Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗

– Слухать гидко! – мовив пан Лонгинус, опустивши очі.

– А ваша милість як грак учений: одне і те ж торочить. Недарма кажуть, литвиння-ботвиння ще людської мови до пуття не навчилося.

Подальше продовження бесіди перерване було шумом, який доносився крізь стіни намету, й лицарі вийшли подивитися, що відбувається. Безліч жовнірів стовпилися на валу, оглядаючи місцевість, що за минулу ніч сильно перемінилась і продовжувала змінюватися на очах. Козаки, повернувшись із останнього штурму, теж не гаяли часу; вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні та могутні, яких не було в польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й апроші; здалеку здавалось, поле засіялося тисячею величезних кротовин. Уся положиста рівнина ними була вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля, і скрізь повно було працюючого люду. На перших валах уже й червоні козачі шапки виднілися.

Князь стояв на валу зі старостою красноставським і паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бєльський у зорову трубу спостерігав за роботою козаків і говорив коронному підчашому:

– Ворог починає регулярну облогу. Думаю, доведеться нам відмовитись од окопної оборони та перейти в замок.

Почувши ці слова, князь Ярема сказав, нахилившись зверху до каштеляна:

– Хай Бог боронить нас од такої помилки: це все одно що по своїй волі в капкан забратися. Тут нам перемогти або вмерти.

– І я тієї ж думки, хоч би і знадобилося щодня по одному Бурляю забивати, – втрутився в розмову Заглоба. – Від імені всього воїнства протестую проти судження ясновельможного пана каштеляна.

– Це не вам, добродію, вирішувати! – сказав князь.

– Мовчіть! – прошепотів, смикнувши шляхтича за рукав, Володийовський.

– Ми їх у цих земляних укриттях як кротів передавимо, – продовжував Заглоба, – а я прошу у вашої ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Вони мене непогано вже знають, нехай познайомляться ліпше.

– На вилазку?… – перепитав князь і брови насупив. – Постривайте-но… Ночі з вечора темні бувають… – І звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського та регіментаріїв: – Прошу на раду, шановні панове.

І спустився з валу, а за ним пішли всі воєначальники.

– О Господи, що ви робите, пане? – дорікав тим часом Заглобі Володийовський. – Як так можна? Чи ви служби і порядку не знаєте, що втручаєтеся в розмови старших? Хоч який великодушний князь, але у воєнний час із ним жарти погані.

– Пусте! – відповідав Заглоба. – Пан Конєцпольський-старший суворий був як лев, але порад моїх завжди додержувався неухильно. Нехай мене нині ж вовки зжеруть, якщо хто скаже, що не моїм лише підказкам завдяки він двічі розбив Густава Адольфа. З ким, з ким, а з високими особами я говорити вмію! Хоч би і зараз: помітили, як князь obstupuit, [200] коли я йому щодо вилазки підкинув думку? Ану як Господь нам пошле вікторію – чия це буде заслуга? Ваша, може?

У цю хвилину до них підійшов Зацвілиховський.

– Ач які, га? Риють! Риють, як свині! – сказав він, указуючи на поле.

– Про мене, краще б і справді там свині були, – відповів Заглоба, – ковбаса б хоч дешево обійшлася, а то їхнє падло і пси жерти не будуть. Нині солдати в розташуванні пана Фірлея вже колодязі копають – у східному ставку від трупів води не видно. До ранку жовчні міхури полопалися – усі, сволоцюги, спливли. Боронь Боже у п’ятницю рибки поїсти, вона тепер годується м’ясом.

– Що вірно, то вірно, – підтвердив Зацвілиховський, – я старий воїн, а стільки мертвечини давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари приступом хотіли взяти наш табір.

– Побачите ще більше – повірте вже мені!

– Думаю, нині ввечері, а то і раніше треба чекати штурму.

– А я говорю, до завтра нам дадуть спокій. – Та ледве Заглоба скінчив свої слова, над шанцями знялися білі стовпи диму і ядра з гулом понеслися до окопів.

– От вам! – сказав Зацвілиховський.

– Ба! Та вони в ратній науці ні чорта не тямлять! – відповів Заглоба.

