Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Максим подав коробку із зліпками. Олег заховав її обережно, наче була із скла.
— Рука в тебе легка! — сказав схвально.
— Випадок.
— Який же випадок? Розрахунок.
— Могло й не трапитися.
— Звичайно, могло. Але, коли з’явився перший шанс, ти його використав.
Нараз він весело засміявся.
— Ти чого? — запитав Максим.
— Ключ від головного сейфа, про це можна тільки мріяти!..
— Коли зробите?
— Ось що! — посерйознішав Олег. — Два місяці сиди й не рипайся. Тебе переводять на нову посаду й контролюватимуть кожен крок. Розумієш, приховані камери, і несподівані обшуки, запис розмов і вульгарне стеження. Ключ одержиш через два місяці.
— Так, — погодився Максим, — з собою носити його не можна, та й ховати десь теж небезпечно.
— Отож. Слухай, коли ти зможеш придбати автомобіль? — раптом запитав Олег.
— Моя зарплатня не так скоро дозволить зробити це.
— Треба скоріше. Позич у брата. До речі, як у тебе склалися стосунки з Сенишиним?
— Нормально.
— А якщо нормально, гріх не скористатися. За два місяці трохи відкладеш, трохи позичиш — на перший внесок вистачить. Купуй дешеву машину.
— Зовсім дешеву не годиться, престиж.
— Візьми «рено» чи «фіат».
— «Фіат» мені подобається. Доведеться йти на курси водіїв.
— Зі мною зустрічатимешся тільки в крайніх випадках.
— Згоден.
— А якщо згоден, давай лапу. — Олег міцно потиснув Максимові руку. — Раніше, ніж через два місяці, не дзвони. І ось що… З цією панною Стефою… обережно, прошу тебе, через неї на велику рибу можемо вийти. Ну, бувай, старий, до зустрічі.
На прес-конференції для співробітників «Свободи» виступав дисидент Леонід Засядько. Час від часу керівництво станції, щоб влити, так би мовити, свіжий струмінь у передачі, запрошувало «визначних», як їх характеризували, «діячів антикомуністичного руху».
До таких був зарахований і колишній радянський громадянин Засядько.
Він стояв за столом, маленький, рудий і лисий, довгоносий, із зморшкуватим лобом, часто кліпав повіками й тер лоба долонею. Потім витягав хусточку і обтирав руку.
«Чи не простіше зразу витерти лоба?» — подивувався Рутковський.
Мартинець, який сидів поруч з Максимом, досить голосно прошепотів:
— Типовий шиз!
Рутковський не відповів. Те, що Засядько страждає розумовим розладом, було очевидно всім, тому й слухали його неуважно і ставили тільки наперед визначені завідуючими редакціями запитання. Справді, навіщо весь цей маскарад з прес-конференцією, коли ні для кого не є таємницею, що передачу про цей виступ Засядька на радіостанції давно записано, вона здобула схвалення найвищого керівництва і найближчими днями прозвучить в ефірі.
Прес-конференція мала б уже закінчитися, і запитання, як того вимагала добропристойність, були поставлені, правда, лише на деякі з них Засядько згодився відповісти, хоч готували його мало не місяць. Готували, не шкодуючи грошей. Мешкав він у двокімнатному люксі фешенебельного готелю «Арабелла-Хаус» на всьому готовому, й гонорар, як казали, мав вилитися в чотиризначну цифру.
Можливо, Засядько відчував, що не відробив одержані гроші чи просто вже не міг зупинитися, стояв і випльовував з себе слова, буквально випльовував, і Рутковському навіть зробилося шкода тих, хто сидів у першому ряду. Але ж, зрадів нараз, там розмістилося начальство, он блищить лисина Кочмара, — так їм і треба.
Містер Роберт Мак, заступник директора радіостанції, який вів прес-конференцію, зробив спробу припинити її. Однак Засядько не здавався: підвів руки, порослі рудим волоссям, наче закликав у свідки самого господа бога, — він нагадував тепер величезну потворну жабу, — й почав усе спочатку.
Мартинець пожвавлено заворушився на стільці.
— Єдиний вихід, — задоволено потер руки, — викликати карету з найближчої психіатрички. Цілком логічне завершення цього збіговиська, як ти вважаєш?
Рутковський справді вважав, що невеличкий скандал зовсім би не завадив. Але цікаво, як викрутиться з такого становища містер Мак?
