Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
— Авжеж! — схвалив Карплюк. — Пан Іван має свою думку, і до неї треба прислухатися.
— І, саме виходячи з цих міркувань, ви перекажете її завтра Кочмареві? — втупився в нього Мартинець.
Отже, він не такий простий, Іван Мартинець, знає, з ким має справу, але мусить також знати, що проти Кочмара йому не поперти, на що ж розраховує? Мабуть, просто не може тримати язика за зубами. Є такий тип людей: нічого не пошкодує задля красного слівця.
Шия в Карплюка сама собою заховалася в комір, і голова докірливо схилилася вбік.
— Пане Іване, я по такий!..
— Такий чи не такий — побачимо.
— Клянусь вам, може, хтось… — недвозначно глипнув на Рутковського.
— Максима не чіпайте! — одразу зрозумів його Мартинець. — Він ще не розпаскуджений.
— І сам пан Лодзен йому довіряє.
— Усе вам відомо. Але… — Мартинець побачив, що дівчата несуть тарелі з наїдками. — Але сьогодні в нас шинка й червона риба. Вам відомо, скільки коштує червона риба, пане Карплюк? Добре, я не псуватиму вам апетит, проте маєте знати, що сьомга йде тільки під горілку, бажано «столичну», і саме таку ми сьогодні й питимемо.
— Набридло віскі, — згодився Карплюк і потер руки.
— Але сьогодні, — вигукнув Мартинець, — я частуватиму вас ще чимось! Вгадайте чим?
— Вірменським коньяком? — вилізла шия з коміра в Карплюка.
— Ні, панове, маємо горілку з перцем!
— Для жінок! Тільки для жінок! — запропонувала Стефа.
— Хоча б по маленькій чарочці… — попросив Максим жалібно.
— Тільки по маленькій, — махнув рукою Мартинець поблажливо.
Карплюк випив два повні келихи горілки, трохи сп’янів, налив по вінця третій, підвівся й почав патетично:
— Пропоную тост… Вип’ємо за нас, за наші ідеї!
— І ви маєте свої ідеї? — не без єхидства запитав Мартинець. — Цікаво…
— Так, маю, — гойднув головою Карплюк, — і завжди пишаюся з цього.
— Здається, під час війни ви працювали на київській біржі праці?
— Так.
— І скільки хлопців та дівчат відправили до Німеччини?
Карплюк втягнув шию в комір.
— Кожен робив своє діло…
— Звичайно, один просто стріляв з автомата в Бабиному яру, другий відправляв ешелони з робітниками.
— А що лишалося робити?
— Не знаю.
— Може, ви запропонували б іти в червоний партизанський загін?
— До речі, партизанські загони воювали тоді фактично разом із союзниками…
— Хочете сказати…
— Так, хочу. Об’єктивно ви були проти американців.
— Багато американців вважають помилкою, що підтримали Радянський Союз під час війни. Погомоніть з паном Лодзеном…
— Я знаю його точку зору.
— А якщо знаєте, чого чіпляєтесь до мене? Он Панченко — оберштурмфюрер СС, і ніхто йому не дорікає.
— Е-е, панове, — остудила їх Луцька, — чого вже сперечатися? Німці тоді були величезною силою, і з цього гріх було не скористатися…
— Так само, як тепер американці, — ствердив Карплюк.
— А ми можемо тільки базікати.
— Підгавкувати! — вколов Мартинець.
— Хіба важлива термінологія? — Стефанія допила горілку. Дивилася холодно. — Давно час зрозуміти, що без американців не буде ні нас, ні радіо, ні дідька лисого. Єдиний наш шанс — американці…
— Хочете ховатися за американськими багнетами? — Злість нараз закипіла в Максимові.
Луцька здивовано подивилася на Рутковського: що це з ним?
Однак Максим уже опанував себе: ну, чого вискочив? Тут усі, крім Гізели, якій геть байдужі ці проблеми — було б вино й музика, — співають однієї, може, на різні голоси, та хор, зрештою, єдиний.
А його діло — мовчати, слухати й запам’ятовувати. Так, так, Максиме Рутковський, мовчи й слухай, пий українську горілку з перцем, закушуй баварською шинкою і запам’ятовуй, бо пам’ять тепер — єдина твоя зброя.
