Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗

Тодi пiш­ли по сте­пах, по ла­нах ог­ля­да­ти, гро­мадських лю­дей кли­ка­ли цi­ну­ва­ти. Сест­ра Ме­ла­нiя ни­ка­ла скрiзь по всiх кут­ках, му­ти­ла­ся, пiд­бi­га­ла, приг­ля­да­ла, прис­лу­ха­ла.

Катря хо­ди­ла за нею слi­дом, не гля­дя­чи ок­ру­ги. Мiс­ця зна­ко­мi ко­ло неї проц­вi­та­ли - во­на не вва­жа­ла. Нi­де не при­пи­ни­лась i ра­зу не ог­ля­ну­лась. В ха­ту як ми поверну­лися, то там вже лю­дей по­на­хо­ди­ло ба­га­то. Вi­та­ли Кат­рю, пи­та­ли… Во­на на­че нi­ко­го зро­ду не ба­чи­ла i нi­чо­го не зна­ла, хто й якi прий­шли.

Одчинили скри­нi, ста­ли лi­чи­ти гро­шi, якi там бу­ли. Ба­тюшка усе за­шеп­ту­вав i за­пи­су­вав; сест­ра Ме­ла­нiя теж со­бi пiр­цем чер­ка­ла - Кат­ря усе сто­яла од­да­лiк, не гля­дя­чи…

Люди пот­ро­ху ро­зiй­шли­ся…

- Ви доб­ре се знаєте, ба­тюш­ка, що ха­та цiй дiв­чи­нi при­дi­ле­на вiд не­бiж­чи­кiв? - пи­та­ла­ся ба­тюш­ки сест­ра Ме­ла­нiя аж двi­чi.

- Знаю доб­ре, - го­во­рив ба­тюш­ка.

- Та во­на ж да­ле­ка ро­дич­ка, а доч­ка є рiд­на…

- Така бу­ла во­ля їх. Во­ни дiв­чи­ну жа­лу­ва­ли.

- I дру­гi зна­ють те?

- Як же! Свiд­ки є.

- А! - ка­же. Бiльш вже не пи­та­ла.

XXII

Прийшла Ма­ру­ся до Кат­рi. Бу­ла во­на ти­ха, смут­на i лас­кава.

- Знає? - спи­та­ла ме­не.

- Знає, - ка­жу, - та їй за все бай­ду­же.

Катря її спер­шу не пiз­на­ла, а на вi­тан­ня од­ка­за­ла:

- Благослови, гос­по­ди!

- Се Ма­ру­ся, - го­во­рю їй.

Тодi вже во­на пiз­на­ла i знов ка­же:

- Боже бла­гос­ло­ви!

Маруся сто­яла пе­ред нею.

- Сiдай, Ма­ру­се! - про­шу.

Вона не схо­тi­ла чи не вчу­ла, сто­яла i ди­ви­ла­ся на Кат­рю. Кат­ря не­по­ру­хо­ма си­дi­ла. Бiльш не бу­ло нi­ко­го в ха­тi.

- Катре, - про­мо­ви­ла до неї Ма­ру­ся, - чом ти сло­ва не про­мовиш? Чи ме­нi зве­лиш го­во­ри­ти, Кат­ре?

- Що? - пи­та Кат­ря. - Що го­во­ри­ти?

- Бач, Ма­ру­ся вже си­ва ста­ла зов­сiм, - ка­жу, зняв­ши хуст­ку з Ма­ру­сi.

Подивившися, ка­же:

- Сива.

Посидiла Ма­ру­ся мовч­ки i поп­ро­ща­лась. Кат­ря її хрес­ти­ть.

- Катре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, - в ме­не дi­ти.

- Боже їх бла­гос­ло­ви! - од­ка­за­ла Кат­ря по своєму зви­чаю.

Як са­ма вже во­на нi­чим людським не му­ти­ла­ся, - то вже й не вва­жа­ла, як в iн­ших сер­це ко­ло­ти­ло­ся.

Маруся до­до­му пiш­ла.

На тре­тiй день Кат­ря iз сест­рою Ме­ла­нiєю поїха­ли. Марус­я ще при­хо­ди­ла поп­ро­ща­ти­ся. Кат­ря про­ща­ла­ся так са­мо, як вi­та­лась… Хоч би во­на ли­це за­пе­ча­ли­ла! Хоч би озирнул­ася ра­зо­чок!

- Як од­мi­ни­ла­ся! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, див­ля­чись ус­лiд за тим во­зом кри­тим по до­ро­зi.

- А пам'ятаєш, яка бу­ла во­на? - ка­жу.

- Як же!.. Доб­ре пам'ятаю.

Ще ми пос­то­яли, по­ди­ви­лись. Ма­ру­ся пiш­ла до своєї гос­по­ди, а я її про­ве­ла i в неї тро­хи по­си­дi­ла.

Якiв усе хво­рiв, усе бо­лiв. Дав­но вже вiн не ро­бив нi­чо­го: не здо­лав. Па­да­ла ко­ло всього са­ма Ма­ру­ся. Ба­га­то бу­ло їй дi­ла в гос­по­дi, ве­ли­ко пе­ча­лi на сер­цi.

Весело, як є ким ра­дi­ти, та й те доб­ре, ко­ли є об кiм по­плакати. Iй-же бо­гу моєму, доб­ре! Гiр­ка та жи­ва во­да, ка­жу вам…

Виходжу я од Ма­ру­сi, i во­на ме­не до во­рiт до­во­дить, а за нею дiт­ки то­по­тять дрiб­ненько-ва­женько…

- Подивись, - ка­же во­на, - по­ди­вись, Хи­мо, усi трой­ко у йо­го ви­ли­лись - мої чор­ня­венькi!

I згор­ну­ла їх усiх до се­бе. А во­ни хто з па­лич­кою у ру­цi, хто з хлi­бом, з пi­соч­ком у жменьцi, жва­венько див­ляться… Ти­ха i вбо­га ха­та з виш­не­вим сад­ком!

Я жи­ву со­бi при­доб­но на своїй се­литьбi. Су­сi­ди до ме­не хо­дять, а я знов до їх - од­вi­дуємось. Ра­ди­мось, як го­ро­ди за­сi­ваємо; вку­пi наш од­по­чи­вок у свя­то…

Час за час, а к ве­чо­ру ближ­че…