Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
– До князя його! – вимагали інші.
– Слава!!!
Тим часом гетьман запорізький, повернувшись назад у табір, ревів, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і роздирав лице нігтями. Уціліла в січі старшина оточила його в похмурому мовчанні, не вимовляючи на розраду ні слова, а він майже втратив розум. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обома руками рвав на собі чуприну.
– Де мої полки? Де мої козаки? – хрипко повторював гетьман. – Що скаже хан, Тугай-бей що скаже! Видайте мені Ярему! Головою плачу – нехай саджають на палю.
Старшина понуро мовчала.
– Чому мені ворожихи перемогу пророкували? – продовжував ревіти Хмельницький. – Урізати відьмам шиї!.. Чому обіцяли, що Ярема мій буде?
Зазвичай, коли рик цього лева потрясав табір, полковники мовчали, але тепер лева було переможено й розтоптано, щастя, здавалося, його зрадило, і старшина осміліла.
– Ярему не здержиш, – похмуро буркнув Стемпка.
– Нас і себе погубиш! – промовив Мрозовицький.
Гетьман як тигр стрибнув на своїх полковників.
– А хто здобув перемогу під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?
– Ти! – зло кинув Воронченко. – Але там не було Вишневецького.
Хмельницький знову схопився за волосся.
– Я ханові обіцяв нині нічліг у замку! – у розпачі вив він.
На це Кулак відповів:
– Ти обіцяв, у тебе нехай і болить голова! Дивись, як би вона тепер із пліч не злетіла… А на приступ нас не жени, не губи рабів Божих! Валами оточи ляхів, шанці накажи звести для гармат, а то горе тобі.
– Горе тобі! – повторили похмурі голоси.
– Горе вам! – відповів Хмельницький.
Так розмовляли вони, і грізними, як гуркоти грому, були їхні слова… Скінчилося тим, що Хмельницький, похитнувшись, упав на купу покритих килимами овчин, що лежали в кутку намету.
Полковники стояли над ним, похнюпившись; мовчання тривало довго. Нарешті гетьман підвів голову і закричав хрипко:
– Горілки!..
– Не будеш пити! – гаркнув Виговський. – Хан пошле за тобою.
У цей самий час хан перебував за милю від побоїща, не знаючи, що діється на ратному полі. Ніч була тепла і тиха; хан сидів біля намету, оточений муллами й агами, і в чеканні новин куштував фініки зі срібного блюда, що стояло перед ним, а часом, звертаючи свій погляд до посипаного зірками неба, бурмотів:
– Магомет Росуллах…
Раптом на змиленому жеребці підскакав, важко дихаючи, окроплений кров’ю Субаґази; зістрибнувши із сідла і квапливо наблизившись, він почав бити поклони, очікуючи запитання.
– Говори! – наказав хан, продовжуючи жувати фініки.
Слова вогнем палили язик Субаґази, але, не сміючи порушити обряд величання, він, низько кланяючись, так почав:
– Наймогутніший хане всіх орд, внуче Магомета, самодержний володарю, мудрий государю, щасливий государю, владико древа, що славиться від сходу до заходу, квітучого владико древа…
Тут хан зупинив його порухом руки. Побачивши на лиці Субаґази кров, а в очах біль, тугу і розпач, він виплюнув недоїдені фініки на долоню і віддав одному з муллів, що прийняв дарунок зі знаками поваги і негайно поклав собі до рота, – хан же промовив:
– Говори, Субаґази, швидко і до ладу: чи взято табір невірних?
– Бог не дав!
– Ляхи?
– Переможці.
– Хмельницький?
– Погромлений.
– Тугай-бей?
– Поранений.
– Немає Бога, крім Бога! Скільки вірних пішло в рай? – запитав хан.
Субаґази звів очі догори і вказав рукою на небо, що іскрилось.
– Скільки цих вогнів біля стіп Аллаха, – відповів він урочисто.
Масна пика хана почервоніла: гнів закипав у його серці.
– Де цей пес, – запитав він, – який обіцяв мені, що сьогодні ми будемо спати в замку? Де цей змій отруйний, котрого Аллах моєю ногою розтопче? Привести його сюди, нехай відповість за мерзенні свої обіцянки.
Декілька мурзів без зволікання вирушили за Хмельницьким, хан же помалу заспокоювався й нарешті промовив:
– Немає Бога, крім Бога!
Після чого, звернувшись до Субаґази, зауважив:
– Субаґази! Кров на лиці твоєму.
– Це кров невірних, – відповів воїн.
– Розкажи, як пролив її, потіш слух наш мужністю вірних.
І заходився Субаґази докладно розповідати про перебіг битви, вихваляючи відвагу Тугай-бея, Калги і Нурадіна; він і Хмельницького не обійшов мовчанням, навпаки, нарівні з іншими його славив, причину поразки пояснюючи єдино волею Божою та шаленістю невірних. Одне вразило хана в його розповіді, а саме те, що на початку бою в татар не стріляли і кіннота княжа вдарила по них, лише коли вони їй шлях заступили.
