Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗

- А знаєш, чо­го Ма­ру­ся та­ка ста­ла? Чо­го Ма­ру­ся схне? Во­на Чай­чен­ка лю­бить!

- Отсе! - пок­рик­ну. - Що ти, Кат­ре!. Сха­ме­нись! Та во­на зна­ла, що вiн її не лю­бить…

- Дарма! Та во­на йо­го ко­хає! Я не знаю, як дав­но я сього не зро­зу­мi­ла ще то­дi… А по­тiм я вже не ду­ма­ла, за­бу­ла усе…

- Та по чо­му ж ти вва­жаєш? Чи ко­ли во­на йо­го зга­ду­ва­ла? Во­на ж од ме­не, здається б, не кри­ла­ся… Во­на ж те­пер нiку­ди не хо­дить… А мо­же, ко­хає, та ко­го iн­шо­го…

- Його! Йо­го! Се на­пев­но. I дав­но вже ко­хає. Во­на ж йо­го пер­ше нас заз­на­ла. Пам'ятаєш, як усi ми то­дi, ве­се­лi та дур­нi дiв­ча­та, при­би­ра­ючись на ве­сiл­ля, як ми пи­та­ли в неї про йо­го i як во­на од нас втi­ка­ла, як не хо­тi­ла роз­ка­зу­ва­ти i як нi­чо­го не роз­ка­за­ла, - пам'ятаєш? А як ме­не пи­та­ла, чи я справ­дi йо­го ко­хаю? А як зас­ту­па­ла­ся за йо­го пе­ре­до мною? Чи усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе зга­да­ла со­бi, i те ве­сiл­ля, i сло­ва усi Ма­ру­си­нi; зга­да­ла ба­га­то чо­го, що пер­ше зна­ла, та не дба­ла, - та й са­ма за­ду­ма­ла­ся: мо­же, во­но й справ­дi так. А все ще вi­ри ме­нi не йметься. Як же се я не пос­те­рег­ла б то­го? Очi ж мої усе ба­чи­ли доб­ре - де ж про­вид­ли­вiсть моя не­по­ми­леш­на? Де мiй ро­зум бист­рий?

Я хоч так со­бi не при­ка­зу­ва­ла, та та­кеньки ду­ма­ла.

Тiльки ме­нi хви­ли­ноч­ка вiльна, - я за­раз до Ма­ру­сi по­бiгла, пос­ту­ка­ла у вi­кон­це:

- Марусе, Ма­ру­се. Го­лу­бонько! Вий­ди ху­тенько!

Вона ви­хо­дить, а я до неї тим-та­ки сло­вом:

- Марусе, ти ко­хаєш Чай­чен­ка?

Вона iзд­риг­ну­ла­ся i пильно на ме­не пог­ля­ну­ла, ти­хо. Її очi за­ся­яли; лич­ко спа­лах­ну­ло рум'янцем, i ка­же ме­нi:

- То що?

- Правда сьому, Ма­ру­се? А я Кат­рi вi­ри не йня­ла, я не ду­мала… I ду­же ти йо­го лю­биш? I дав­но вже?

- Я за йо­го умер­ла б, - го­во­рить, див­ля­чись пог­ля­дом сво­їм доб­рим, а смi­лим, - я для нього б у свi­тi жи­ти ра­да… а лю­б­лю я йо­го дав­но, дав­но… зав­сi­ди люб­лю, як заз­наю.

- Вiн же до те­бе не за­ли­цявсь нi­ко­ли, Ма­ру­се? Вiн до Ка­трi… до iн­шої.

- Нехай здо­ров бу­де та щас­ли­вий iз тiєю, що по­ко­хає со­бi…

- А то­бi ж, Ма­ру­се? То­бi тiльки му­ка, пе­чаль та го­ре?

- Хоч го­ре, - я вiд йо­го усе прий­му за доб­ре.

- А ма­ти ж твоя?

- Що ж ма­ти моя? Я їй тим не до­ку­чаю.

- Та во­на за­мi­чає, що ти в'янеш, во­на тим пе­ча­литься…

- Коли б же дi­ялось по моїй во­лi, ко­ли б моя си­ла, то я б рум'янi­ла!

- Як же ти за­мiж пi­деш?

- Я не пi­ду за­мiж.

