Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Було нестримне бажання розбити комп’ютер, щоб його безформні, піритові друзки вкрили бездиханне тіло мого таланту. Бажання ж виявилося стримним — боявся збудити Дашу. Натомість, я таки вийшов на балкон, запалив цигарку й віддався безплідним роздумам. Мене багато чого хвилювало на той час. Це була осінь змін — я відчував; це був час пошуку, хоча в чому полягав пошук — до кінця зрозуміти мені так і не вдалося. Коли я був маленьким, мені розповідали про життя, казали, що воно буде складним. Ще жодного разу я не відчув його складності, все сприймалося, як весела гра, і всі проблеми, які сипалися на мене, я вирішував з легкістю, яка буває властивою лише на початках навчальних семестрів. Життя було не складним, воно було комічним та безобразним — усі випуклості та впадини сприймалися мною не у 3D, а на площині часопростору, неначе не ти живеш, а тобою живуть — інші, хтось інший. Ти — потім, твоя черга ще не настала. Мною постійно керувало відчуття очікування. Я постійно чогось очікував, і у житті не було жодного випадку, коли б я жив — ось так, як всі живуть, — і не відчував десь усередині цього типового, певно для багатьох, стану очікування. Спочатку я очікував вступу до школи, потім до інституту, очікування дорослішання, нової роботи, змін, а зараз — вперше я просто живу, без очікування, не заглядаючи у майбутнє, лише часом обертаючись назад й підраховуючи зроблені кроки та удари свого серця. Я припинив рахувати дні до завершення певного етапу — їх вже не було, були лише добре змащені колії, дрезина й час, і все це м’яко й беззвучно несло мене далі, далі, далі…
Тудуф-тудуф, тудуф-дудуф…
Мене розбудив неприємний писк мобільника.
— Ну? — буркнув я сонним голосом.
— Дюша? — обережно запитав жіночий голос на тому кінці.
— Ну? — підтвердив я.
— Ти не вдома?
— Вдома.
— Чому слухавку не знімаєш? — це була мама. Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.
— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів я.
— Ах, вночі… - якось тихо промовила вона, неначе те, що надворі стояла глупа ніч, було для неї відкриттям.
— Да, вночі. Мам, щось сталося? — я майже прокинувся й занервував — мама мені телефонувала рідко, і то лише з жорсткої необхідності, а тут — серед ночі.
— Сина, мені так самотньо…
— Це все? — запитав я. Можливо, цей час п’яний не тільки я, а й усі інші?
— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?
— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?
— Да… — ледь чутно відповіла вона.
— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось із біоритмами чи тобі погано?
— Мені погано, — очужілим до невпізнання голосом промовила мама, неначе розмовляла сама з собою. — Мені дуже погано, сина.
— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Я відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.
«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав я.
— Хочу, — ще тихіше промовила вона.
— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?
— Так ти ж не сам.
— Спускайся. Я зараз вийду, — ледь не прокричав я, поклав слухавку й тихенько вийшов у коридор.
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
Це був звичайнісінький будинок у Китаєві на околиці міста. Будинок великий, три поверхи, збудований у шістдесят першому, але за сталінським рецептом. Деякий час це був інтернат для дітей-інвалідів з проблемами опорно-рухової системи, але на початку сімдесятих в районі ДВРЗ побудували новий, сучасний панельний. Дітей перевезли, а в будинок у Китаєві помістили дисидентську наволоч, так званих «психів».
У невеличкій кімнаті у найвіддаленішому крилі будинку вже більше п’яти років жила вона, згорблена й висушена, з пісочними колами під очима, з поганими зубами та рано посивілим волоссям, вона, якій взимку виповнилося тридцять шість. Її прозоре, по-старечому скорчене тіло, завше вкрите вовняною хусткою, пересувалося лише у двох напрямках — процедурна та ванна кімната. Останнім часом лікування посилили, хвороба прогресувала, кількість синильних бляшок зростала, та й все ускладнювалося молодим віком пацієнтки.
Але вона, вже будучи старожилом, обзавівшись повагою персоналу, тихенько проживала саме у цьому богом забутому будинку, щодоби споживаючи виділені державою тридцять чотири гривні, й, незважаючи ні на що, була чистоплотною та спокійною.
— Бабуль, — часто зверталися до неї молоді працівники, яких направляли в цей заклад на практику, — бабуль, не стій на проході.
Вона посміхалася цьому, зрештою, справедливому «бабуль» й притискалася до стіни.
Більш за все вона любила зиму. Підійде до вікна, гляне на оголені розчепірені дерева, на скулених голубів або на кастелянку, що у пальто, але з голими ногами у стареньких фетрових чунях завантажує у синій «пиріжок» замотану в простирадла білизну, і стане їй так тепло і затишно.
— У них холодно, — скаже вона, — бачиш, їм холодно, а у нас тепло, а у нас хустка шерстяна, бачиш, да?
— Це вона з тіткою своєю? — питала молоденька санітарочка у головного. — Кажуть, що з тіткою.
— З бабусею, — поправляв головний. — Проміняла її на солдатиків своїх, на мазню. Тепер мучиться.
В кімнаті — саме кімнаті, а не палаті, - де проживала Маша, стояло чотири ліжка. Одне її, інше, біля вікна, завше порожнє, немов зарезервовано для якогось чиновника, і два з постійно не заправленою постелею, на яких спали Тетяна Михайлівна та Нюся. Тетяна Михайлівна, велика повновага жінка з величезним гребенем каштанового волосся на голові, кожного ранку прокидалася з блаженною посмішкою на безкровних устах й віталася спочатку з Нюсею, ліжко якої знаходилося на відстані тумбочки, а потім з Машею.
— Доброго ранку, Анюта! Я пам’ятаю тебе маленькою, — говорила вона. — Дуже маленькою. Як ти срала у нас під вікнами.
Потім Тетяна Михайлівна повертала голову до ліжка, на якому лежала Маша, трохи вигинала шию, наче намагалася дотягнутися до стелі, й більш серйозним, але однаково добрим голосом промовляла:
— Доброго ранку, Машуня. Я пам’ятаю тебе ще тою сирухою! Ну і галасу від тебе було! Під вікнами у нас витанцьовувала.
Маша мовчки хитала головою, немов погоджуючись, підводилась з ліжка, засовувала крихкі каніфолеві стопи у м’які синтетичні тапочки й прямувала до туалету.
Колись Тетяна Михайлівна мешкала у Харкові, викладала українську філологію в одному з численних вузів міста, навіть писала якісь рецензії на видання музейних каталогів у неіснуючі журнали. Потім перебралася до Києва і з усією своєю довірливою провінційною душею намагалася остоличитися, проте сталася біда. Десь надувши собі менінгіт, злягла на довгі три місяці. Запалення уразило мозок, і Тетяна Михайлівна почала поводити себе щонайменше дивно…
Нюсю, так називав її персонал, підібрали три роки тому біля Будинку. Дистрофічну, німу з величезною гематомою над правим оком. Хто вона і звідки — було невідомо. Цілими днями вона лежала, майже не ходила й ніяк не реагувала на навколишній світ.