– Аллах!.. Вони не хотіли війни зі мною, – сказав хан, – але тепер уже пізно…
Так воно насправді й було. Князь Ярема на початку битви заборонив стріляти в татар, щоби вселити в жовнірів переконання, що переговори з ханом уже почалися й ординці лише для годиться тримають сторону черні. Тільки згодом волею-неволею довелося з ними зітнутись.
Хан кивав головою, роздумуючи, чи не краще, поки не пізно, повернути зброю проти Хмельницького, як раптом перед ним постав сам гетьман. Зовсім уже спокійний, він наблизився з гордо піднесеною головою, сміливо дивлячись у вічі ханові; на лиці його вималювалися відвага й хитрість.
– Підійди, зраднику, – сказав хан.
– Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, якому ти допомагати обіцявся не тільки в разі удачі, – відповів Хмельницький.
– Іди ночуй у замку! Тягни, як обіцяв, ляхів за комір із окопів!
– Великий хане всія Орди! – звучним голосом відповів Хмельницький. – Ти могутній, і після султана немає тобі на землі за могутністю рівних! Ти мудрий і сильний, але хіба можеш ти послати стрілу з лука під самі зірки або вимірити глибину моря?
Хан подивився на нього зі здивуванням.
– Не можеш! – підвищив голос Хмельницький. – Так і я не зміг угадати, яка непомірна гординя і нахабність Яреми! Чи смів я помислити, що він не злякається тебе, великого хана, не виявить покірності лише бачачи тебе, не прийде до тебе бити чолом, а на тебе самого підніме зухвалу свою руку, проллє кров твоїх воїнів і над тобою, могутній володарю, як над останнім із твоїх мурзів, глумитися буде? Чи міг я насмілитися такими думками образити тебе, кого люблю і шаную?
– Аллах! – промовив хан з іще більшим подивом.
– І ще я тобі одне скажу, – продовжував Хмельницький, і голос його й манера триматися ставали все впевненішими, – ти великий і могутній; повсюдно, від заходу до сходу, народи і монархи схиляються перед тобою й левом величають. Лише Ярема не падає ниць перед ликом твоїм, і тому, коли не зітреш ти його в порошок, не змусиш зігнути шию і з хребта його в сідло сідати не будеш, нанівець зведуться міць твоя і слава, тому що всякий скаже, що лядський князь кримського царя посоромив і не поніс за це ніякої кари, що він більш великий, більш могутній, ніж ти, хане великий…
Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханський лик, затаївши подих, він же, заплющивши очі, поринув у роздуми…
Хмельницький, обпершись на булаву, сміливо чекав відповіді.
– Ти сказав, – вирік нарешті хан, – я зігну Яремі шию і з хребта його на коня буду сідати, щоб не говорили від заходу до сходу, начебто один невірний пес посоромив мене, великого хана…
– Великий Аллах! – вигукнули в один голос мурзи.
У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним махом він відвернув навислу над його головою небезпеку і ненадійного союзника перетворив у найвірнішого з вірних.
Лев цей мав уміння миттєво в змію перевертатися.
Обидва табори до пізньої ночі гуділи, як зігріті весняним сонцем бджоли в пору роїння, а на ратному полі тим часом вічним, непробудним сном спали лицарі, простромлені кулями і стрілами, сколоті піками, порубані мечами. Зійшов місяць, і пустилася в обхід цієї обителі смерть; вона відображувалася в калюжах крові, виривала з мороку все нові купи нерухомих тіл, переходила нечутно з одних на інші, заглядала в розкриті мертві очі, висвітлювала посинілі обличчя, уламки зброї, кінські трупи – і все більш блідими ставали промені нічного світила, немовби видовище, що відкрилося, страшило його. Полем то там, то тут, де групами, а де поодинці пробігали якісь лиховісні фігури: це челядь та обозна прислуга поспішала обібрати мерців – так по п’ятах за левами скрадаються шакали… Але марновірний страх зрештою і їх прогнав з місця битви. Щось страшне, щось таємниче було в цьому вистеленому трупами полі, в цьому спокої та нерухомості тіл, ще недавно повних життя, в цій безмовній згоді, що з’єднала лежачих пліч-о-пліч поляків, козаків, татар і турків. Часом вітер шелестів у кущах, розкиданих по полю, а жовнірам, що пильнували в окопах, ввижалося: то людські душі кружляють над тілами. Говорили, що, коли в Збаражі пробило північ, з різних кінців рівнини, від валів до ворожого стану, з шумом знялися незліченні пташині зграї. Чули у височині ридання, тяжкі зітхання, від яких волосся дибилось, і глухі стогони. Ті, кому судилося загинути в цій битві та чиєму слухові доступні були неземні заклики, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а душі козаків стогнали: «Ісусе Христе, помилуй!» – тому що полеглим у братовбивчій війні до віковічного блаженства шлях був заказаний: їм призначалося летіти кудись у невідомі темні далечіні та кружляти разом із вихорами над юдоллю сліз, і плакати, і стогнати ночами, поки не вимолять вони біля ніг Христа прощення за спільні провини, не випрохають забуття і миру!..
