Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗

Але в ті дні ще сильніш озлобилися серця людські, і жоден ангел злагоди не пролетів над ратним полем.

Розділ XXV

Назавтра, перш ніж сонце розсипало по небу золоті відблиски, навкруг польського табору вже височів новий оборонний вал. Колишній надто був довгий: і захищати його було важко, і на допомогу один одному приходити не з руки; тому князь із паном Пшиємським вирішили оточити військо більш тісним кільцем укріплень. Над виконанням цього завдання працювали не покладаючи рук усю ніч – гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Лиш о четвертій годині ранку стомлене воїнство стулило очі, і всі, крім дозорців, заснули кам’яним сном; ворог уночі теж не витрачав часу марно, а ранком довго не подавав ознак життя, видно, не оговтавшись після вчорашнього розгрому. З’явилася навіть надія, що штурму в той день не буде зовсім.

Скшетуський, пан Лонгинус і Заглоба, сидячи в наметі, куштували пивну юшку, щедро заправлену сиром, і з задоволенням згадували події минулої ночі – якому воякові не приємно поговорити про недавню перемогу!

– Я звик по-дідівському – з курми лягати, з півнями прокидатися, – просторікував Заглоба, – а на війні? Ану спробуй! Спиш, коли хвилину урвеш; прокидаєшся, коли розштовхають. Одне мене дратує: через такий набрід терпи незручності! Та що поробиш, такі часи настали! Але й ми їм учора з лишком відплатили. Ще разок-другий почастуємо так, у них усяке бажання пропаде порушувати нам сон.

– А не знаєте, пане, чи багато наших полягло? – запитав Підбийп’ятка.

– Е-е-е! Небагато; воно й завжди, до речі, обложників більше гине, ніж обложених. Повоюєте з моє, теж почнете в таких речах розбиратись, а нам, старим жовнірам, навіть трупи рахувати не треба: із самої битви судити можна.

– І я біля вас, друзі, дечому навчуся, – мрійливо мовив пан Лонгинус.

– Неодмінно, коли тільки розуму вистачить, на що в мене особливого сподівання немає.

– Облиште, пане, – втрутився Скшетуський. – У пана Підбийп’ятки вже не одна війна за плечима, і дай Боже, щоб кращі лицарі билися так, як він у вчорашньому бою.

– Як міг, старався, – відповів литвин, – та хотілося б зробити більше.

– Ну вже, не скромничайте, ви себе показали досить непогано, – поблажливо зауважив Заглоба, – а що інші вас перевершили, – тут він хоробро закрутив вус, – у тім вашої провини немає.

Литвин вислухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про три голови і про пращура свого Стовійка.

У цю хвилину відкинулася запона намету і з’явився Володийовський, веселий і бадьорий, мовби щиголь погожого ранку.

– От ми й зібралися! – вигукнув Заглоба. – Налийте йому пива!

Невеличкий лицар потиснув друзям руки і мовив:

– Знали б ви, скільки ядер валяється на майдані – уявити важко! Кроку не можна пройти, щоб не спіткнутися.

– Бачили, бачили, – відповів Заглоба, – я теж, уставши, по табору прогулявся. Курям у всім львівськім повіті за два роки яєць не нанести стільки. Ех, якби то яйця були – попоїли б ми яєчні досхочу! Я, зізнатися, за сковороду з яєчнею найвишуканішу віддам страву. Жовнірська натура в мене, як і у вас, до речі. Смачно попоїсти я завжди майстер, тільки підкладай! Тому й у бою за пояс заткну кожного з нинішніх зніжених молокососів, які й миски диких груш не з’їдять без того, щоб негайно животи не схопило.

– Одначе ви вчора відзначилися! – сказав невеличкий лицар. – Бурляя укласти з маху – хо-хо! Не чекав я від вас такого. На всій Україні й у Туреччині не було лицаря славнішого.

– Непогано, га?! – самовдоволено вигукнув Заглоба. – І не вперше мені так, не вперше, пане Міхал. Довгенько ми один одного шукали, зате й підібрались, як волосок до волоска: четвірки такої не знайти в усій Речі Посполитій. Їй-богу, з вами та під рукою нашого князя я б уп’ятьох хоч на Стамбул рушив. Зауважте собі: пан Скшетуський Бурдабута вбив, а вчора Тугай-бея…

– Тугай-бей живий залишився, – перебив його поручик, – я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, і відразу ж нас розділили.

