Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Спали ми на одному ліжку, під однією ковдрою. Абсолютно чужа мені людина, яка завтра виходить заміж за Льошу, спала зі мною під однією ковдрою, обіймала мене, немов свого чоловіка, спала тихо, час від часу гикаючи, була притиснута своїми невеликими білими грудьми до моєї спини, низом якої я відчував ворсисту напруженість.
Мене обіймала не Варя. Так тепло і по-справжньому вона мене ніколи не обіймала, вона ніколи не плакала при мені, принаймні, так відверто, так чесно, так боляче. У неї все було складно, але простіше, ніж, наприклад, у Лізи. Варя була художницею, і все навколо здавалося їй неживою висохлою фарбою, яка колись дихала, була податливою і так вправно лягала на полотно. Вона бачила життя у перспективі, вона була надзвичайно правильною, у неї вже була дитина, у неї були свої види на життя — гармонія, нехай без пристрасної закоханості, напевно ж, без звірячого сексу, без тижнів запою та тижнів голодного неробства. Вона жила майже за планом, часом її затягувало у стічні води бездумства, як, наприклад, два тижні, проведені зі мною, але вона завжди контролювала вимикач, такий собі тумблер рівноваги та тверезості, але от настав час, коли й мені захотілося рівноваги і спокою, тверезості й порозуміння, спланованості, я зажадав бути з нею й міг запропонувати їй таке-сяке, але спільне майбутнє. Просто секс з людиною, яка свого часу перевернула все моє життя, мене не влаштовував. Я хотів більшого. Вона — боялася.
Впевнений, що таким чином Варя не обіймала навіть свого чоловіка, і, ймовірно, вони сплять у різних кімнатах, виходять снідати, вітаються, цілують одне одного у щічку, снідають врешті-решт й розбігаються по своїх місцях: Боб прямує до майстерні гембелювати черговий стілець, а Варя до свого робочого кабінету, де візьметься виводити чорнильним олівцем казкових принців та лихих відьом.
Ну звичайно, що все відбувалося у них не так, але ці болючі відчуття спалювали мене живцем на інквізиторському вогнищі ревнощів, і мені нічого не залишалося, як ненавидіти їхнє благополуччя. А головним інквізитором був він, веселий і здоровий добряга Боб.
«Теж мені, Пій V», — подумав я, розвернувся, обійняв виснажене тіло Лізи і заснув.
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
Вже п’ять років, як ніхто не говорив їй, що вона схожа на Ніколь Кідман.
За останні три роки Ніна значною мірою погладшала, з’явилося багато нових зморшок, а старі стали глибшими та помітнішими. Обличчя обвисло, і вона все більше і більше ставала схожою на антропоморфного бульдога. Звичайно, вона усвідомлювала той факт, що її ровесниці — колишні подруги або просто колеги, викладачі у школі мистецтв — були схожі на бульдогів або облізлих спанієлів ще більше, тільки-от не втішав Ніну цей факт, не радували випадкові фрази у громадському транспорті, коли до неї зверталися на «ти», а перспектива незворотності віку гнітила й вбивала будь-які бажання жити в чітко окреслених рамках молодості.
Якось Ніна зловила себе на тому, що починає ненавидіти молодість. Поки що це не підкріплювалося жодними діями, поки що вона не перетворилася на сварливу бабку, але десь усередині просто закипала від люті, коли бачила нову, вже не зрозумілу їй моду, тенденції, поведінку, що були притаманні переважно молодому поколінню. Ніна це помічала і сама ж ненавиділа себе за це.
— Я ж не така, — повторювала вона, йшла до магазину, купувала якусь одежину молодіжного зразка і, жодного разу не одягнувши її, все пристрасніше ненавиділа молодість.
Молодитися вона не вміла, та й вважала цю звичку надто вульгарною.
А потім ще й Варя зателефонувала, попросила чим швидше прийти, виявилося, що в неї є серйозна розмова.
Не запропонувавши навіть кави, хоч якою це не було традицією, одразу, ледь не з порогу облила Ніну холодною, майже крижаною водою своїх міркувань.
— Нін, — почала Варя, заламуючи за спиною пальці, - я все розумію, і тебе дуже ціную, але твій син…
І тоді Ніна все зрозуміла. І про сина, і про себе, і про Варю. І цей будинок одразу став незатишним та чужим, і ніякого бажання залишатися в ньому вже не було, не було навіть бажання плакати, хоч як не образливо звучали слова Варі.
