Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
Година минала за годиною, але натиск не слабшав: величезні втрати в козацьких рядах Хмельницький миттєво заповнював новими силами. Татари підтримували соратників криком і обсипали окопи хмарами стріл; частина бусурманів, вишикувавшись за спиною черні, гнала її вперед сирицевими батогами. Люті протистояла лють, груди в груди стиналися воїни, чоловік із чоловіком зливалися в смертоносних обіймах…
Так розлютовані хвилі морські штурмують скелястий острів.
Раптом земля затремтіла у вояків під ногами і небо опромінилося синім полум’ям, немов у Всевишнього не стало сил дивитися довше на витворювані людьми звірства. Моторошним гуркотом заглушило людський крик і гул гармат. Це небесна артилерія почала застрашливу канонаду. Гуркоти грому покотилися зі сходу на захід. Здавалося, небо, розколовшись, разом із хмарами падає на голови учасникам битви. То весь світ ставав полум’яніючим багаттям, то ставало темно, як у пеклі, і знову червоні зиґзаґи блискавок роздирали чорну завісу ночі. Знявся вихор, зриваючи шапки, прапорці, прапори, і як оком змигнути розметав їх тисячі по полю. Блискавки спалахували одна за одною, і от уже все змішалося в єдиний хаос: удари грому, блискавиці, вихор, морок і пломінь; небеса розлютовувалися – так само, як люди.
Гроза, подібної якій із незапам’ятних часів не бувало, розбушувалася над містом, замком і обома таборами. Бій припинився. Нарешті розверзлися небесні безодні – не струмені навіть, а потоки ринули на землю. Світ сховався за стіною води, за два кроки нічого не можна було побачити. Трупи попливли по ровах. Штурм припинився; козаки цілими полками бігли назад у табір, мчали наосліп, зіштовхуючись один з одним, і, приймаючи своїх за ворогів, розсипалися в пітьмі по полю; за ними, загрузаючи в багнюці, перекидаючись, котилися гармати і вози з бойовим спорядженням. Вода розмила облогові земляні споруди, вирувала в ровах і траншеях, просочувалася в землянки, хоч ті й були оточені ровами, і з шумом неслася по рівнині, мовби поспішаючи наздогнати козаків, що втікали.
Злива ставала все сильнішою. Піхота залишила вали, шукаючи укриття в наметах, лише кавалерія старости красноставського і Скшетуського не діставала наказу до відступу. Вершники стояли пліч-о-пліч, немов посередині озера, обтрушуючи із себе воду. Помалу гроза почала вгамовуватися. По півночі дощ нарешті припинився. У розривах хмар подекуди проглянули зірки. Минула ще година – і вода трохи спала. Тоді перед корогвою Скшетуського неждано з’явився сам князь.
– Що порохівниці, – запитав він, – не намокли?
– Сухі, ваша світлість! – відповів Скшетуський.
– Це добре! Геть із коней і марш по воді до облогових веж: підсиплете пороху та підпалите. І щоб тихо було! Пан староста красноставський піде з вами.
– Слухаюся! – сказав Скшетуський.
Раптом князеві потрапив на очі мокрий Заглоба.
– Ви просилися на вилазку – якраз пора, вирушайте! – наказав він.
– Ач пофортунило! – буркнув Заглоба. – Тільки цього ще не вистачало!
Через півгодини два загони лицарів, по дві з половиною сотні кожний, бігли по пояс у воді з шаблями в руках до страшних козацьких гуляй-городків, які стояли за півверсти від окопів. Один загін вів «лев над левами», староста красноставський Марек Собєський, що і слухати не захотів про те, щоб залишитися в окопах, а другий – Скшетуський. Челядь несла за лицарями мазниці з дьогтем, сухі смолоскипи і порох; посувалися безшумно, як вовки темної ночі підкрадаються до кошари.
Невеличкий лицар добровольцем приєднався до Скшетуського: такі експедиції пан Міхал любив більше за життя. Тепер він бадьоро шльопав по воді, і в серці його була радість, а в руці шабля. Поруч крокував з оголеним Зірвиглавцем пан Підбийп’ятка, помітно серед усіх вирізняючись, тому що від найвищих вищим був на дві голови. Між ними, пихкаючи, поспішав Заглоба і невдоволено бурчав, передражнюючи князя:
– «Просилися на вилазку – вирушайте!» Прекрасно! Псові на злучку по такій би мокречі йти не захотілося. Щоб мені в житті нічого, крім води, в рот не брати, якщо я вилазку прираяв у таку пору. Я не качка, і черево моє не човен. Завжди відчував до води відразу, особливо до такої, в якій падло холопське мокне…
– Помовчіть, пане! – сказав пан Міхал.