- А ма­ти ста­не си­лу­ва­ти.

- Що ж? Важ­ко ме­нi бу­де.

- Та вже ж важ­ко за не­лю­бо­го йти!

- Нi, я ка­жу - бу­де важ­ко, що ма­ти вмов­ля­ти ста­не, а я не пi­ду…

- Та чо­го ж до­жи­да­ти­меш? На яке доб­ро впо­ваєш?

- Я нi­чо­го не до­жи­да­ти­му й нi на що не впо­ва­ти­му.

- Та вiн не знає i не дбає, що ти йо­го ко­хаєш!

- Нехай! Аби я йо­го ко­ха­ла.

- Лихо то­бi iз тим ко­хан­ням бу­де та го­ре, а ра­до­щiв я не спо­дi­ва­юсь.

- Коли не су­ди­ло­ся ми­ло­го щас­тя, не­хай ми­ле го­ре бу­де…

- Прощавай, Ма­ру­сенько! - ка­жу їй.

- Бувай здо­ро­ва!

Провела ме­не тро­хи, ще поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла до господ­и, ти­ха та яс­на.

А я до­до­му. Iду со­бi та ду­маю: чо­го-то на свi­тi не бу­ва, аби здо­ро­ва на­ша го­ло­ва! I той Чай­чен­ко! Чи вiн у барвiнк­у ку­па­ний, що так дiв­чат ча­рує? Ко­ли вже на прав­ду йде, то й ме­нi вiн чи од­ну нiч­ку снив­ся? Вже я хо­ди­ла, хо­ди­ла до го­ло­ви по ро­зум, по­ки сха­ме­ну­ла­ся… По­ду­ма­ла, зiтхнул­а та й ска­за­ла: "Го­дi!" I го­дi.

- А що? - пи­та Кат­ря в ме­не всмi­ха­ючись, - чи ж я не вга­да­ла?

- Твоя прав­да, - ка­жу. - Не­щас­ли­ва дiв­чи­на! Жал­ко ме­нi її ду­же! Гiр­ка їй до­ля су­ди­ла­ся!

- Гiрко да­рем­не ко­ха­ти, - про­мо­ви­ла Кат­ря, - гiр­ко дарем­не до­жи­да­ти, а ще гiр­ше не ко­ха­ти й не до­жи­да­ти!

З Ма­ру­сею во­на про се не за­хо­ди­ла у роз­мо­ву, хi­ба так, нав­до­гад, що ска­же Кат­ря: "На­що те ко­хан­ня у свi­тi?" А Ма­руся: "А ко­ли сер­це ко­хає - як не ко­ха­ти?" Кат­ря со­бi: "Який при­би­ток з тих лю­бо­щiв, - чи ж вар­тi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiх­то не за­ли­шить сво­го кохан­ня­…"

Часом Кат­ря як пос­мi­вається, ча­сом нi­би як за­вид­но їй чо­гось ста­не…

Все во­на свi­том ну­дить, все нi до чо­го у неї не­ма охо­ти, нi до чо­го жа­до­би.

- Катре! - ка­жу їй, - так ти дi­ло ро­биш, го­луб­ко, як мок­ре го­рить!

- Аби то! - во­на ме­нi, - аби день до ве­чо­ра! Ма­ти їй убран­ня хо­ро­шi та пиш­нi ку­пує, - во­на лед­ве оди­виться: згор­не та й за­бу­де; ма­ти по­си­ла її в гос­ти­ну - нехай роз­ва­житься: во­на йде усю­ди, та й усю­ди свi­том удить.

Мати ду­же ту­жи­ла, та ще и стра­ха­ла­ся - що бу­де з нею. Ме­не про­сить:

- Не од­ходь ти од Кат­рi, по­кинь усе, хо­ди iз нею!

