Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
Ну і щодо дівок… Хоч і говорив уже, повторю знов: будь обережний, інакше дочки господарок або самі господарки по судах затягають! Або гірше того: народять, а дитинча – вилита копія твоя! Тому з дівками краще зустрічатися в салонах спеціальних. Там заразом і поговорити можна про мистецтво, про всякі інші приємні речі…
Все, чому вчив його Теплов, Кирилко всотував як губка й надалі неухильно виконував. І був дуже вдячний за корисну науку.
Почалося навчання в Альбертіні. В юрбі веселих щасливих студентів Кирило виділявся сумним і замисленим виглядом. Записавшись на філософський факультет, Розум засів за риторику, граматику й діалектику. Все нове лякало юнака, найбільше він боявся провалити свою місію – а отже, знеславити себе й брата…
Перебуваючи під владою похмурих думок, Кирило якось ішов широким світлим університетським коридором і зненацька зіштовхнувся з маленьким великоголовим чоловічком. Стос книг, який ніс незнайомець, розсипався по підлозі.
– Обережніше, дурнику, це ж коштовні книги! – гаркнув незнайомець по-німецькому.
Кирило розгубився й зі словами:
– Заради Бога, вибачте! – кинувся збирати розсипане. Тут від юрби відділився ще один студент і заходився допомагати їм.
– Привіт, друзяко! Як тебе звуть? – запитав російською.
– Кирило… тобто, ні – Іван!..
– Ага, все з тобою зрозуміло… Що ж, я – Андрій, тобто Яків! – в тон йому відповів студент. Кирило лише посміхнувся.
– Ти на перший курс додатково зарахований, як я дивлюся? – продовжив тим часом Яків, що насправді звався Андрієм. – Бо я тебе в минулому семестрі щось не бачив…
– Так, я на першому курсі.
– Пощастило ж тобі!
– Чому це?
– Ти ледь не збив з ніг самого Іммануїла Канта, і тобі за це нічого не буде.
– А що могло б бути?
– Як це що?! Зрозуміло, дуель на довгих ножах! Але ти ще новачок, навіть непосвячений, тому, вважай, легко відбувся. А тепер мотай на вуса: росіян в Альбертіні не надто багато, тому тримаємося ми всі разом, один за одного горою стоїмо… Ти ще не пройшов обряд посвяти, а як пройдеш – станеш тут геть своїм! А поки щасти тобі, я сам тебе згодом знайду.
І незваний помічник розчинився в юрбі.
– Давай уже мої книги… Чого став, як пентюх? – тим часом звернувся до нього смішний великоголовий чоловічок, названий Іммануїлом Кантом.
Кирило простягнув йому зібрані книги.
– Перепрошую, пане, я більше не буду!
– А більше й не треба, ви вже й без того постаралися, як могли! – жовчно огризнувся Кант.
Кирило поспішив у свою аудиторію. Окрім нього, там сиділи ще п'ятеро, майже всі іноземці.
Прослухавши лекцію, юнак нічого не второпав, хоча латиною говорив відмінно. При цьому, як не дивно, деякі студенти примудрялися не тільки слухати лектора, але й записувати за ним! Овва, так він ніколи нічому не навчиться…
Кирило попросив подивитися записи в низенького кремезного товстуна з білявим кучерявим волоссям, що сидів поруч. Той здійняв на гіганта короткозорі небесно-блакитні очі й смиренно передав пухкий зошит. Прочитавши кілька фраз, Кирило одразу зрозумів, що без допомоги розумненького маляти діалектику йому нізащо не здолати!
– Як тебе звуть?
– Целестін.
Викладач читав лекцію монотонно, оперуючи незнайомими фразами й не виділяючи суті, зате в сусідовому конспекті все було розкладено по пунктах і підпунктах… і незбагненним чином усе ставало зрозумілим!
– Послухай, Целестіне… Можна я буду час від часу перечитувати твої записи? А то, знаєш…
– Зрозуміло, можна!
За тиждень Кирило пройшов принизливий обряд «очищення й посвяти в студенти». Життя повзло мирно: лекції, бібліотека, практичні заняття… Юнак ні з ким не товаришував, окрім Целестіна. Андрій (він же Яків) більше не з'являвся, хоча Кирило частенько помічав його в юрбі. Однак той лише кивав «російському товаришеві» і негайно зникав. Кирило так і не зрозумів: чи дійсно вихідці з Росії трималися спільно, стояли один за одного стіною – або ж усе це лише гарні слова? Хтозна…
Загалом, навчання в Альбертіні виявилося не настільки неприємним, як уявлялося спочатку. Як раптом зовсім зненацька для себе Кирило влип у потворну колотнечу, що називається, на рівному місці! Сталося от що.
