Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗
А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, - бачу - зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
- Втомився я, - каже батько.
- На добранiч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
- Що тобi, Катре? - питаю. - Чи ти батька iзлякалася?
- Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, - я сама нещаслива!
- Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, - годi! - вговоряю її.
- Втиши ж ти перш моє серце! - одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.
- Темна нiч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! - А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi - боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
- Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
- Повiсти, як усе було, - не вмини нiчого! - велить. I усе йому мати повiстила, що було.
- Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, - просить батька: - вона послухала, покорилася, а нещаслива.
- Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала - гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора - так, як iк гаю побрався, - а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…
- Як вiн прийняв теє, - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, - от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, - то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.
XII
Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче - i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут - i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
- Боже мiй, Катрусю! - згадаю їй: - як колись - що ти за весела була!
- Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося - зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку - родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти - усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…
Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
- Скажи менi, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, - чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.
- Не бiйся, не бiйся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…
- Як? Вже забула?
- Ой, Химо, - промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе - як усе минає! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.
- А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?
- Мати ж наша? - кажу…
Перехопила мене:
- Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, - побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
- О, є у свiтi добрi люди, є правда! - говорить Маруся.
- Хiба у наших мислях iз тобою!
- А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?
- Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…
Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
- Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! - То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.
- А справдi добра, - казала Катря.
- Добре, коли б i тобi таку, - говорить Пилипиха.
- Добре б i менi, - каже Катря.
На другий день рано батько iз двору поїхав, - у тиждень повернувся - аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi - яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили, анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають - тiльки ми й знали.
XIII
Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.
- Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? - кажу їй.
- Нi, - говорить, - менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слухає - i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тiльки що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене: