Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
З трьох десятків більш-менш підходящих людей, які могли створити принаймні видимість заповнення цього практично бездонного колодязя, Даша була найкращим варіантом. Хоча б тому, що таким чином я міг побачити її, почути її голос, її усміхнене обличчя й нарешті пробачити собі те метафізичне, сіре, майже прозоре, але зло, яке я вчинив по відношенню до неї. Я жалів її, а тому був сповнений не тільки співчуття, але й вдячності. Вона навчила мене боятися.
Півтори години ми сиділи в «Еріку», пили пиво й намагалися сподобатися одне одному. Зрештою, не бачилися сім років… так-так, сім років тому я випадково зустрів її у потязі Київ — Львів, вона їхала на похорон до своєї тітки; я — прогулятися старим містом. Ми були різні, ми бачили життя різними очима, колір нашого світу змінювався в залежності від ступеня дорослішання, але теж був різним. Але мені не вистачало у житті саме такої Даші, Даші Кащенко, маленької й нецікавої сірникової коробки з ультраконсервативнтими поглядами на політику та улюбленими авторами: Матіос і Вебером.
Даша мене не розчарувала. Така ж наївна, довірлива, позбавлена смаку та потягу до прекрасного, а разом із тим й того гарячкового внутрішнього поспіху, який був властивий моєму оточенню. Мене забавляли стрази на її дешевих джинсах, шкіряний ридикюль з чималим написом «DG» на пряжці, її безкінечні розповіді про контору, в якій вона працює секретарем-референтом, її манера реагувати на мої їдкі, але добродушні коментарі.
Зрештою, ми напилися достатньо, щоб не рисуватися одне перед одним, а почуватися досить вільно й по-дружньому весело.
Все своє життя я був упевнений, що знайти спільну мову з людиною мені вдається важче за все, що я неохоче йду на контакт і затоваришувати з будь-ким для мене стає величезною проблемою, але останні дні мені показали, що після кількох годин спілкування я був ладен вважати своїм другом усіх! Можливо, це все той самий колодязь…
До пізньої години я вислуховував різноманітні дурниці, які летіли з її вуст, посміхався її жартам, її намаганням показати себе вже не тією сімнадцятирічною баскетболісткою з атавістичними нахилами до математики, а серйозною жінкою, секретарем-референтом, яка від життя бере все, що у її силах. Я ж почував себе легко, майже щасливо, зрештою, нічого страшного у моєму житті не відбувалося. Моє сумління було чистим, моя ненависть до подружжя художників — щира й прозора, немов гірське озеро, мої прагнення були цілком реалістичними.
— Ну, то куди далі? — запитав я, коли ми вийшли з «Еріка». — Додому?
— Я не поспішаю додому, — сміялася вона. — Я п’яна і щаслива. Добре, що ти витягнув мене на пиво. Останній раз я з кимось так сиділа й душевно розмовляла років триста тому.
— Тоді що робимо? — насправді, я вже стомився і хотів їхати на свою Батиєву Гору.
— Не знаю… У мене, якщо чесно, вся ніч попереду.
— Тобто? — не зрозумів я.
— А гуртожиток уже закрили…
— Ясно. Тоді пропоную поїхати до мене. Візьмемо ще пива.
— О! — манірно вигукнула Даша захитавшись. — До тебе… додому… Це інтригує.
Знову мені дісталася п’яна й, очевидно, позбавлена комплексів дівчина.
— Ну то як? — запитав я.
— Поїхали.
Як і три дні тому, навпроти мене сиділа нетвереза дівчина. Її мутний погляд не передвіщав нічого хорошого. Нічого хорошого не передвіщав і я — хронічна втома заважала слухати, кудись поділася моя веселість, і я б волів, аби Даша в цю годину спала собі тихенько в своєму гуртожитку на проспекті Науки та дивилася яскраві сни про принців на малинових лексусах.
— Ну! — майже крикнула вона, чим вибила мене зі стану напівдрімоти.
— А?
— Що будемо робити?
— Зараз ляжемо спати. Я постелю тобі на своєму ліжку, а сам ляжу на підлозі.
— Тобто у нас нічого не буде?