Як завжди, старшокурсник з укритим шрамами обличчям обходив аудиторію для збору грошей. Він підійшов до Кирила, мовчки простягнув руку. Пам'ятаючи наставляння Теплова, юнак без жодного жалю віддав прохачеві пару монет. Зазвичай нахаба миттю віддалявся, одержавши винагороду, але сьогодні «митар» зажадав більшого, тоді змірявши здорованя Кирила оцінюючим поглядом, повернувся до білявого Целестіна й зажадав іще грошей. Кирило знав, що єдиний його товариш сидить на мілині, а сьогодні саме час платити за лекції. Не дивно, що малюк відмовився…
Нахаба свиснув, в аудиторію раптом влетіли два здорованя, схопили Целестіна під руки, підтягнули до «митаря» і кинули перед ним на коліна. Нагло посміхнувшись, той з розмаху вдарив Целестіна кулаком в обличчя й розбив йому носа. За пазухою малюка дзвякнули монети, «митар» запустив туди жадібну десницю, витяг полотняний мішечок і хотів уже піти.
Але тут Кирило налетів на кривдника, схопив за комір і простягнув руку, пропонуючи віддати мішечок добровільно. «Митар», однак, не розгубився, вихопив з-за пояса ніж, загрозливо замахнувся… і зненацька дістав від Кирила потужний удар у щелепу! Ніж і гроші випали з рук нахаби, він скрикнув і впав на підлогу. Кирило відштовхнув ніж ногою подалі, підняв гроші й попрямував до Целестіна. Ковтаючи сльози образи й розмазуючи кров з носа, малюк уже здійнявся на ноги, хтось подав йому носовичка. Кирило тицьнув студентові гроші.
Та тепер уже оговталися здоровані, що раніше тримали Целестіна, й накинулися з кулаками на Кирила. Однак звалити гіганта виявилося непросто: незважаючи на двометровий зріст, він легко уникав ударів, тож здоровані під веселий сміх присутніх молотили кулаками то повітря, то одне одного…
Зненацька пролунав лемент: «Викладач!» – тоді Яків-Андрій, який узявся невідомо звідки, схопив Кирила й Целестіна за руки й потягнув у порожню аудиторію.
– Тепер вони вас у спокої не залишать, доки ви не поб'єтеся з кимось із них на дуелі, – сумно констатував Яків-Андрій.
– Дуелі заборонені, – парирував Кирило.
– Лише офіційно, насправді ж вони періодично відбуваються на задньому дворі, – зітхнув Яків-Андрій. – Якщо ви переможете, і вони визнають це, то ніколи вже не чіпатимуть вас. А програєте – тоді обидва станете платити вдвічі більше. І ти, і Целестін.
– То будемо боротися й переможемо! – весело констатував Кирило.
– А хто це «ми», дозволь довідатися? – поцікавився Яків-Андрій.
– Ми з Целестіном і з нашою російською громадою, про яку ти мені сам же казав, – безтурботно відповів Кирило.
– Вибач, пане Іване Обідовський, нас в Альбертіні занадто мало, як я тебе заздалегідь попереджав. А вже зв'язуватися з бандою Адольфа не стане ніхто, навіть я! Хоч я вже третій рік тут і деяку вагу в університеті маю, – відрізав Яків-Андрій.
– Якщо вдаримо всі разом, думаю, навіть досвідчений дуелянт Адольф зі своїми підручними «пончиками» злякається й перестане тероризувати університет! – збуджено вигукнув Кирило.
– Вибач, пане Обідовський, але російська громада – пас! Вам же з Целестіном легше заплатити, – сумно мовив Яків-Андрій і поспіхом вийшов з аудиторії, залишивши винуватців конфлікту наодинці.
– Я зовсім на мілині, сьогодні Адольф ледь не відібрав останні гроші. І битися я не вмію. І допомоги чекати тепер немає звідки. Тому, мабуть, учитися більше не зможу… Шкода! Прощавай, друже, – сумовито констатував Целестін і заплакав.
– Облиш! – відмахнувся Кирило, але малюк продовжив:
– Він дуже підступний, цей негідник Адольф. Дивись, як точно все розрахував! Він дуже сильний дуелянт, ти бачив, яке у нього обличчя?! Говорять, ці шрами Адольф одержав на дуелях… Так, він увесь час б'ється! Тобі просто пощастило відібрати у нього мої гроші, однак своїх поразок Адольф нікому не вибачає й мститься з незмінною жорстокістю.
