Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗

Ростислав САМБУК

ГІРКИЙ ДИМ. МІСТ

Повісті

ГІРКИЙ ДИМ

ПОВІСТЬ

Вже багато років ведуть відверту підривну діяльність проти Радянського Союзу та братніх соціалістичних країн мюнхенські радіостанції «Свобода» і «Свободная Европа». Фінансовані розвідками імперіалістичних держав, вони діють методами так званої «чорної радіопропаганди», забруднюючи ефір гірким, їдучим димом наклепів, брехні й цинізму.

У викриття ворожої, шпигунської діяльності цих облудних радіостанцій зробили вагомий внесок розвідники Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності. Поляк Анджей Чехович, чех Павел Мінаржик, болгарин Христо Христов, радянський громадянин Юрій Марін успішно виконали свою місію і повернулися на батьківщину. У своїх виступах по телебаченню та радіо, у статтях і книжках вони розвінчали ворожу діяльність PC та PCE.

«Гіркий дим» — твір не документальний, хоч автор і використав деякі матеріали, зібрані розвідниками й опубліковані в пресі. Ситуації та факти, взяті автором з реальної дійсності, художньо осмислені й трактуються довільно. Основне завдання повісті — показати справжнє обличчя шпигунів з PC, змалювати ворожу діяльність українських буржуазних націоналістів — цих платних агентів розвідувальних служб імперіалістичних держав.

Усе почалося з приїзду Сенишина до Києва…

Буває ж таке: причепиться мелодія, куплет пісеньки чи просто якесь безглузде речення — і сидять у мозку, наче цвях. Десь він чув, що це нібито відхилення від нормальної психіки. Подумавши таке, Рутковський зіщулився. Лише на мить відчув ляк і холод у спині, поворушився в кріслі й випростався, наскільки дозволяли прив’язні паси. Чортівня якась. Нерви в нього — як міцні мотузки: найкращі лікарі дійшли такого висновку. Визирнув у вікно — літак уже пробив хмари і йшов на посадку. Ще кілька хвилин і…

Усе почалося з приїзду Сенишина до Києва…

Невдовзі вони знову зустрінуться, Юрій Сенишин уже чекає на нього; умовилися вчора по телефону — ще вчора він говорив з Юрком із Торонто, і ось уже «боїнг» сідає в мюнхенському аеропорту. Півдоби від Канади до Західної Німеччини, переліт, до якого Рутковський готувався мало не рік.

Бо влітку минулого року Юрій Сенишин приїхав до Києва…

Літак торкнувся аеродромного бетону зовсім нечутно, Максим зітхнув і розстебнув паси. Не поспішав виходити, десь напівсвідомо відтягуючи зустріч з Сенишиним.

Митник навіть не глянув у валізу Рутковського. Максим підхопив її і вийшов до залу, одразу побачивши Юрія. Так, це був його двоюрідний брат Юрко Сенишин, Максим легко впізнав його: високий, ставний, ще моложавий, хоч і з передчасними залисинами та сіткою ледь помітних зморщок попід очима. А поруч нього чорнява, з високою кучмою волосся, зовсім юна жіночка. Міг подумати: Юркова дочка, якби не бачив фотографії Іванни. Навіть у київському готелі на тумбочці біля Юркового ліжка завжди стояв знімок Іванни. Сенишин не крився, що закоханий в неї і тепер, через десять років по одруженні; їй не менше тридцяти, а вигляд — мов у двадцять.

Юрій ступив крок назустріч Максимові, лише крок чи два, не більше, привітно помахав рукою, усміхнувся і щось сказав дружині.

Іванна підвела на чоловіка очі, проте не відповіла, знов утупилася в Рутковського: дивилася насторожено й очікувально. Високий, ще вищий за її чоловіка, русявий, з широко поставленими темними очима, усміхнений, у сірому, гарно пошитому костюмі.

Певно, Іванна уявляла Рутковського зовсім іншим, бо подив застиг у її очах: він не зник навіть тоді, коли Юрко обійняв Максима й вони розцілувалися. Нарешті й вона усміхнулася і подала Максимові руку, він поцілував її, либонь, вона не чекала цього й здивувалася ще більше, бо очі округлилися.

— Це все? — глянув на валізу Юрій.

