Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Максим запропонував:
— А що, Іване, давай і справді візьмемо пана Карплюка. Дівчата не заперечуватимуть, він такий начитаний, кажуть, днями прочитав два оповідання Фолкнера.
— Ну, якщо пан Степан узявся до Фолкнера!.. — підвів руки вгору Мартинець. — Здаюсь.
— Не вірите? — Карплюк витягнув з коміра сорочки довгу шию, покрутив головою на всі боки.
Рутковському іноді здавалося, що пан Степан може повернути голову аж на сто вісімдесят градусів, і не робить це тільки тому, що соромиться. А Карплюк вів далі:
— Оце прочитав Фолкнера, а на тому тижні читатиму Фіцджеральда. А далі в мене запланований Стейнбек.
— По оповіданню?
— А нащо більше?
— Ну й голова, — захоплено вигукнув Мартинець, — а потім казатиме: читав Фолкнера!
— А що, неправда? Ти ж не читав.
— Не читав, — зізнався Мартинець, — у мене часу нема.
— А ти за дівчатами менше бігай. Хоч порозумнішаєш.
— Заздриш?
— Заздрю, — якось несподівано погодився Карплюк.
Мартинець зареготав весело:
— Якщо добре поводитимешся, щось полишимо й для тебе.
— Сьогодні?
— Який швидкий! Сьогодні посидиш трохи, і чао.
— Я згоден.
— А якщо згоден, підвезеш пана Рутковського. Я ще мушу заїхати по Гізелу.
Ця пропозиція влаштовувала всіх, особливо Карплюка. Він зрадів так, що відчинив перед Рутковським дверцята й Максим подумав, що, можливо, за кожний черговий донос служба охорони станції платить йому акордно.
Карплюк мав досить дорогого, як на його заробітки «опеля». Подейкували, правда, що він потроху й досить успішно грає на біржі разом з Кочмарем (звідки й прихильність останнього). Максим кілька разів бачив, як пан Степан вивчає біржові бюлетені й робить виписки з них, більше того, на очах у самого Кочмара; іншому шеф обов’язково б зауважив за таке порушення дисципліни, Карплюкові ж усе сходило з рук.
Карплюк вів машину обережно, він взагалі все робив обережно і потихеньку, й Максим нараз ледь не зареготав, уявивши, як Карплюк пише доноси. Певно, крутить головою так само, як зараз, примружує праве око і довго дивиться на папір, вирішуючи, чи варто трохи додати до того, що справді сказав той чи інший працівник, і додає, пройда…
Наче у відповідь на ці думки пан Степан покрутив головою, здається, тільки одним оком косо зиркнув на Рутковського, бо друге дивилося на вулицю, й запитав:
— То що пан Максим думає про сьогоднішню прес-конференцію? Кажуть, цей Засядько вар’ят, і божевільня за ним справді плаче.
Рутковський нахилився до Карплюка, ніби хотів поділитися таємницею.
— Ви хочете знати мою справжню думку? — запитав він.
— Звичайно, хочу. Ви розумний чоловік, і до ваших думок прислухаються всі.
— Так от, — відповів Рутковський вагомо, — я давно не чув такого змістовного виступу, як сьогодні.
— І ви не смієтеся?
— Який тут сміх! Якщо конференцію вів сам пан Мак, значить, їй надають значення, і всі сумніви недоречні.
— Я аніскілечки не сумніваюся…
— Так, мені добре відомі ваші погляди, і я за це вас глибоко поважаю.
— Приємно чути це з уст нашого молодого колеги. — Карплюк поворушив вухами від задоволення й признався: — Про вас кажуть усяке й не завжди гарне, але гадаю, то від заздрощів. Пан Сопеляк…
— Пан Сопеляк живе старим багажем.
— Якби не пані Валерія, його давно б звільнили. Так от, пан Сопеляк вважає, що ви надто радикально настроєні.
— Мої думки поділяє пан Роман.
— І я також.
— Завжди приємно мати однодумця, — зізнався Максим, однак не дуже щиро: цей довгошиїй птеродактиль не викликав нічого, крім огиди. На щастя, вже під’їжджали до дому Мартинця, правда, всю проїжджу частину перед будинком уже зайняли автомобілі, довелося припарковуватися за рогом.
Одразу під’їхали Іван з Гізелою. Карплюк, побачивши дівчину, застиг з нахиленою набік головою, немов прислухався до чогось, очі його заблищали, здавалося, він зараз облизуватиметься. Гізела була не дуже вродливою, та якоюсь визивною, і одягом, і манерою триматися підкреслювала це, не йшла, а демонструвала себе, як гарна манекенниця.