— Нін, — казала їй Варя, — я не зможу з тобою спілкуватися, у тобі я бачу його.
— Звичайно, — погоджувалася Ніна, немов неохайна й ошаліла від перехідного віку вседозволеності школярка, яку вичитують за прогули.
— Нін, — з болем, вкрадливо промовляла Варя, — я люблю тебе, але ані я, ані Сергій… ти маєш нас зрозуміти.
Вона розуміла, розуміла і сина, і Варю, і навіть цей будинок, який так миттєво припинив бути теплим і затишним.
А потім вийшов Сергій. І Варя таки запропонувала кави, щоправда Ніна хотіла відмовитися, чимшвидше втекти з цього будинку, забути його чудернацькі шпалери, аромати кориці та оліфи, забути обличчя цих милих людей, яких вона любила так по-чесному, так по-справжньому, немов та школярка тільки ще початкових класів, що любить свою першу класну маму, а разом із тим, наче дівчинка, яка так ганебно закохалася у свого двоюрідного брата, і нікому не зізнатися у цьому, нікому не відкрити серце, адже це неправильно, адже це — безкомпромісна ганьба, збочення, атавізм.
Сидячи на кухні, Сергій довго намагався пояснити своє ставлення до такої дикої ситуації, яка трапилася у їхній сім’ї. Сергія Ніна бачила таким вперше — не веселим і дотепним, а досить серйозним, розважливим, майже суворим. Варя ховала очі, але гріхи їй були відпущені.
Ніна побачила й це, а заразом і те, що її син для Варі був лише невеличким захопленням, капризом, скороминущою примхою. І ані Варя, ані Сергій жодного разу не назвали його по імені, не назвали не тільки Дюшею, хоча так його називали геть усі знайомі та родичі, але й навіть Андрієм, а використовували принижуючі займенники «він», «цей», «його».
— Ніно, — сказав Сергій, — ви мені дуже симпатичні як людина, але цілісність сім’ї, наша з Варварою любов, наші спільні цінності, до яких ми разом дійшли, переборовши ряд проблем та перешкод, набагато важливіші за… Я не люблю виставляти людей зі свого будинку і вас ні в якому разі не виставляю. Ви можете іноді приходити, ми завжди раді допомогти вам… просто… зрозумійте мене правильно…
— Я розумію, — тихо відповідала Ніна й дивувалася, що Сергій знову почав називати її на «ви». Так було лише на початку їхнього знайомства, коли вона не користувалася особливою довірою у нього.
І всі їхні доброзичливі й навіть шанобливі запевняння потроху наповнювали Ніну прозорою рідиною, яка перекипала в ній у таку ж прозору, але жовч. І коли Ніна ледь не захлинулася цією сиропною жовчю, вона не витримала, підхопилася з місця, ледь стримала себе, щоб не закричати — просто закричати, до хрипоти, до зірваних зв’язок, до крові горлом, — хотіла була вискочити у коридор, але перечепилася через табурет, низенький табуреток для Колі, впала, розтяглася, немов свіжовиловлена рибина уздовж широкого коридору, і тихо-тихо заплакала.
Ніні здалося, що вона плаче вже кілька хвилин, але підвестися, дійти до дверей та зникнути назавжди сил не було. У глибині душі вона хотіла, щоб до неї підійшла Варя, допомогла встати, так, по-дружньому обійняла й запевнила, неначе маленьку дитину, що бабаїв не існує, а якщо вони й існують, то вже давно поховалися, а такій великій дівчинці соромно плакати… Десь углибині їй хотілося побачити усміхнене обличчя Сергія, який мав би все звести на жарт, і вона разом із ними від душі насміялася б. Або просто-напросто Ніна протерла б очі й прокинулася, вийшла б на кухню, заварила б міцної кави й з кожним ковтком стирала б з пам’яті деталі неприємного сну. Але Варя, обійнявши Сергія, сиділа за столом, дивилася на заплакану й жалюгідну Ніну, і в її очах читалися лише нищівна жалість й бридливе навіть не співчуття, а скоріш здивування й намагання відмежувати свою територію від настирливого, але незагрозливого алкоголіка, який лізе до тебе десь, припустімо, у громадському транспорті зі своїми поглядами на цей загниваючий світ. Вони сиділи щасливі у своїй гармонії, нехай навіть трохи підточеній якоюсь дріб’язковою зрадою, але цілісній, твердій, до краєчків наповненій молодістю та бажанням жити.