Так, це було все Максимове майно. Рутковський підхопив валізу, подолавши не дуже рішучий опір Юрія, ще раз глянув на Іванну й усміхнувся їй розуміюче й поблажливо, немов пробачав здивування й настороженість мабуть, сподівалася побачити затурканого, в лантухуватому костюмі селюка, котрий соромився б і червонів, принаймні почувався ні в сих ні в тих, натомість з’являється молодик у костюмі, либонь, кращому, ніж у її чоловіка, і навіть цілує їй руку…

Іванна не втрималася й ще раз скоса зиркнула на Максима — все ж поблажливість у його посмішці не сподобалася їй, а може, це тільки видалося, бо той дивився серйозно й з цікавістю. Що ж, усе було природно: вона звикла до цікавості в чоловічих поглядах, і тут Юрків кузен не був винятком. Це чомусь одразу заспокоїло Іванну, зрештою, все виявилося значно кращим, ніж гадалося: принаймні спершу, поки Рутковський мешкатиме в них, їй не доведеться червоніти за нього.

Іванна чекала значно гіршого і завбачливо скаржилася в колі близьких знайомих, що доля накинула їй таку халепу: родича з тамтої України, який після Юркової поїздки до Києва вибрав момент, скористався з поїздки за кордон і не вернувся на батьківщину. А він, певне, неотесаний мужлай, бо звідки ж отесаність і вишуканість? Там у них ще й досі носять вишиванки, чоботи, вона сама бачила, коли приїжджав танцювальний ансамбль — ну, добре, на сцені таке можливе, але щоб ходити у такому вбранні міськими вулицями!..

Сьогодні Юрій вирішив на честь приїзду двоюрідного брата влаштувати невеличкий прийом, так, вузьке коло найближчих знайомих; Іванна з жахом думала про цей вечір і наперед просила вибачення в подруг, а виявляється, все не так погано, хоча невідомо ще, який у цього Максима інтелект.

Але чому, коли Максим усміхається й дивиться на неї, в його погляді їй ввижається мало не зверхність?

Максим ще раз глянув на Іванну, і йому нараз тенькнуло серце й захотілося на Хрещатик: постояв би під станцією метро, дочекався Олю… Де тепер Оля? Для неї він — відкраяна скиба…

А правду знають лише кілька чоловік…

Можливо, колись він повернеться до Києва — тепер для нього це найсокровенніша мрія, — та навряд чи Оля чекатиме на нього.

Максим спохмурнів, й Іванна негайно помітила зміну в його настрої. Таки у жінок буває іноді воістину бісова інтуїція, а може, не інтуїція, просто жінки спостережливіші й чуйніші за чоловіків; он Юрко крокує трохи позаду, всміхається, він упевнений, що зробив велике діло для брата, мало не благодійник, це підносить його у власних очах, зрештою, справа не тільки в Максимі, є ще принципи, якими керується Сенишин, люди, про долю яких він турбується.

Сенишин не думав над тим, що, певне, більшість отих мільйонів та мільйонів, за долю яких він так уболівав, навіть не знають, що існують такі «захисники»; якщо не знають, — дізнаються, треба зробити так, щоб дізналися, тепер, у вік технічного прогресу, здійснити це не так уже й важко, і Максим — доказ цього.

Сенишин ішов, упевнений в собі, і ніхто б не зміг збити його з так ясно й чітко визначеного курсу.

А Іванна збоку сполохано заглядала у вічі Рутковському: невже щось негаразд, невже вона допустилася якоїсь нетактовності, від чого в Максима опустилися куточки губів і очі стали сумними?

Рутковський помітив Іваннину збентеженість, провів рукою по обличчю, наче відганяючи спогади; зрештою, права на них він зараз не мав, і не тільки зараз — взагалі. Усвідомлював це, обіцяв там, у Києві, а найбільше — собі, обіцяв навіть подумки не вертатись назад, однак обіцянки лишаються обіцянками, а чого варта людина без минулого, без спогадів, без сердечного болю?

Ось і зараз, здається, цей сердечний біль зник, та причаївся десь глибоко-глибоко. Максим ще раз провів рукою по обличчю й подивився на Іванну відкрито, немов запрошуючи до відвертості — вона відразу зрозуміла це і взяла його під руку.