Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Классическая проза » Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗

Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗. Жанр: Классическая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Я, моя ма­тiн­ко, рi­ки слiз ви­ли­ла - бла­га­ла: си­ну, оже­ни­ся, - ко­ха­ний, оже­ни­ся! Не­хай же во­на з те­бе не смiється. Дов­го вiн ме­не не слу­хав, - а да­лi сам сха­ме­нув­ся. Бу­ла у нас дiв­чи­на, що йо­го дав­ненько вже лю­би­ла, ми до неї сва­тiв - дiв­чи­на не хо­че… Ма­буть, вже пе­ре­чу­ла що та­ке або вже то за­по­дi­яно так бу­ло: з дру­гим па­руб­ком дiв­чи­на повiнчала­ся…­ А тая без­бож­ни­ця йо­му, пiд вiк­ном на­шим сто­ячи, ви­гукнула: "Бур­ла­куй увесь вiк, Яко­ве, та лю­би тiльки мої очi яс­нi!" I з ре­го­том пiш­ла со­бi - у до­ло­нi пле­ще; а вiн за нею ус­лiд бi­жить, як ди­ти­на, а вiн, як ди­ти­на, пла­че… Во­на по­бралася iз тим своїм ба­га­чем, поїха­ла iз ним, та хут­ко з йо­го ро­ди­ча­ми усi­ма пос­ва­ри­ла­ся, з людьми по­не­вi­ря­ла­ся - не схо­тi­ла жи­ти там: вмо­ви­ла чо­ло­вi­ка у Хме­лин­цях ха­ту ку­пи­ти i знов у Хме­лин­цi вки­ну­ла­ся… То­дi вже та­ке ли­хо прий­шло, так во­на Яко­ва зво­ди­ла, що вiн i нез­ду­жав, i мар­нiв. Лю­ди вже ста­ли хи­та­ти на йо­го го­ло­вою… Я усе спро­дала своє, i се­литьбу, i то­вар, який був, та в Люб­чи­ки ми пе­реб­ра­ли­ся вiд неї… I бог ме­нi до­по­ма­гав: Якiв оду­жав, став не­на­че тро­хи за­бу­ва­ти, на ве­чор­ни­цi став хо­ди­ти, - ко­лись вiн у ме­не мiж усi­ма па­руб­ка­ми так i ся­яв! От вiн ва­шу доч­ку впо­до­бав… Я вже до­лi йо­му спо­дi­ва­ла­ся, - спо­дi­ва­ла­ся, що ста­рий ваш та­ки зми­лується - ко­ли Якiв: "Не хо­чу же­ни­тись! Не бу­ду!" Я пла­чу, я пи­таю, я па­даю: "Не хо­чу!" I про­чу­ла я, що в неї чо­ло­вiк вмер: де вже з нею на свi­тi зад­ляється! Нес­по­дi­ва­на йо­го, ка­жуть, смерть спос­тиг­ла; а во­на за­раз Яко­ву зна­ти да­ла, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; про­ха­ла, но­чi не всип­ля­ла, днi не вга­ва­ла - вiн не слу­хає, вiн для неї i ма­тiр ста­ру, i са­мо­го се­бе забув­ає… Див­люсь, що по яр­мар­ку за нею юр­ма же­не i мiй Якiв по­мiж iн­ши­ми… Я вже хо­тi­ла до­до­му та до вас, усе ли­хо ска­за­ти, - ко­ли Якiв до ме­не прий­шов та й впав на ла­вi… Що та­ке?.. А се вчо­ра iз­нов вже зас­ва­та­ла­ся з якимсь шин­карем!.. Ста­ла я то­дi Яко­ву го­во­ри­ти, вмов­ля­ти - i вiн слу­хав ме­не… Ду­ма­ли - як ва­шо­го ста­ро­го вбла­гаємо, так i ве­сiл­ля бу­де… Та, ма­буть, вже по­дiя та­ка! Ма­буть, вже йо­му не бу­де щас­тя! Ма­ятись йо­му, оди­но­ко­му бi­до­ла­цi!

I ста­ла Чай­чи­ха пла­ка­ти сильне, i ма­ти пла­че. Кат­ря швид­ко iз ха­ти вий­шла; я - за Кат­рею…

- Катре! Кат­ре! - кли­чу, - не ози­вається, йде ули­цею швидк­о. Дог­на­ла я її, бе­ру за ру­ку, спи­няю: -Та ку­ди ж iдеш, Кат­ре?

- Не знаю… ку­ди-не­будь дальш вiд ха­ти… Так от чо­го вiн та­кої пiс­нi спi­вав! От чо­го вiн сму­ту­вав! Вiн не ме­не лю­бив - її.

- То бу­ло, та вже те­пер прой­шло - i ти не ду­май… Доб­ре, що об­мiр­ку­вав­ся вiн, - збач йо­му: не­ма то­го дре­ва, щоб пти­ця не сi­да­ла!

