Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
— Я підіймуся, — швидше собі, аніж комусь іншому сказала Ніна і, розмазуючи по щоках туш, намагалася підвестися з підлоги.
— Нін, — тихенько промовила Варя.
— Я підіймуся, — повторила Ніна, вже стоячи на ногах. — І можете не сумніватися, я більше ніколи не переступлю поріг цього будинку… я ніколи не звернусь до вас за допомогою… Я все розумію.
Вона хотіла поправити спідницю, але, помітивши величезну стрілку на колготах, махнула рукою й, не прощаючись, пошкандибала до дверей.
— Як блядь пропита, — прокоментувала вона свою зовнішність й грюкнула дверима.
Півночі Ніна просиділа під душем. Її раптові спалахи істерики чергувалися з майже байдужим розгляданням свого стомленого тіла. Ніна вже звикла і до розтяжок на стегнах та грудях, і до живота — здобного тришарового пирога, і до, як виявилося, погано зафарбованої сивини. Вона дивилися на себе вже без роздратування, а лише з безпорадною втомою, яка цілковито поглинула її всю, поглинула назавжди, і те трикляте «у сорок років життя тільки починається» викликало у неї лише безрадісну посмішку.
Ще дорогою додому, коли у голові прокручувалася одна лише фраза «блядь пропита», Ніна у цілодобовому ларку купила собі пачку якихось цигарок — хороших чи поганих не пам’ятала, вже років двадцять, як вона не випалила жодної цигарки, і от вона сиділа на закритому кришкою унітазі, безперервно палила й намагалася позбутися цього ганебного стану зґвалтованої.
— Неначе півжиття у борделі провела, — сказала вона сама собі і знову полізла під воду. На думку спадали різні банальні речі: зробити поздовжні розрізи на зап’ястях або, в крайньому випадку, напитися, вчинити скандал з сусідами — просто так, без приводу, подзвонити у двері й накрити матом. Але щось зупиняло її, змушувало не робити дурниць, а перемолоти всю цю душевну погань, перев’язати рани, проковтнути, забути раз і назавжди, не обертатися у минуле, але натомість навчитися жити <emphasis>післявчора.</emphasis> Для себе. Однак подальшого життя Ніна не бачила. І вже не було тієї межі, того горизонту очікування, який був колись. У дитячому садку вона чекала школи, класу з дев’ятого вона почала очікувати інституту, потім на неї чекала робота та доросле життя, яке теж повинно було мати свої горизонти: народження сина, його дитячий садок, школа, інститут, свої сорок, після яких життя тільки починається, нова робота, а також приємні дрібниці: відпустка, канікулярні дні, знову відпустка… Аж раптом, гасячи гидку, що викликає глибокий сухий кашель, цигарку в умивальнику, Ніну неначе струмом вдарило — за рік вона може оформити пенсію, адже пройшло вже дев’ятнадцять років її вчительського стажу, і ось він, пенсійний вік, ось він, горизонт…
— Я — пенсіонерка, — промовила Ніна вголос й гірко посміхнулася. — Я — пенсіонерка, — повторила вона і хотіла була додати щось про самотність, але побоялася промовляти ці слова уголос, адже це було правдою — прикрою й безпощадною правдою. Стара, самотня пенсіонерка.
— Киць-киць-киць, — покликала Ніна уявних котів, які неодмінно мали мешкати з нею в одній квартирі, але від того напівмагічного «киць-киць-киць» їй одразу ж стало моторошно. Вона нервово здригнулася й підкурила чергову цигарку.
О пів на четверту ранку знесилена Ніна, втративши лік часу й усвідомлення свого існування у цьому часі взагалі, перерахувавши всіх, кому можна було б відкрити нехай не всю душу, але хоча б одну стулку до неї, і, не знайшовши нікого, крім свого сина, потягнулася до стаціонарного телефону й набрала його номер. Ніхто не відповідав. Але це не зупинило її, і вона набрала номер ще. Потім ще і ще, аж поки перегук довгих гудків не злився їй в одне безкінечне й безперспективне «у-у-у».
