Кирило Розумовський - Милько Володимир Іванович (библиотека книг TXT) 📗

І. А. Коляда, Вадим Милько

Кирило Розумовський

Від авторів

Кирило Розумовський – останній гетьман України-Гетьманщини (1750—1764). Життя цієї людини – приклад неймовірної примхливості долі. З’явившись на світ у родині простого українського козака і почавши свою кар’єру з випасу громадської худоби, Кирило Розумовський завдяки своєму брату Олексію опиняється в Петербурзі, отримує блискучу на той час освіту і в 1746 році стає президентом Імператорської академії наук і мистецтв. А в 1750 році його чекає ще один несподіваний поворот долі – завдяки складній міжнародній обстановці російська імператриця Єлизавета Петрівна вирішує відновити в Україні інститут гетьманства, і вибір правительки падає на Кирила Розумовського.

Незважаючи на досить суперечливі оцінки діяльності останнього гетьмана України-Гетьманщини, необхідно зазначити, що К. Розумовський, наскільки міг, намагався бути корисним своїй Батьківщині.

«Урядування Розумовського, – пише відомий історик Гетьманщини О. Лазаревський, – було більш тяжким од всіх його попередників, хоча, може бути, останній гетьман був найкращою людиною з усіх правителів ХVІІІ віку».

Козацька Україна

У XVIII ст. Лівобережна Україна і Київ з невеликими околицями перебували у складі Росії, Правобережна з Прикарпаттям – у складі Польщі. Закарпаття й Буковина залишалися відповідно у складі Угорщини, що перейшла під Австрію, та Молдови, яка була васалом Османської імперії. Таким чином, територія, на якій проживало більше половини українців, знаходилася під владою Польщі, а приблизно чверть українців жила під владою Російської імперії.

На території Лівобережної України у цей час існувало три політичних утворення: Гетьманщина, або Малоросія, Запорізька Січ і Слобідська Україна.

Гетьманщина ще певний час продовжувала зберігати деяку автономію. Козацьку державу очолював гетьман, який юридично обирався Генеральною військовою радою. При гетьмані діяла рада старшин, що збиралася тричі на рік на великі свята. Фактично обрання гетьмана було справою, що погоджувалася між старшиною та царською владою і остаточно вирішувалася в Петербурзі. За полкового устрою гетьман мав величезну владу – він визначав, хто буде вписаний в компут (особливий перепис козацької старшини) і стане козаком, він призначав старшин, займаючому старшинську посаду належало мати рангову землю як плату за службу, і саме гетьман своїми універсалами роздавав старшині села, хутори, млини, ставочки та ін. Але гетьман був повністю залежним від царської влади. І тому єдиним способом змінити очільника козацької держави або хоча б вплинути на нього став донос, і цим способом старшина широко користувалась. В свою чергу, доносами користувався і гетьман, а царська милість полягала у тому, що розслідування скарг доручалось тому, на кого скаржилися. Така нестійкість службової позиції старшини компенсувалась енергійним збагаченням, що подекуди набувало безсоромних форм. Наприклад, батько майбутніх графів Безбородьків, генеральний писар Андрій Безбородько за хабарі роздавав урядові посади у такій кількості, що навіть найбільша уява не могла знайти цьому пояснення.

Військова (з часів Б. Хмельницького – генеральна) старшина складалася з писаря, обозного, двох суддів, двох осавулів, хорунжого, бунчужного та підскарбія. Генерального писаря іноземці називали канцлером, оскільки його функції відповідали аналогічним функціям канцлера у Європі. Генеральний обозний завідував артилерією і всією інженерною справою та мав власну велику канцелярію. Генеральні осавули – військові чиновники для особливих доручень, щось на зразок ад’ютантів. Такі ж функції виконували хорунжі та бунчужні, у яких від історичних ролей охоронців гетьманських клейнодів залишились тільки назви. Посада генерального хорунжого була фактично щаблем до полковницької. До генеральної старшини належали також бунчукові товариші, які жодних спеціальних функцій в уряді не мали, але, служачи у полках, підпорядковувалися гетьманській владі так, як і генеральна старшина.