- Боже мiй, бо­же! Вiн ме­не не лю­бив i не лю­бить!

- Бодай те­бе, Кат­ре! Хi­ба й так у нас з то­бою на ли­хо, на сум нес­тат­ки? Ти вже луч­че з Яко­вом по­го­во­ри, - не­хай сам вiн ска­же усе, чи вiн те­бе лю­бить…

Вона озир­неться на ме­не, - як схо­пить ме­не за ру­ку:

- Ти ме­нi не зга­дуй йо­го на iм'я. Я йо­го вже не по­ба­чу! Не хо­чу!

Та й сльози рев­нi її сло­ва пе­ре­хо­пи­ли… Гос­по­ди! Як Во­на пла­ка­ла, як ри­да­ла! Яки­ми доп­рi­ка­ми пал­ки­ми, яки­ми гiр­кими йо­го до­рi­ка­ла! Ме­не не слу­ха­ла - не чу­ла…

Там утер­ла сльози i знов швид­ко за­вер­ну­ла­ся до ха­ти. У ха­тi ма­ти з Чай­чи­хою го­рю­ють уд­вiй­цi.

- Я не пi­ду за ва­шо­го си­на, - про­мо­ви­ла го­лос­но Кат­ря.

- Як? Що? - пи­тає Чай­чи­ха, пе­ре­ля­кав­ши­ся чи її го­ло­су, чи її пос­та­тi. Зля­ка­ла­ся й ма­ти.

- Не пi­ду за ва­шо­го си­на, - ще го­лос­нiш го­во­рить Кат­ря, - не хо­чу. Хоть i батько да­ва­ти­ме - не пi­ду!

Мати аж ру­ки до не­ба прос­тяг­ла, а Чай­чи­ха слiзьми вли­валася.

- Чари, - ка­же, - ча­ри! Я знаю! Не дур­но во­на йо­му крик­нула: "бур­ла­куй до­вi­ку!"

Усi пла­чуть; Кат­ря стоїть не­ру­хо­ма у сто­ла, тiльки ди­ше.

Чи то вже так упев­не­на бу­ла ти­ми ча­ра­ми ста­ра Чай­чи­ха, чи що Кат­ря так свої сло­ва ви­мо­ви­ла не­по­зиб­ко, Ча­йчи­ха тiльки ска­за­ла: "та­ка вже до­ля!", - ще поп­ла­ка­ла, пожури­лася, лю­бо поп­ро­ща­ла­ся з на­ми (Кат­рю як об­ня­ла во­на, Кат­ря аж iзд­риг­ну­ла­ся) та й пiш­ла со­бi до­до­му го­рю­ючи.

Катря за нею ус­лiд по­ди­ви­ла­ся. Сi­ла на ла­вi й ди­ви­ла­ся по ха­тi, ди­ви­ла­ся на нас пильни­ми та бист­ри­ми очи­ма, на­че во­на що по­хо­ва­ла - та не­доб­ре ще об­мiр­ку­ва­ла­ся.

- I доб­ре, до­ню, - оз­ва­ла­ся до неї ма­ти, - батьку покорила­ся…­ пе­рей­де ту­га, знай­деш со­бi до па­ри… - та й хо­тi­ла її по­жалувати…

Як же за­ри­дає Кат­ря, як за­ту­жить! I нев­га­ває пла­чем своїм. Ми ко­ло неї хо­ди­мо, ми ко­ло неї па­даємо, а то вже скла­ли ру­ки та й не по­во­ру­ши­мось.

Минув ра­нок, ми­нув день, по­ми­нув ве­чiр, нiч ми­нає - у нас в ха­тi ри­дан­ня го­лос­не, та гiр­ке, та роз­пач­ли­ве. З уто­ми пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти, а ско­ро за­не­се їй го­ло­су людсько­го, го­мо­ну ден­но­го, ско­ро у ти­шi ноч­нiй зiтх­не ма­ти або я во­рух­нусь - усе те, ко­жен бдго­лос на­че по­буд­жає, на­че до­дає ту­зi си­ли - i ту­жить во­на зно­ву, i ри­дає, i по­би­вається.

Прийшла до нас Ма­ру­ся. Си­ди­мо усi ти­хо со­бi у смут­ку. Нiх­то не по­рається, не ро­бить нi­чо­го. Так i си­ди­мо.