– Усе одно, – сказав Заглоба, – не перебивайте мене, любий друже. Пан Міхал Богуна у Варшаві посік, як ми вам говорили…

– Краще б не згадували, пане, – зауважив пан Лонгинус.

– Що вже тепер: сказаного не повернеш, – відповів Заглоба. – І радий би не згадувати, одначе продовжу; отже, пан Підбийп’ятка з Мишікишок горезвісного Полуяна порішив, а я Бурляя. Причому, не буду приховувати, ваших би я огулом за одного Бурляя віддав, отого мені й найтяжче дісталося. Диявол був, не козак, вірно? Були б у мене сини legitime natos, [199] добре б я їм залишив ім’я. Цікаво, що його величність король і сейм скажуть і як нас нагородити зволять, нас, що більш сіркою і селітрою годуються, ніж чим іншим?

– Був один лицар, який усіх нас доблестю перевершував, – сказав пан Лонгинус, – лиш імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

– Хто такий, цікаво? Либонь у давнину? – запитав, відчувши себе ураженим, Заглоба.

– Ні, братику, не в давнину – це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною з конем разом повалив на землю і полонив, – відповів йому Підбийп’ятка.

– А я чув, це під Пуцьком було, – втрутився невеличкий лицар.

– Король усе-таки вирвався й утік, – додав Скшетуський.

– Істинно так! Мені дещо на цей рахунок відомо, – сказав, примруживши здорове своє око, Заглоба, – я тоді саме в пана Конєцпольського, батька нашого хорунжого, служив. Знаємо, знаємо! Скромність не дозволяє цьому лицареві назвати своє ім’я, от воно невідомим і залишилося. Хоча, треба вам сказати, Густав Адольф був великий войовник, Конєцпольському мало чим поступавсь, але з Бурляєм у двобої тяжче довелося, ви вже мені повірте!

– Що ж, виходить, це ви, пане, здолали Густава Адольфа? – запитав Володийовський.

– Я коли-небудь вам похвалявся, скажіть чесно, пане Міхал?… Добре вже, нехай випадок цей залишається в забутті, мені й нині є чим похвастатися: навіщо згадувати колишнє!.. Страшно після цього пійла буркоче в череві – що більше сиру, то сильніше. Винна юшка куди краща – слава Богу, зрештою, хоч ця є, незабаром і того, можливо, не буде. Ксьондз Жабковський говорив, припасів у нас кіт наплакав, а йому як із його пузом: справжня сорокавідерна бочка! Мимоволі занепокоїшся… Але гарний, одначе, наш бернардинець! Подобається мені страшенно. Хто-хто, а вже він скоріше жовнір, аніж служитель Божий. Не доведи Господи, зацідить по пиці – хоч зараз біжи по труну.

– Так! – вигукнув невеличкий лицар. – Я вам іще не розповідав, як відзначився нині вночі ксьондз Яскульський. Захотілося йому подивитись на битву з бастіону, що праворуч од замку, – знаєте, величезна ця вежа. А треба вам сказати, що ксьондз чудово зі штуцера стріляє. Сидить, значить, він там із Жабковським і говорить: «У козаків стріляти не буду, як-не-як християни, хоч і в гріхах загрузли, але в татар, каже, ні, не можу втриматись!» – і давай смалити, за всю битву десятка три уклав начебто!

– Якби все духівництво таке було! – зітхнув Заглоба. – А то наш Муховецький тільки руки здіймає до небес та плаче, що стільки проливається християнської крові.

– Це ви, пане, даремно, – серйозно зауважив Скшетуський. – Ксьондз Муховецький – святої душі людина, і кращий тому доказ, що хоч він за інших двох не старший, вони перед чеснотою його благоговіють.

– А я в праведності його нітрохи не сумніваюся, – відповів Заглоба, – навпаки: думається мені, він і самого хана в істинну віру обернути здатен. Ой, шановні панове! Гнівається, треба гадати, його величність хан усемогутній: воші на ньому либонь розкашлялися з переляку! Коли до переговорів справа дійде, поїду, мабуть, і я з комісарами разом. Ми ж давні з ним знайомі, колись він вельми прихильно до мене ставився. Може, пригадає.

– На переговори, певно, Яницького пошлють, він по-їхньому, як по-польському, вміє, – сказав Скшетуський.

– І я не гірше, а вже з мурзами й зовсім запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, бажаючи мати гідне продовження роду, тільки я під ту пору був молодий і з невинністю своєю не укладав угод, як милий приятель наш, пан Підбийп’ятка з Мишікишок, тому й навитворяв у них там чимало.