– Самі помовчіть! Добре вам, коли ви з піскаря росточком і плавати вмієте. Я більше скажу: не завадило б князеві на подяку за розправу з Бурляєм спокій мені дати. Заглоба своє зробив, нехай інші спробують зробити стільки, а Заглобі дайте спокій: гарні ви будете, коли його не стане! О Господи! Якщо я в яку діру провалюся, зробіть милість, витягніть хоч за вуха, бо захлинусь одразу.
– Тихо, пане! – сказав Скшетуський. – Козаки в укриттях сидять, ще, не дай Боже, почують.
– Де? Ви що, шановний пане, мелете?
– А он там, у тих землянках під дерном.
– Цього ще не вистачало! Побий їх небесні громи!
Продовжити нарікання Заглобі не дав пан Міхал, затуливши йому рот долонею: земляні укриття були вже за якихось півсотні кроків перед ними. Лицарі, щоправда, намагалися йти тихо, але вода хлюпотіла в них під ногами. На щастя, знову полив дощ і кроки заглушалися його шумом.
Сторожі біля укриттів не було. Та й хто міг очікувати вилазку після штурму та страшної грози, що немов озером розділила супротивників?
Пан Міхал із паном Лонгинусом вирвалися вперед і першими досягли земляного укриття. Невеличкий лицар, уклавши шаблю в піхви, ковшиком склав біля рота долоні і крикнув:
– Гей, люди!
– А що? – відгукнулися зсередини голоси. Козаки, видно, вирішили, що прийшов хтось свій із табору.
– Слава Богу! – відповів Володийовський. – Пустіть-но, братики.
– А ти що, як увійти, не знаєш?
– Уже знаю! – вигукнув невеличкий лицар і, відшукавши вхід, вскочив усередину.
Пан Лонгинус і ще кілька людей убігли за ним слідом.
У ту ж секунду нутро землянки наповнилось несамовитим лементом: одночасно інші лицарі з криком кинулися до інших укрить. У темряві лунали стогони, чувся брязкіт заліза; якісь чорні постаті кудись бігли, інші падали додолу, часом гримів постріл, але все це тривало не довше чверті години. Козаки, здебільшого захоплені вві сні, навіть не пручались – усі полягли, не встигнувши схопитися за шаблі.
– До гуляй-городків! До гуляй-городків! – пролунав голос старости красноставського.
Лицарі кинулися до веж.
– Зсередини підпалювати, зовні мокро! – крикнув Скшетуський.
Але наказ нелегко було виконати. У вежах, збитих із соснових колод, не було ні дверей, ні яких-небудь отворів. Козацькі стрільці піднімалися на них по драбинах, гармати ж (а вміщувалися туди тільки найменші) втягували на мотузках. Деякий час лицарі тільки бігали навколо, марно хапаючись за кути і рубаючи шаблями дерево.
На щастя, у челядників були сокири: їх вони і пустили в хід. Староста красноставський наказав підкладати знизу бляшанки з порохом, прихоплені спеціально для цієї мети. Запалили дьоготь у мазницях і смолоскипи – полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі зовні, але наскрізь просочені смолою.
Одначе перш ніж зайнялося дерево, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгинус нагнувся і підняв величезний валун, викопаний козаками із землі.
Щонайперші силачі вчотирьох би не зрушили цей камінь із місця, та лицар тримав його у своїх могутніх руках, розгойдуючи злегка, і лише при світлі мазниць можна було помітити, що кров прихлинула до лиця велетня. Солдати оніміли від захвату.
– Геркулес! Бодай йому! – здійнявши над головою руки, вигукнув хтось.
Пан Лонгинус тим часом, підійшовши до облогової вежі, котру ще не встигли підпалити, відкинувся і пошпурив камінь у стіну – у саму її середину.
Ті, що стояли навколо, мимоволі пригнулися – з таким гулом валун полетів над головами. Від удару враз лопнули всі з’єднання, пролунав тріск, вежа розкололася надвоє, немовби розчинилися зламані ворота, і з гуркотом звалилася додолу.
Купу колод облили дьогтем і в одну мить підпалили.
Через деякий час кілька десятків гігантських багать освітило рівнину. Дощ іще лив, але вогонь був сильніший води – і «горіли сі белюарди на подив обом військам, понєже пресиро в той день було».