Помітивши, як застиг Карплюк, витріщившись на неї, Гізела зупинилася, виставивши вперед довгу ногу. Війнула повіками.
— Гізело, не спокушай дідуся, — сказав Мартинець єхидно.
Карплюк зиркнув на нього з ненавистю.
— Ви, пане Іване, ніколи не відзначалися тактовністю, — зауважив він люто.
— Так, мої манери завжди були погані, — зареготав Мартинець, — однак я не шкодую.
— Даремно.
— Я познайомлю вас з іще кращою дівчиною.
— Кращої бути не може! — цілком серйозно заперечив Карплюк.
Гізела підвела на нього великі очі й одразу сором’язливо опустила їх.
— Діє безвідмовно, — пояснив Мартинець, — і навіть я колись проковтнув цю припаду. Гізело, я зараз відвезу тебе додому.
— Я не хочу додому.
— Тоді пристойно поводься.
— Я буду слухняною… — взяла Івана під руку, та все ж непомітно підморгнула Карплюкові.
Стефа чекала на них біля брами. Як завжди, їй пощастило: від’їхав якийсь автомобіль, і Луцька приткнула свого «фольксвагена» на його місце з протилежного боку вулиці.
Стефанія зиркнула на Гізелу ревниво-вивчаюче й підставила щоку для поцілунку — вони зустрічались у Максима на квартирі. Притиснулася до Рутковського, і він обійняв її за плечі.
Дівчина ні на що не претендувала, не коверзувала, і Максима це влаштовувало, зрештою, його стосунки з Луцькою були продовженням тієї ж великої гри, яку він вів у Мюнхені: тут панували свої звичаї, і він виглядав би білою вороною, коли б не мав дівчини.
Дівчата пішли на кухню готувати закуски, а Мартинець, поставивши платівку із записом якоїсь ритмічної музики, танцював сам посеред кімнати.
Іван умів танцювати, мав гарний слух і відчуття ритму, не просто переступав з ноги на ногу, як танцюють іноді сучасні молодики, а жив танцем, забував про все, крім танцю, і весь аж світився радістю.
Карплюк подивився трохи, як танцює Мартинець, і мовив осудливо:
— У вас, пане Іване, ноги як на шарнірах.
Мартинець лише махнув рукою.
— Настрій ви мені все одно не зіпсуєте, — тільки й відповів. — Та врахуйте, я живу на дванадцятому поверсі, й двері на балкон відчинені…
Карплюк мимовільно зиркнув на справді прочинені балконні двері, а Іван зловтішно насварився на нього пальцем.
— Я, коли напиваюсь, стаю буйним, — попередив. Карплюк інстинктивно відсунувся в глиб кімнати.
— Не будьте вар’ятом, пане Іване, нам на сьогодні вистачить одного…
— Ну, я вам скажу!.. — Мартинець упав у крісло. — Кумедія, та й годі. Давно такого не бачив.
— Хай йому біс! — Вуха в Карплюка заворушилися, як магнітофонні бобіни. — Типовий божевільний. Ви ж бачили, що сам містер Мак…
— Що Мак! Тут гра йде вище. Не здивуюсь, якщо Засядька прийме навіть американський президент.
— Ну? — застережливо підвів руку Рутковський. — Сподіваюсь, до цього не дійде.
Максимові хотілося якось попередити Мартинця, щоб не дуже розкривався перед Карплюком. Загалом Іван подобався йому якоюсь щирістю й безпосередністю. На РС ніхто не насмілювався бути хоча б трохи самим собою, а Мартинець не тримав язика за зубами, і казали, що його викликав і сварив сам Лодзен.
— Може, президент і погидує Засядьком. — Мартинець зупинився перед Карплюком, зазирнув йому у вічі. — Кому охота бути обпльованим? У прямому й переносному значенні?
— То ви вважаєте?.. — витягнув шию Карплюк.
— Бідні ми й нещасні, коли вже робимо з Засядька фігуру.
— Ну яка ж Засядько фігура! — ще раз заперечив Рутковський.
«Але ж, — подумав, — яке мені діло? Зрештою цей Мартинець теж покидьок: погнався за красивим життям, ну, пощастило йому… Правда, інший на його місці сидів би й не цвірінькав, а цей кокошиться, виходить, щось людське збереглося в ньому».
— Яка фігура? — розсердився нараз Мартинець. — Невже ти не бачиш? На цьому тижні кількома мовами передадуть інтерв’ю Засядька. Може, хтось і почує, повірить…