Мав рацію все-таки старий Зацвілиховський. Хмельницький приступив до регулярної облоги, перерізав усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовищ, понабудовував апрошів і шанців, повів до табору хитрі підкопи, але штурмів не припинив. Він вирішив узяти обложених змором, смикати їх і тримати в страху, не даючи стулити очей і всіляко виснажуючи, поки зброя сама не випаде з утомлених рук. Увечері він знову вдарив на позицію Вишневецького, хоча, як і напередодні, успіху не домігся, та й козаки з меншою вже йшли охотою. Наступного дня обстріл не припинявся ні на хвилину. Траншеї підведено було вже так близько, що і рушничні кулі досягали валів; земляні прикриття курилися з ранку до вечора, немовби маленькі вулкани. Не справжній бій то був, а безперервна перестрілка. Обложені час від часу вискакували з окопів, і тоді в хід пускалися шаблі, ціпи, коси і піки. Але не встигали покласти одних, прикриття негайно заново заповнювалися. За день у жовнірів не було ні хвилини перепочинку, а коли нарешті дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий лютий приступ – про вилазку нічого було і думати.

Уночі 16 липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову зазнали страшної поразки. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на полі, інші, переслідувані старостою красноставським, у сум’ятті тікали у свій табір, кидаючи зброю і роги з порохом. Не менш сумна доля спіткала і Федоренка, що під покровом густого туману ледве не взяв на світанку місто. Відтіснили його німці Корфа, а староста красноставський і хорунжий Конєцпольський, погнавшись услід, майже всіх перебили.

Але все це ніщо було в порівнянні з жахливою бурею, що вибухнула над окопами 19 липня. Попередньої ночі козаки насипали проти позицій Вишневецького високий вал і невпинно поливали з нього обложених вогнем із гармат великого калібру, коли ж день добіг кінця і перші зірки блиснули на небі, десятки тисяч людей було кинуто на приступ. Одночасно вдалині показалося з півсотні страшних облогових веж, що повільно котили до окопів. З боків у них на зразок страхітливих крил стирчали настили для подолання ровів, а верхівки димилися, гуділи і блискали, викидаючи вогонь із легких гармат, пищалей і самопалів. Вежі посувалися серед моря голів, немов велетні полковники, то опромінюючи червоним відблиском гарматних пострілів, то зникаючи в диму та мороці. Жовніри, показуючи на них здалеку один одному, шепотіли:

– Гуляй-городки пішли! Змеле нас Хмельницький у вітряках цих.

– Глянь, із яким гуркотом котяться: мовби громи небесні!

– Із гармат по них! Із гармат! – лунали вигуки.

Княжі гармаші посилали назустріч страшним машинам ядро за ядром, гранату за гранатою, але побачити їх можна було, лише коли постріли розпорювали темряву, і ядра здебільшого не досягали цілі.

Тим часом козаки підкочувалися все ближче щільною лавиною, немов чорний вал, що набігає з морської далечіні темної ночі.

– Ух, пече! – зітхав Заглоба, що стояв біля Скшетуського серед його гусарів. – Ніколи в житті так не бувало! Страх як парить – на мені сухої нитки не залишилося. Чорт приніс ці вежі! Господи, зроби так, аби земля під ними розверзлася; паскуди ці в мене вже поперек горла стоять, амінь! Ні попоїсти, ні виспатися – собаче життя! Ух! Духота яка!

Повітря і справді було важким і вологим, до того ж просоченим ядушливим смородом від трупів, які декілька вже днів гнили на ратному полі. Низька чорна завіса хмар заволокла небо. Гроза висіла над Збаражем. Жовнір під кольчугою обливався потом, дихати робилося все сутужніше.

Раптом забурчали в пітьмі барабани.

– Зараз ударять! – сказав Скшетуський. – Чуєте? У барабани б’ють.

– Чую. Чортам би наробити барабанів із їхніх шкур! Страх Божий!

– Коли! Коли! – пролунав багатоголосий крик, і козаки кинулися до окопів.

Бій закипів уздовж усієї лінії укріплень. Ворог ударив ураз на Вишневецького, Ланцкоронського, Фірлея й Остророга, щоб не дозволити їм допомагати один одному. Козаки, хильнувши горілки, кинулися в атаку ще лютіше, ніж першого дня, та й відсіч дістали ще більш стійку. Геройський дух вождя надихав жовнірів. Грізна кварцяна піхота, складена з мазурських селян, так зітнулася з нападниками, що зовсім з ними перемішалась. У хід пішли приклади, кулаки, зуби. Під ударами затятих мазурів полягло кілька сотень найдобірнішої запорізької піхоти, але негайно на її місце ринула нова лавина. Бій розгорявся все запекліший. Цівки мушкетів обпікали руки жовнірам, дихання у грудях переривалося, в офіцерів слова команд застрявали в пересохлих горлянках. Староста красноставський і Скшетуський знову вивели кінноту з окопів і вдарили козакам у лоб, мнучи цілі полки і проливаючи потоки крові.