Територія Гетьманщини у ХVІІІ ст., як і раніше, поділялася на військово-адміністративні одиниці – полки і сотні. Полкова й сотенна старшина водночас була і військовою, і адміністративною владою. Сотня повинна була поставити близько ста збройних козаків, але найчастіше вона складалася з сорока-п’ятдесяти чоловік. Сотні поділялися на курені, до яких входили чотири-п’ять сіл. Сотенний уряд діяв у сотенному містечку. Полкових міст наприкінці XVII – середині XVIII ст. було десять: Стародуб, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Лубни, Гадяч, Полтава, Миргород. Полк налічував від 7—8 до 20 сотень і в середньому близько 1000 козаків.

Столицею Гетьманщини після розгрому і спалення Батурина російськими військами під час війни зі шведами став Глухів (сучасна Чернігівщина), невелике містечко неподалік від російського кордону.

Продовжували існувати також значною мірою своя система права і судочинства, міське самоуправління, національні збройні сили – козацьке військо. Але автономія Гетьманщини значно обмежувалася: було відсутнє право на самостійну зовнішньополітичну діяльність, збройні сили підпорядковувалися російському командуванню, судочинство і адміністрація знаходилися під постійним контролем, відтак гетьманський уряд в окремі періоди замінювався спеціальними органами російської адміністрації для управління Гетьманщиною – Малоросійською колегією (1722—1727 рр.) або Правлінням гетьманського уряду (1734—1750 рр.). Українська церква стала митрополією Православної Російської церкви, керованою з часів Петра I державною установою – Священним Синодом.

Тепер перейдемо до наступного політичного утворення – Запорізької Січі. Після повернення у 1734 р. на контрольовані Росією території аж до знищення її Катериною II у 1775 р. вона була фактично самостійною. Козацькі зимівники, криті очеретом рибальські хати були розкидані від Інгулу й Бугу до Кальміусу. У мирний час на цій території було багато козацьких форпостів, що вели розвідницьку службу; у роки війни, крім участі в бойових діях у складі піхоти та особливо іррегулярної кінноти, запорожці стали неоціненними охоронцями зимових аванпостів, бо у XVIII ст. війна зазвичай припинялась восени. По тім росіяни й турки відводили війська на зимові квартири, але татари робили набіги саме взимку, по снігу. Тож охорона зимових квартир системою кінних аванпостів покладалась виключно на запорожців.

Слобожанщина мала такий самий полковий устрій, як і Гетьманщина, але підпорядковувалася безпосередньо російським властям, натомість Лівобережна Україна мала свого гетьмана і Генеральну Військову Канцелярію, що здійснювали державно-владні функції, у тому числі й військові.

Отже, до початку 80-х рр. XVIII ст., коли було скасовано полково-сотенний устрій (і особливо до ліквідації 1764 р. гетьманства), незважаючи на те, що російський уряд утискував козацьку Україну, відбирав від неї рештки державності, поступово перетворюючи її на провінцію імперії, Лівобережна Україна, зокрема Гетьманщина, в очах українського народу впродовж століття символізувала всю Україну, а українська старшина, яка перебрала від козацтва роль політичного лідера, продовжувала боротьбу за збереження її широких автономних прав.

Після смерті царя Петра І Росія вступила в «епоху двірцевих переворотів», яка тривала з 1725-го по 1762 рік. Цей період характеризується захопленням політичної влади, що супроводжується боротьбою придворних груп і здійснюється, як правило, за підтримки гвардійських полків.

1741 рік увійшов у історію Росії як рік чергового перевороту, в результаті якого російською імператрицею стала Єлизавета Петрівна, молодша дочка Петра І. 25 квітня 1742 р. відбулася коронація Єлизавети Петрівни.