Нарешті терпець містерові Маку урвався: справу зроблено, передачу підготовлено, гроші Засядькові заплачено, чого ж церемонитись?
Не звертаючи уваги на божевільні просторікування, наступник директора коротко оголосив, що прес-конференцію закінчено, й пішов не озираючись до свого кабінету. Слідом за ним підвелися всі.
Загрюкали сидіння відкидних крісел, голос Засядька зовсім потонув у гаморі юрби, що розходилася, а він усе що розмахував руками й намагався перекричати всіх, поки не лишився сам у порожньому залі. Ще й тоді стояв кілька хвилин, бурмочучи щось під ніс, потім знеможено опустився в крісло, поклав обличчя на схрещені руки й задрімав одразу, наче не виголошував щойно промову, не галасував, не бризкав слиною, заснув, і все.
Двоє з внутрішньої охорони ввічливо взяли його за лікті й повели до виходу.
— Фінал, гідний учасників, — констатував Мартинець. Обнявши Максима за стан, спитав: — Що збираєшся робити?
— Домовився із Стефою. Десь повечеряємо.
— Передзвони, нехай їде до мене. Спиртне є, купимо чогось попоїсти. Нащо тобі той ресторан?
Максимові й справді не хотілося їхати до ресторану: з радістю погодився на Іванову пропозицію.
На вулиці йшов мокрий сніг, Рутковський подивився у вікно, закутав шию шарфом і підняв комір пальта. У дверях уже одягнутий стовбичив Мартинець: нетерпеливився, він завжди кудись поспішав, мав натуру жваву і не міг спокійно посидіти на одному місці й кілька хвилин.
Рутковський замкнув шухляду письмового столу, взявся за капелюха і побачив, що з-за Іванового плеча визирає усміхнене обличчя Карплюка.
— Куди ви, панове? — запитав Карплюк так, наче вони мусили складати йому звіт за кожен свій крок.
— На кудикину гору, — не зовсім увічливо пояснив Мартинець. І додав категорично: — Не твоє собаче діло!
Карплюк не образився. Він взагалі ніколи ні на кого не ображався. Тільки несхвально похитав головою й зауважив:
— Я знаю, ти добра людина, Іване, і негарні слова кажеш просто так, не замислюючись.
Обличчя Мартинця раптом перекосилося од гніву, він погрозливо проказав:
— Чи можна запитати шановного пана, коли йому востаннє били пику?
— Тобі не розгнівити мене, — зовсім розплився в усмішці Карплюк, — і на доказ цього я піду з вами.
— Ти? З нами?
— Авжеж.
— Ми їдемо до мене, і я не запрошую тебе.
— Ти не зможеш кинути мене, самотнього й нещасного.
— Саме так ми й збираємось вчинити.
— І вам не шкода мене?
Мартинець постукав себе кулаком по лобі.
— Але ж, голово ти бараняча, чув, до нас приїдуть дівчата, для чого ти нам?
— Я не заважатиму, посиджу трохи й поїду.
Рутковський уже давно збагнув: їм не спекатися Карплюка. Взагалі він помічав, що останнім часом його рідко коли лишали без нагляду. В буфеті, як правило, підсідав хтось із працівників, частіше Сопеляк чи Карплюк, іноді до кімнати нечутно заходив Кочмар — полюбляв підкрадатися за спину й дивитися, що саме робить Рутковський.
Максим не виключав також фотографування потаємною камерою. Принаймні двічі чи тричі його викликав до себе Кочмар, розмовляв з Рутковський, потім під якимось приводом виходив, лишаючи Максима наодинці з секретними паперами, розкладеними на столі.
Відсутність шефа тривала до чверті години, одного разу він прямо сказав, що йде до Лодзена; кабінет того був зовсім на іншому поверсі, й Максим міг навіть приблизно визначити, скільки саме триватиме відсутність пана Романа.
Такі хитрощі були відомі Рутковському. В Києві йому розповідали про ці методи перевірки лояльності підлеглих на радіостанції «Свобода». Залишаючись наодинці, він курив, переглядав газети на журнальному столику, ні на крок не підходячи до секретних паперів.
Рутковський розумів, що Кочмареві хитрощі і запобігливість Карплюка — різні ланки одного й того ж ланцюга, і особисто для нього краще, коли пан Степан поїде з ними. Служба охорони станції завтра матиме Карплюків звіт про сьогоднішній вечір у Мартинця, а про те, щоб тому не довелося багато писати, потурбується вже він, Рутковський.
