Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗

Дістав з першого сейфа картки. Розклав і натиснув на кнопку мікрофотоапарата.

Подумав, що це за один, який дав інформацію РС? Можливо, випадково чи за недоумкуватістю виїхала людина за кордон, а тут до неї кореспондент: що можете сказати з такого-то приводу? Нас дуже б цікавила саме ваша думка…

І починає людина просторікувати, забувши все й не помічаючи, що потрапила до павучих тенет.

А може, якийсь божевільний? Чи навпаки — розумний ворог?

Клац, клац…

Нічого, розберуться і тим, хто випадково збочив, просто розтлумачать, в яку недостойну історію їх втягли.

Максим працював до пів на дев’яту. Ще п’ять хвилин пішло на те, щоб навести в кімнаті порядок. Замкнув головний сейф і о восьмій тридцять п’ять, за двадцять п’ять хвилин до того, як вахтер замикає двері, вийшов у коридор з почуттям людини, котра гідно виконала свій обов’язок.

Мартинцева «лялечка» була й справді непоганою. Дівчину звали Єва. З’явилася вона в такій міні-спідниці, що навіть у бувалого в бувальцях Івана витягнулося обличчя: стегна Єви обтягувала лише вузька смужка темної тканини, й Максим спочатку подумав, що дівчина прийшла в купальнику. Правда, Єві це не дуже шкодило — мала гарну фігуру, зрештою, кожен може показувати свій товар, як хоче. А в тому, що в даному разі «товар» першосортний, не могло бути ніяких сумнівів.

Заїхали по Стефу, і Максим дав їй кермо: дівчина добре знала місто й чудово водила машину. Крім того, новий автомобіль, як нова лялька, завжди приваблює.

Де і як припаркувала машину Стефа, для Рутковського лишилося загадкою; тут, у Швабінгу, завжди стовпотворіння, машина на машині, суцільні потоки людей, котрі прийшли шукати розваг, визивно одягнуті дівчата, які коштують не так уже й дорого, мало не впритул ресторанчики, бари, пивні, сумнівні заклади, де можна подивитися порнографічний фільм і стриптиз. Сутенери, швейцари й реклама, реклама, реклама… Неон усіх кольорів, фотографії, малюнки, манекени у вітринах…

Тільки-по вийшли з машини, до Рутковського підбіг молодик у приталеному костюмі.

— Маріхуану? — запитав. — Чи, може, чогось міцнішого?

Максим лише рукою махнув, і молодика ніби вітром здуло.

Неподалік бородатий, однак зовсім ще молодий художник розмальовував кольоровою крейдою асфальт, і перехопи зрідка кидали пфеніги до капелюха, що стояв на тротуарі.

Музикант тягнув щось жалібне на скрипці, повз нього, голосно регочучи, пройшла молодіжна компанія, мабуть студенти: веселі, патлаті, у джинсах і розстебнутих сорочках.

Швабінг нагадував Рутковському Латинський квартал, хоча він ніколи не був у Парижі, просто з читаного й чутого: тут також збираються студенти, літератори, актори, художники, їхні шанувальники. Сидять у винних погрібцях, кав’ярнях, дорогих і дешевих ресторанах. Тут є все на різні смаки й на різні кишені: мартель, золотисте рейнське вино й дешеве італійське столове, що коштує мало не однаково з мінеральною водою.

Мартинець повів їх до погрібця, де можна було випити пристойного французького вина, принаймні господар, огрядний баварець, божився в цьому й казав, що таке унікальне вино подається тільки постійним відвідувачам.

Максим не дуже-то вірив баварцеві, однак вино виявилося справді гарним: воно пахло перестиглим виноградом і медом, пилося легко, і сп’яніння було радісним, наче й не пив нічого, просто чомусь опановує тебе святковий настрій.

Максим зазирнув Стефанії у вічі, але не побачив них віддзеркалення того настрою. Дівчина курила довгі американські сигарети з подвійним фільтром, затягувалася всього кілька разів, гасила в попільниці й зразу ж запалювала нову.

— Щось сталося, Стефо?