— Не буде, — спокійно відповів я. — Даш, це все ускладнить, у нас виникнуть зобов’язання одне перед одним… ну, ти маєш зрозуміти. Просто…
— Не треба нічого пояснювати, — посміхнулася вона посмішкою досвідченої та втомленої жінки, і в цей момент я побачив, наскільки вона змінилася, та оболонка, якою вона була вкрита останні кілька годин, — лише зворушливий захист від мого досвіду, яким я так наполегливо давив на неї, беззахисну та наївну. І ось ця оболонка лопає, немов мильний пузир, а з-під неї виринає справжня Даша, та, яка все розуміє й передбачає, немов досвідчений шахіст, на кілька ходів уперед. І ця справжня Даша, п’яна і трохи змучена пивом, здалася мені негарною, з дріжджовим тілом, мармуровим відразливим обличчям, з дешевим лаком на нігтях, посіченим волоссям… і ці іскрометні стрази на джинсах, ця коричнева кофтинка з розтягнутою горловиною, чорні зернята скачаної туші під очима.
— Дашо, давай уже спати, а?
— А ми ще пиво не допили, — вона явно відтягувала ганебну прийдешність сну. — Знаєш, а я тоді такою куркою була. Безголовою, — раптом промовила вона досить звучним голосом.
— Коли?
— Тоді, коли в петлю через тебе лізла. Всім свято зіпсувала, сама надралася, як ідіотка остання. Мені сімнадцять було. Це вже згодом був і чоловік, і все інше…
Вона осіклася, і я зрозумів, що моя присутність на цій кухні зайва, що їй було б добре і без мене.
— Я не знав, що в тебе був чоловік.
— Та, забудь, — відмахнулася вона. — Коли це було. В мене і дитинка була. Дівчинка. Маленька-маленька… Та не хочу про це… Головне, що зараз я така щаслива! Знаєш, дуже щаслива. Мене влаштовує і робота, і ті, з ким я відпочиваю… Слухай, давай я тебе з нашими дівчатами познайомлю, поїдемо в Гідропарк на ніч…
— Да, — між іншим погодився я, — якось поїдемо.
— Все-таки добре, що ти мене витягнув, — знову сказала вона.
— Ага.
— Чесно, мені дуже приємно, що ти не забуваєш старих друзів, хоча у школі ти був таким…
— Я і зараз такий.
— Я помітила. Добре, давай стели вже. Тобі завтра на роботу?
— Завтра — ні.
— Ну і класно! Виспимося.
— Ага, — позіхнув я й пішов стелити.
Даша заснула з безпорадною і щасливою посмішкою. Я з хвилину вдивлявся у її все ж таки квадратне обличчя й подумки посміявся з цієї доволі дивної ситуації.
«Бідна щаслива Кащенко», — подумав я, прикрутив звук у телефоні й навшпиньках, щоб не порушити її сну, вийшов на кухню.
Я відкрив ноут й створив вордівський документ. Вигадувати назву документу було зарано, а тому я залишив, як було визначено вищими силами: «Doc1». На мить (а можливо, і довше) мені здалося, що саме цей документ мав стати відправною точкою мого нового життя — принаймні того, яке я сам собі десь усередині намітив. «Doc1» — це початок нової епохи, нехай як би пафосно це не звучало. Моєї епохи — епохи світла та спокою.
Створивши цей документ, я замислився. В очах рябіло від утоми та розгубленості. Порожня сторінка навіювала на мене страх, я не міг підступитися до прози, до свідомо художньої прози. Не допоміг і панацеальний напис «Донат Мєчік» в титулі сторінки. Я навіть знав фразу, якою розпочну свій опус. <emphasis>«У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя».</emphasis> Саме ця фраза мала лягти в основу перших глав, саме цією фразою я мав торкнутися перших найуразливіших струн читача, від яких залежить, як будуть зіграні читацьким сприйняттям перші такти роману. Ця фраза мала бути головною нотою у конструкції, яка з наростаючим крещендо мала б підводити до основи всього твору. Але я не міг написати навіть цієї фрази. Я боявся, що окрім неї в моєму запасі не знайдеться ніякої іншої, і що, написавши «у мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя», я поставлю крапку або все ж таки розженусь, випишу три сторінки, за тим зупинюсь, огляну навколишню дійсність, врешті у відчаї плюну й округлю цей початок роману, поставлю три крапки, втулю черговий афоризм або висловлювання великих, якийсь крилатий латинський вираз, підведу до моралі, закінчу проповідями про це складне, але до біса цікаве життя. І у мене знову вийде коротке есе для авторської колонки, і буде безмірно шкода цієї фрази, яка мала бути початком чогось грандіозного, а стала початком чергового нарису.