Навесні Рутковський нарешті купив автомобіль. Вибрав «фіат» червоного кольору, гарну потужну машину, спроможну розганятися до ста п’ятдесяти кілометрів на годину.
Цю подію відсвяткували після роботи у буфеті, й Максим на практиці впевнився, що «фіат» дає йому ще одну перевагу: тепер він міг спокійно утримуватися від спиртного, всі пили віскі та шнапс, а він — мінеральну воду, й ніхто не дивувався: зелений водій, і справді негоже з перших же днів сідати за кермо нетверезим.
Протягом зими Рутковський вивчав систему охорони та проходження документів на станції.
Робота починалася о пів на дев’яту, о десятій була п’ятнадцятихвилинна перерва на другий сніданок. Між дванадцятою й чотирнадцятою годинами до буфету привозили обід.
Закінчувалася робота о пів на шосту. Залишатися після роботи на станції могли чергові редактори, диктори, а також працівники, котрі мали на це спеціальний дозвіл начальства. Приблизно до половини восьмої вечора в кімнатах прибирали, о дев’ятій вахтер замикав їх. Кімнати замикалися тільки з коридора.
Виносити будь-які папери з приміщення станції суворо заборонялося. Правда, вахтери рідко коли контролювали портфелі й сумки співробітників РС, однак такі випадки траплялися, й винних у порушенні цього правила негайно звільняли з роботи.
Ще готуючись до виїзду за кордон, Рутковський детально ознайомився із структурою й напрямом діяльності радіо «Свобода», діяльності, спрямованої на проведення ідеологічних диверсій, підготовку провокацій, підтримку антирадянських елементів, а також на інші форми втручання у внутрішні справи Радянського Союзу і братніх йому соціалістичних країн.
Фактично шпигунська та ідеологічна диверсійна діяльність на радіостанції переплелися так, що іноді важко було відрізнити, де починається одна й де закінчується друга, Шпигунські дані використовувалися для ведення політичної, економічної й психологічної війни проти Радянського Союзу, а наслідки цієї ідеологічної диверсійної діяльності в свою чергу перевірялися шпигунством.
В офіційних інструкціях перед РС ставиться мета:
«…сіяти ворожнечу між народами Радянського Союзу й народами інших соціалістичних країн;
підривати довір’я до СРСР, змальовуючи Радянську країну як неокапіталістичну державу;
розповсюджувати дезінформацію, підривати віру у військову та економічну міць соціалістичних країн, розпалювати націоналістичні почуття».
У таємних американських документах, підписаних президентом комітету радіостанції «Свобода» у березні 1971 року, знаходимо такі настанови для коментаторів та редакторів РС:
«Ми мусимо допомогти слухачам діяти ефективніше, щоб змінити існуючу радянську систему…» «Радіостанція може надати багато інформації, яка буде дуже корисною при створенні загальних платформ для здійснення опору режимові». «Наші передачі повинні примусити людей сумніватися в радянській системі і в діях Радянського уряду».
У документі «Загальне керівництво по передачах радіо „Свобода“», затвердженому радою редакторів і колишнім президентом комітету радіостанції «Свобода» X. Сарджентом у січні 1974 року, підкреслюється, що «…радіо „Свобода“ не погоджується з комуністичною ідеологією й відкрито виступає проти багатьох особливостей радянської системи».
Рутковський докладно вивчив процес проходження таємної пошти на РС, отже, й повідомлень кореспондентів.
Спочатку така кореспонденція потрапляла до офіцерів розвідки, які працювали з секретною картотекою інформаторів радіостанції. До неї заносилися прізвища всіх, хто коли-небудь давав повідомлення для РС, точніше — для розвідки.
Потім донесення йшли до Джека Лодзена. Відділ, який очолював полковник, був фактично мозковим центром розвідувальної служби радіостанції. З української редакції по донесення ходила Катря Кубійович. Кожне з них реєструвалося в журналі. Копію донесення секретарка ховала до сейфа, оригінал разом з конвертом, де зберігалися дані про інформатора, одержував Роман Кочмар, він передавав його аналітикові для обробки.
Аналітик зазирав у конверт, де були дані про інформатора. Якщо це ім’я вже фігурувало в особовій картотеці відділу Кочмара, до неї вносилися нові дані, зібрані кореспондентом.