Тоді набравши вісімку, вона почала згадувати його мобільний. Навпомацки, продираючись крізь повний розгардіяш у своїй пам’яті, Ніна взялася повільно набирати начебто знайомий номер.
— Ну? — буркнув на тому кінці сонний голос.
— Дюша? — обережно запитала Ніна.
— Ну? — підтвердив Дюша.
— Ти не вдома?
— Вдома.
— Чому слухавку не знімаєш? — Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.
— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів Дюша.
— Ах, вночі… - якось тихо промовила Ніна у порожняву.
— Да, вночі. Мам, щось сталося? — вже майже прокинувся Дюша й занепокоївся.
— Сина, мені так самотньо…
— Це все?
— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?
— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?
— Да… — ледь чутно відповіла Ніна.
— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось з біоритмами чи тобі погано?
— Мені погано, — очужіло промовила Ніна. — Мені дуже погано, сина.
— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Дюша відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.
«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав Дюша.
— Хочу, — ще тихіше промовила Ніна.
— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?
— Так ти ж не сам.
— Спускайся. Я зараз вийду.
І він поклав слухавку.
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
А потім я зустрівся з Дашею. «Потім» — це такий невизначений час, який існує залежно від масштабу подій, між якими і простягається це «потім».
Ліза успішно вийшла заміж за свого Льошу. Чи був я радий за неї — відповісти складно. У день весілля вона тричі мені телефонувала, і кожного разу її настрій був іншим. Спочатку вона плакала, потім сміялася, а під кінець, коли вони нарешті розписалися, — її голос був п’яним та байдужим.
— Ну все, — сказала вона, — тепер ти мене не трахнеш. Я буду зберігати вірність.
І це мені було приємно чути. Дуже приємно, хоча весь наступний день я ходив неначе мішком пришиблений — незнайома дівчина, з якою у мене було кілька випадкових сексів, просто вийшла заміж, і все. Таке відбувалося повсюдно, таке траплялося з усіма, але я почав ревнувати — на порожньому місці, просто ревнувати, бо втратив щось більше, ніж просто істеричку на ніч, я втратив друга. Мені важко пояснити, і я весь той день намагався пояснити сам собі — чому саме друга, але не зміг…
І вже ПОТІМ заліз до одного соціального ресурсу в Інтернеті й зажадав побачити всіх своїх друзів, які не відбулися. В першу чергу, я вбив у пошук свою школу, свій клас, і пам’ять мою обдало жаром кількох напівзабутих прізвищ, серед яких була Даша Кащенко. Суцільна проблема мого випуску, диявол, через якого я втратив так багато.
«Не заміжня, політичні погляди — ультраконсервативні, улюблена музика — різна, улюблені книги — Габріель Гарсіа Маркес, Марія Матіос, Януш Вишневський, Бернар Вербер».
Ми зустрілися наступного дня в «Еріку» на Льва Толстого. Я намагався вибрати найдемократичніший заклад, проте Даша була поціновувачкою явно інших місцин. Це я побачив у її очах, коли вона підходила до столику, за яким я допивав своє друге пиво.
За два тижні з Варєю моє життя настільки наповнилося емоціями й оновленими відчуттями, що, втративши її, я відчув себе глибоким і порожнім колодязем, на дні якого здіймається невеликий шар мулу, що не доходить і до прогнилого дитинця. Я був ненажерливим, мені не вистачало спілкування, не вистачало друзів, я боявся опинитися сам на сам з порожнечею… У дитинстві я боровся з нею іншим способом. У ті години, коли мене залишали одного, я залазив під канапу в батьківській кімнаті й міцно-міцно заплющував очі. Таким чином мені вдавалося з нею боротися, з порожнечею, яка чорним — принаймні так мені здавалося — повітрям огортала всю нашу величезну квартиру. Тепер порожнеча показувала мені свого великого обкладеного язика й наче насміхалася над моїми теперішніми страхами — ні, не самотність була моїм головним страхом, а саме відчуття непотрібності, відчуття незатребуваності, відчуття порожності.
