Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗
- Дарма! Розкажи тiї думки свої!
- От, прийшла я туди, - розказує, - мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла - вона заплакала сильне… Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала… Уступив i вiн у хату… Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi… Так змарнiв на виду… Я говорю, що мене Катря присилає - i здалося менi, - чи то так, може, здалося, - що вiн, почувши, не обрадiв… Не каже менi свого слова, не пита мене… Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка, - нехай вона не приходить!" - Вклонився менi та й з хати пiшов…
- А стара? - питаю.
- Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко! - каже, - велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться… перекажи 'тсе Катрi - щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде…" Та я й пiшла…
- Що 'тсе там у їх - тайностi? Щось непевно… Чи не довести сього Катрi?
- Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, - каже Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, - лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, - воно й здоровiш до того, - та не всi ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собi… Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.
- Катре! - кажу їй. - Чи ти знаєш певно, що Якiв тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу - осмiхнулась.
- А що, - кажу-таки, - як вiн тебе та покине?
Вона ще веселiш до мене засмiялась.
- Ти ще нiчого не розумiєш! - промовила.
- Може, розумiю краще, нiж ти, - говорю їй, - збоку усе вбачається виднiше!
Зводжу на очi їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, - та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий - i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, - не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що їй розкажу - яку зраду - вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка!
- А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiдається?
- Се вiн знає; вiн менi скаже.
Я вже тодi i доводити їй, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речi так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, - i з мене ще вона смiється: нiчого не розумiєш!
У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться… Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.
- Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже!
- Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, - одкаже смутно, - ви собi як вже покладете - "так буде!" - та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять - як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипається проти мене, - вже й на очi не хоче приймати…
Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, - там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, - а вiн усе її мимо наших вiкон у свято проводить - сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашої хати поглядає: "що це таке стоїть, що я його добре не бачу?" - таким, було, поглядом поглядає.
Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов… Ми за їм iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, - вiн трохи зупинивсь i говорить:
- Ви собi робiть як знаєте; кохайтеся, коли вхiтнi, - а я на своєму словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! - Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, - а ми услiд його дивимось, стоїмо, як холодом прибитi.
- Катре! Катре! Дитино моя! - вимовила мати: - в яку се годину ти закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався - коли се бувало? - Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов, тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"
Ще дослухалися - стояли, та вже тихо - додому тодi повертали:
- Катре! - питає мати. - Чого задумалася?
- Я хочу Якова бачити!
- Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
- Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала i на все, що її прохала мати, i зупиняла, i жалувала - на все вона одмовляла:
"Я хочу Якова бачити!"
IX
- Катре! - говорить мати, - нехай я лучче сама пiду туди, - сама за все розвiдаю…
- Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць… Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас… я нещаслива - я на все пiду…
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, - от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься їй на життя веселе i любе, i забiгає вона вже думками поманливими…
Уступили ми сперву до своєї родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у їх усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк Її привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осiнь була, доброї i зими сподiваються… Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрукає - з свого доброго талану; воли високорогi половiї дивляться з загороди у двiр поважно; бiлiї гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи…
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!