— Чому ти так думаєш?

— Бачу, нервуєш.

— Просто настрій…

— Хто зіпсував?

— Облиш! Мені його не так просто зіпсувати.

— І все ж?

— Мала багато роботи.

— Твій шеф, здається, не обтяжує тебе роботою.

— Багато ти знаєш!

— Не дуже багато, проте не так уже й мало. Кажуть, пан Стецько збирається в черговий закордонний вояж?

— Хто каже?

— Усі. Таємниця Полішинеля. Тим більше, що панові прем’єру не звикати…

Стефанія глянула невдоволено. Її можна було зрозуміти: кому приємно, коли гудять твого шефа і керівника, проте й заперечувати не мала чого.

Справді, куди тільки не носило останнім часом пристаркуватого голову АБН [2] разом з дружиною, що має прізвисько Муха: Сайгон і Тайвань, Іспанія і Португалія, Туреччина і Південна Америка… І всюди канючить, щось обіцяє, не гребує нічим. Чи то в Південній Америці, чи на Тайвані подарували йому автомобіль, що ж, згодиться й машина, і їздитиме в ній Муха.

Ганебна поведінка Стецька викликала обурення навіть у його найближчому оточенні. Рутковський чув од Юрія Сенишина про зухвале привласнення паном прем’єром грошей організації (у 1961 році Ярослав Стецько поклав на свій рахунок у банку сорок тисяч доларів, що були зібрані в США, Англії, ФРН та інших країнах у міфічний «визвольний фонд» і на «допомогу повоєнній еміграції»). Вже не кажучи про те, що через кілька років по війні Стецько разом із своїми прибічниками Миколою Лебедем і фінансовим референтом Осипом Васьковичем влаштували тут, у Мюнхені, на Фюріхштрасе, добре законспіровану друкарню фальшивих доларів, які потім пачками продавалися на чорному ринку.

Стефа зиркнула на Рутковського гостро. Могла бути лагідною, ніжною, та іноді ставала колючею і, здавалося, не гарні пальчики, а пазурі ховала в рукавичках.

— Ти можеш завтра ввечері звільнитися? — запитала раптом.

— Маю відробляти.

— А якщо дуже потрібно?

Рутковський подумав: коли вже Луцька каже — дуже потрібно, справа дійсно нагальна. Взимку він кілька разів хотів через Стефу встановити зв’язки в оунівських колах, однак Луцька поводилася дуже обережно, і всі його намагання лишилися марними.

А зараз сама щось пропонує…

Рутковський інтуїтивно відчував, що Стефина пропозиція варта уваги, щось стоїть за нею, але що?

— Дуже потрібно… — пробурмотів невдоволено. — Що саме?

— З тобою хотів би зустрітися один наш чоловік.

— Хто?

— Побачиш.

— За інструкцією про всі такі зустрічі я мушу повідомляти керівництво станції.

Луцька подивилася на Мартинця: чи не підслуховує. Той жваво базікав а Євою. Стефанія нахилилася до Максимового вуха, мовила пошепки:

— Наша людина, розумієш, наша, і має якусь пропозицію.

— Добре, — погодився Максим, — ти, Стефо, розумниця, і я довіряю тобі.

Стефанія поплескала Максима по щоці.

— Завтра о восьмій в готелі «Регіна-Паласт». Я чекатиму на тебе в холі.

— Зустрічі з тобою — завжди свято.

Рутковський обійняв Стефу, притягнув до себе, зазирнув у сині очі й подумав, що вони справді бездонні, і хтозна, що ховається в їхній синяві?

А Стефа дивилася ніжно, зараз вона справді кохала його, її очі випромінювали тепло, обіцяли незвідане, якщо може бути щось незвідане в дівочих очах.

Синій «фольксваген» Луцької за п’ять хвилин до восьмої вже стояв біля готелю, а вона сама сиділа в холі, на ній був темно-сірий, мало не чорний костюм, волосся на голові підняте кучмою — таку зачіску Максим бачив у неї вперше, вона робила Стефу старшою і поважнішою.