Батько нi­чо­го не ви­мов­ляв сло­вом, а раз у раз, де ми йде­мо, йо­го скрiзь стрi­не­мо нес­по­дi­ва­но. Нi­чо­го не ска­же, - спог­ля­не на Кат­рю i ми­не…

Катря ще лю­би­ла гу­ля­ти на по­лях, по сте­пах, по лi­сi. Хо­димо з нею - я на неї див­лю­ся, а во­на ок­ру­ги, роз­мо­ви не­ма. Та­кi, бу­ло, хо­ди­мо, що й птаст­ва не по­ло­хаємо…

XIV

Бродили ми та­кеч­ки од­но­го ран­ку. По­го­жий, яс­ний та ве­се­лий був ра­нок той лiт­нiй - i зай­шли ми ду­же да­ле­ко, аж до пе­чер са­мих. А мiс­це ди­ке та­ке, не­осе­ля­не! Бi­лi крей­дя­нi шпи­лi гiр ло­щать на сон­цi, та мiж го­ра­ми ко­тить рiч­ка гли­бо­ка - нi дре­ва, нi квi­ту, нi ще­бе­тан­ня…

- Катре! - ка­жу, - чо­го се ми тут прий­шли?

- Ходiм у пе­че­ри, - го­во­рить ме­нi та з цим сло­вом i йде, а я за нею.

- Не хо­ди, Кат­ре! - про­шу, - во­на йде.

Темно бу­ло у пе­че­рах зов­сiм, i хо­лод свi­жий по­нi­мав. Де звер­ху у го­ро­iзу роз­па­ди­ну со­няч­ний про­мiнь ро­нив сяю­щу стя­гу.

Катря йде усе да­лi та да­лi - вже душ­но ме­нi:

- Вернiмось, Кат­ре! - йде да­лi… Вже ми наб­ре­ли те мiс­це, де кам'яна пос­тiль по­мос­ти­ла­ся - крей­дя­ний об­вал, а на йо­му мен­ший, як уз­го­лiв'я. У тiй пе­че­рi нав­виш­ки бу­де так, що тiльки ста­ти схи­лив­ши го­ло­ву чо­ло­вi­ку не­ве­ли­ко­го зрос­ту; на стi­нi хрес­ти ви­би­тi, а пе­ред ти­ми хрес­та­ми на до­лiв­цi ям­ка. Сто­яв тут хтось ро­ки на мо­лит­вi, аж моля­чись у зем­лю вхо­див.

Катря сто­яла, ди­ви­ла­ся i ду­ма­ла - нев­по­кiй­на, тривожн­а… Як iр­во­не з се­бе ко­ра­лi до­ро­гi - геть од­ки­ну­ла - тiльки во­ни гур-гур - роз­ко­ти­ли­ся! Я ки­ну­ла­ся зби­ра­ти:

- Що то­бi та­ке, Кат­ре? - А Кат­ря впа­ла ко­ло кам'яної по­стелi на ко­лi­на, роз­ли­вається слiзьми.

- Катре! - пок­рик­ну. - Що ти ро­биш?

А во­на не слу­хає, не чує, у сльозах ве­ли­ких!..

Ледве я її ви­ве­ла з тiї пе­че­ри на свiт бо­жий.

- Що то­бi, Кат­ре?

Вона як ста­ла, як гля­ну­ла - чи ж пiз­на­ти її бу­ло! От на­че дов­го та дов­го ти­ня­ла­ся по чу­жих та ра­зом нес­по­дi­ва­но ро­ди­ну усю свою знай­шла - зас­по­коєна та ра­дiс­на, та са­ма ди­вується…

- Химо! - ка­же до ме­не. - Я у чер­ни­цi пi­ду. Я ска­ме­нi­ла - як сто­яла.

- Буде ме­нi спо­кiй, - про­мов­ляє ра­дi­ючи.

- В чер­ни­цi! - ка­жу. - А ма­ти ж? А батько?

- Ходiм до­до­му, хо­дiм, - пе­ре­хо­пи­ла ме­не, - не­хай вже ме­не ви­ряд­жа­ють!

I до­до­му пос­пi­ши­ла­ся, а я за нею.

Увiйшли у ха­ту. Бу­ло са­ме то­дi свя­то; батько й ма­ти си­дi­ли у сто­ла го­во­ря­чи. Кат­ря їм вкло­ни­ла­ся до нiг i про­сить:

- Тату, ма­мо! Я пi­ду в чер­ни­цi, - я бу­ду бо­гу мо­ли­тись.

Мати так ру­ка­ми й сплес­ну­ла. Батько ус­тав.

- Катре! Кат­ре! - пок­рик­не ма­ти.

- Я пi­ду у чер­ни­цi, - про­мов­ляє Кат­ря, - ста­ну бо­гу молитис­я.