Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗

З козацького табору прискакали на виручку Стемпка, Кулак і Мрозовицький із декількома тисячами козаків кожний, намагалися вгамувати полум’я – де там! Стовпи вогню і багряного диму з нестримною силою рвалися до неба, відбиваючись в озерах і калюжах, які після грози розлилися по ратному полю.

Лицарі тим часом, зімкнувши стрій, поверталися в окопи; радісні вигуки вже здалеку неслися їм назустріч.

Раптом Скшетуський подивився на всі боки, оглянув поглядом задні ряди і громовим голос крикнув:

– Стій!

Пана Лонгина і невеличкого лицаря серед тих, що поверталися, не було.

Видно, розохотившись, вони затрималися біля останньої вежі, а може, наткнулися на козаків, що десь затаїлися, – так чи інакше, відходу товаришів, напевно, не помітили.

– Уперед! – скомандував Скшетуський.

Староста красноставський, перебуваючи на іншому кінці шеренги, нічого не зрозумів і побіг довідатися, що сталось. У цю секунду обидва зниклі лицарі з’явилися, немовби з-під землі, на шляху між вежами і загоном.

Пан Лонгинус із блискаючим Зірвиглавцем у руці крокував розмашисто, а поруч тюпав пан Міхал. Голови обох повернені були до козаків, що бігли за ними по п’ятах, начебто зграя собак.

Червона заграва пожежі яскраво висвітлювала картину погоні. Здавалося, велетенська лосиця з дитинчам іде від юрби ловчих, готова будь-якої хвилини кинутися на переслідувачів.

– Вони загинуть! Заради Христа, скоріше! – волав несамовито Заглоба. – Їх підстрелять, у козаків пищалі, луки! Скоріше, заради Бога!

І, не боячись того, що от-от може зав’язатися нова сутичка, оголивши шаблю, біг разом зі Скшетуським та іншими друзям на виручку, спотикався, падав, підводився, сопів, кричав, тремтів усім тілом, але, зібравши сили, мчав уперед щодуху.

Козаки, одначе, не стріляли – самопали в них відволожилися, тятиви луків розм’якнули, – а тільки прискорювали свій біг. Десятка півтора їх, вирвавшись уперед, зовсім уже, здається, наздоганяли втікачів, але тут обидва лицарі, немов два вепри, повернулися до них і з жахаючим криком здійняли клинки. Козаки неначе вкопані зупинилися.

Пан Лонгинус із величезним своїм мечем здавався їм породженням пекла.

Як два сірі вовки, що їх наздоганяють гончаки, обернуться раптом і білими блиснуть іклами, а собача зграя, не сміючи наблизитися, підніме здалеку виття, так і лицарі наші час від часу обертались, і переслідувачі, що бігли в перших рядах, одразу ж застигали на місці. Раз тільки кинувся до них один сміливець із косою, та пан Міхал стрибнув на нього, як лісовий кіт, і куснув – той і дух спустив на місці. Товариші його чекали інших, що підбігали щільною купою.

Та лицарі вже були близько; попереду всіх летів Заглоба, розмахуючи шаблею і волаючи нелюдським голосом:

– Бий! Убивай!

Раптом гримнуло з окопів, і граната, ухкаючи, як сіра сова, окресливши в небі вогненну дугу, упала в середину юрби козаків, за нею друга, третя, десята; здавалося, знову починається битва.

Козаки до облоги Збаража таких снарядів не бачили і на тверезу голову найдужче їх боялися, вбачаючи в тім чари Яреми, – тому вони миттю зупинилися, стрій розколовся надвоє, і відразу розірвалися гранати, сіючи смерть і жах.

– Рятуйтеся! Рятуйтеся! – пролунали злякані крики.

І козаки кинулися врозсип, а пана Лонгинуса з невеличким лицарем обступили гусари.

Заглоба кидався то одному, то другому на шию, чмокав куди попало – у вічі, у щоки. Радість душила його, а він, боячись показати своє м’якосердя, всіляко її зменшував, горлаючи:

– Ах, собаки! Не скажу, що так уже ви мені й дорогі, одначе ж натерпівся я страху! Та вони б вас почикрижили в шматки! Добре ви знаєте службу – від своїх відстаєте! До коней би вас та за ноги протягти по майдану! Перший скажу князеві, щоб вигадав вам poenam [201]… А тепер спати, спати… Слава Богу, що так повернулося! Повезло негідникам, що від гранат розбіглись, я б їх усіх порубав на капусту. Краще вже битися, ніж спокійно дивитись, як приятелі гинуть. Неодмінно треба сьогодні випити! Слава тобі, Господи! Я вже думав, «requiem» [202] будемо співати завтра. А шкода, одначе, що не дійшло до сутички – тільки рука розсвербілась, хоч я і в укриттях їм усипав перцю…