Бралися за­го­во­рить до неї, ко­ли Кат­ря як крик­не на нас:

- Ну, ка­жiть ме­нi, що ви ка­за­ти­ме­те, - ка­жiть, чи не мер­лi вста­ва­ти­муть? - Та од­хи­ля­ючи нас вiд се­бе, та не слу­ха­ючи нас, на­рi­ка­ти ста­не, жал­ку­ва­ти­ся: - Ко­ли б же хоч попрощат­ись прий­шов - ко­ли б же хоть ще раз йо­го по­ба­чи­ти! Як я гля­ну на йо­го? Та ме­нi з-за йо­го пле­ча удо­ви­не лич­ко кра­совите дви­жi­ти­ме… ме­нi їх лю­бi сло­ва чу­ються, я їх ко­хання спо­чу­ваю, в ме­не сер­це схне!.. По­ки­ну­ла йо­го!.. Бач, чо­го вiн сму­ту­вав! А я, щоб ви зна­ли, я йо­го ще бiльш за той сму­ток лю­би­ла, я йо­го ще луч­че жа­лу­ва­ла, я йо­го як розваж­ала!.. Ох, важ­ко, важ­ко ж ме­нi!..

- А чим вiн ви­нен, що пер­ше лю­бив? - ви­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Хто вин­ний, що я про­па­даю? Хто вин­ний?

- Коли ти йо­го вiр­но лю­биш… - щось по­ча­ла знов Марус­я…

- Чи ж я не лю­би­ла вiр­но? Чи я ж не ко­ха­ла щи­ро? А те­пер ме­нi що? Луч­че б я йо­го по­хо­ва­ла!

XI

Час збi­гав; ту­га якось пот­ро­ху втих­ла - та на усе розляглас­я. Пiш­ли­ся то­дi Кат­рi отi ран­ки дов­гi, а тi ве­чо­ри ще дов­шiї, тi днi, нi­як не пе­ре­бут­нi, - що все си­диш та ду­маєш, яке ли­хо твоє, i як прий­шло на те­бе, i як не по­ки­не те­бе нiкол­и.

Уночi во­на ма­ло спа­ла; ус­та­не - нi об чiм не дбає; ся­де ко­ло вiк­на, iз­ло­жить ру­ки, си­дить та в вi­кон­це ди­виться. Та­кеньки тиж­нi схо­ди­ли, що во­на, жи­ву­ща, бу­ла на­че мерт­ва. I ми хо­ди­мо - на­че що в ха­тi вмер­ло. А ра­зом, яко­го­-не­будь ве­се­ло­го про­ме­нис­то­го ран­ку або ти­хо­го тем­но­го ве­чо­ра, во­на як ожи­вiє, - та­ки­ми рев­ни­ми, гiр­ки­ми сльоза­ми обiл­лється! I ту­жить, i ри­дає, i б'ється до вто­ми… - i знов стих­не, i знов на­че нi­що їй не до­хо­дить до­жи­ва. Хо­тi­ла з нею ма­ти го­во­ри­ти, хо­тi­ла пи­та­ти, - про­сить: "не го­во­рiть нiчо­го i не пи­тай­те нi­чо­го". Нi зо мною, анi з Ма­ру­сею роз­мо­ви не хо­че; ча­сом нi­би з нас смiється.

Мати жу­ри­ла­ся ду­же. Пи­ли­пи­ха усю прав­ду на­шу зна­ла, а ра­ди не зна­хо­ди­ла, хоч яка бу­ла мис­ли­ва со­бi. Во­на тiль­ки су­ди­ла та сва­ри­лась, що ма­ти ко­риться чо­ло­вi­ку, що з то­го усе ли­хо встає, - та бiльш во­на до­во­ди­ла то­го гнi­вом своїм, анiж сло­ва­ми. Дiж­да­ли ми батька з до­ро­ги. Повер­нувся вiн та­кий, який пi­шов - не­лас­ка­вий. Ос­ма­ле­ний сон­цем та об­вiт­ре­ний, зда­вавсь вiн ще пох­мур­нi­ший, нiж був. По­вер­нув­ся до­до­му уве­че­рi; ми ще не ля­га­ли, а вже всю­ди бу­ло ти­хо, як йо­го го­лос грiз­ний по­чув­ся. Ми ки­ну­ли­ся, я i ма­ти, йо­му на­зуст­рiч, кли­че­мо Кат­рю за со­бою: "iди батька стрi­ча­ти". Вiн у двiр ус­ту­пив, нас ми­на­ючи, тiльки мовч­ки вкло­нив­ся, - ми так i стоїмо; вiн опо­ря­див усе, - то­дi у ха­ту, сiв на ла­вi од­да­лiк од усiх. Ма­ти ве­че­ря­ти про­си­ла - вiн кив­нув го­ло­вою, що доб­ре, i ве­че­ряв усе мовч­ки, усе не див­ля­чись на нас. Тiльки од­но­го ра­зу йо­го очi бист­рi спог­ля­ну­ли на Кат­рю пильно, - на­чеб ос­ма­ле­не об­лич­чя по­бi­лi­ло тро­хи, а вiн нi­ко­му не ска­зав нi­чо­го.

Перейти на страницу:

Вовчок Марко читать все книги автора по порядку

Вовчок Марко - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Три долі отзывы

Отзывы читателей о книге Три долі, автор: Вовчок Марко. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*