Розділ XXVI

Знову довелося обложеним зводити нові вали і табір у розмірах зменшити, щоб звести нанівець майже вже закінчені козаками земляні роботи, а поріділим рядам воїнів легше було тримати оборону. Копали всю ніч після штурму. Але і козаки не сиділи склавши руки. Підкравшись тихо темної ночі з вівторка на середу, вони оточили табір другим валом, набагато вищим колишнього. І відтіля на світанку, сповістивши про себе голосним криком, здійняли стрілянину і стріляли цілі чотири дні та чотири ночі. Багато вороги нанесли один одному втрати, тому що змагалися найкращі, які тільки були на кожнім боці, стрільці.

Час від часу полчища козаків і черні кидалися на штурм, але до валів не доходили, тільки стрілянина розпалювалася все запекліша. Ворог, сили якого були великі, безперестану переміняв людей: одні вирушали на відпочинок, інші посилалися в бій. А в таборі нівідкіля було взяти підміни: ті жовніри, що стріляли з валів і щохвилини зривалися з місць, аби відбити приступ, ховали вбитих, копали колодязі та підсипали вище вали, щоб надійніший мати заслон. Спали, а вірніше дрімали, біля валів під градом куль, які сипалися так густо, що вранці їх мітлою можна було змітати з майдану. Чотири дні підряд ніхто не міг перемінити одягу, що мок під дощем, сохнув на сонці, у якому вдень було жарко, а вночі зимно, – чотири дні ніхто їжі вареної не бачив. Пили горілку, підмішуючи до неї для міцності порох, гризли сухарі та рвали зубами висохле в’ялене м’ясо, і все це в диму, під пострілами, під свист куль і гуркіт гармат.

І «простіше простого було прямо в чоло або в бік дістати частування». Жовнір обмотував закривавлену голову брудною ганчіркою і негайно ж повертався в стрій. Страшний був у воїнів вигляд: розідрані колети і заіржавілі обладунки, мушкети з розбитими прикладами, очі, червоні від безсоння, але кожний повсякчас напоготові, постійно міцний духом і – чи вдень, чи вночі, у дощ або годину – завжди готовий до бою.

Закоханими очима дивилися жовніри на свого полководця, забувши страх перед небезпекою, штурмами, смертю. Геройський дух у них уселився; всі серця загартувалися, «міцністю сповнилися» душі. В усьому цьому жаху вони почали знаходити насолоду. Корогви суперничали одна з одною: хто більше виявить старанності, хто легше перенесе голод, безсоння, тяжку працю, хто вищу виявить відвагу і твердість. До того дійшло, що жовнірів важко стало втримувати в окопах; мало їм було відбивати приступи – вони рвалися до ворога, як збожеволілі від голоду вовки в кошару. Відчайдушна веселість панувала в усіх полках. Коли б який маловір обмовився про здачу, його б умить розтерзали на клапті. «Тут хочемо вмерти!» – повторювали всі вуста.

Усякий наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Одного разу довелося князеві при вечірньому об’їзді валів почути, що вогонь кварцяної корогви Лещинських слабшає. Під’їхавши до жовнірів, він запитав:

– А чому не стріляєте?

– Порох скінчився весь – за новим послали в замок.

– Туди ближче буде! – мовив князь, указавши на козацькі шанці.

Не встиг він докінчити, вся корогва скотилася з валів, кинулася прожогом до ворога й обрушилася на шанці подібно смерчеві. Козаків було перебито кілками, скоблями, прикладами мушкетів, а чотири гармати заклепано. Через півгодини переможці, чималих, щоправда, зазнавши втрат, повернулися в табір з неабиякими запасами пороху в мисливських рогах і барилах.

День минав за днем. Стягалося навколо табору кільце козацьких апрошів, немов клин у дерево, врізались у вали їхні траншеї. Стріляли вже з настільки близької відстані, що, не беручи до уваги штурмів, у кожній корогві щодня гинуло ще душ десять. Ксьондзи не встигали причащати вмираючих. Обложені загороджувалися возами, наметами, розвішували перед окопами одяг, шкури; ночами ховали вбитих – кого де смерть наздоганяла, – але тим запекліше ті, що лишилися в живих, билися на могилах полеглих. Хмельницький готовий був без міри проливати кров своїх людей, і з кожним новим штурмом множилися втрати в його війську. Такої відсічі він сам не очікував і розраховував тепер лише на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Однак час ішов, а вони все більше виявляли до смерті презирство.