Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Максим оплатив досить солідний рахунок, не пошкодувавши чайових, і кельнер викликав таксі. Разом вони перетягнули сонного Кочмара до машини, задоволена Максимовою щедрістю, Герда цмокнула його в щоку, Рутковський помахав їй рукою на прощання, і таксист рушив до Мюнхена.
Максим сидів позаду, обійнявши Кочмара лівою рукою за плече. Вдаючи, що розбурхує пана Романа, він запитав так, аби почув таксист:
— Ключ? Де ключ від вашої квартири?
Кочмар у відповідь лише пробурмотів щось невиразне.
Рутковський поскаржився таксистові:
— Живе сам, і вдома нікого нема. Перебрав трохи…
— Трохи? — зареготав таксист. — Язика повернути не може. Пошукайте ключ у кишенях.
— Якщо не знайду, доведеться везти пана до мене.
— Де ж тому ключеві бути? — стенув плечима таксист.
Справді, де ж бути ключам?
Нарешті Максим намацав їх у лівій кишені піджака: два ключі на брелочку, два маленьких ключі від квартирних замків з секретами.
А де великий від сейфа?
Рутковський заліз у праву кишеню Кочмаревого піджака, обережно обмацав кишені штанів.
Нема…
Лишалися спідні кишені піджака. З одної витягнув бумажник, з другої стирчав гребінець.
І все…
Максим швидко переглянув вміст бумажника, але ключа не знайшов. Виходить, пан Роман залишає його десь у сейфі охорони чи тримає в якомусь тайнику. І шлях до нього значно важчий.
Рутковський засунув Кочмареві назад у кишеню бумажник і нараз намацав кінчиками пальців щось тверде. Провів долонею по підкладці: так і є, вгорі ще одна потаємна кишенька, застебнута блискавкою.
Максим відсунув Кочмара в кут машини, щоб таксист нічого не побачив, розстебнув блискавку й двома пальцями витягнув з кишені ключа у замшовому чохлі. Масивного ключа з візерунчастою головкою — він бачив його один раз у кабінеті шефа: стирчав зі сталевого сейфа нахабно, наче глузував з Рутковського, а тепер лежить на його теплій долоні й, певно, відчуває, як ледь-ледь тремтять Максимові пальці.
Рутковський відсунувся від Кочмара. Не поспішаючи, зробив зліпки з обох боків ключа і його торцевої частини, уважно обтер, щоб не залишити слідів. Хотів уже покласти ключ назад, але таксист нараз запитав:
— Знайшли?
Максим відповів недбало:
— Де ж їм бути? В піджаку.
— Порядок.
— Допоможете мені довести пана до ліфта?
— Звичайно, вам самому не впоратися. Важкий…
— Йому сьогодні пощастило.
— Я ж бачу: набрався…
— Зірвав гарний куш.
— Поздоровляю. Замочували?
— Як водиться.
— Щастить людям…
Таксист знову замовк, і Максим обережно поклав чохол з ключем назад до секретної кишеньки. Застебнув її блискавкою, сидів і слухав, як б’ється серце. Певно, лише трохи швидше, ніж звичайно, невже він не хвилюється? Звісно, хвилюється, хвилюється й тепер, коли все скінчилося.
Як сказав таксист? Порядок! Так, повний порядок, і тепер треба виходити на зв’язок з Центром. Ще на цьому тижні він побачить свою людину…
А таксі вже в’їхало до Мюнхена й почало петляти міськими вулицями.
Назавтра шеф спізнився на роботу. Рутковський сподівався побачити пана Романа пом’ятим і, як кажуть, не в формі. Проте Кочмар був добре виголений, пахнув дорогим одеколоном, і очі його дивилися пронизливо. Як і гадав Максим, Катря Кубійович покликала його до пана Романа першим.
Шеф, не запропонувавши сісти, подивився на Рутковського нерухомим поглядом. Нарешті мовив:
— З завтрашнього дня, пане Рутковський, працюватимете у кімнаті Ф-7.
— Дякую, шефе, ви вже казали мені про це, і я намагатимуся виправдати ваше довір’я.
Кочмар здивовано знизав плечима.
— Ви маєте на увазі?.. — почав непевно. Лоб у нього пішов зморшками, видно, намагався згадати, що саме трапилось вчора й чого він наобіцяв Рутковському.
Максим не став випробовувати терпіння шефа. Тепер мав довести Кочмареві, що той тримався до останнього. Сказав, віддано дивлячись на пана Романа:
— Вчора опівночі, коли ми прощалися біля вашого під’їзду. Я хотів ще підняти вас ліфтом, та ви відмовилися. Мали рацію, я трохи перебрав і прошу вибачення.
Якась тінь майнула Кочмаревим обличчям.
— Чого вже вибачатися! — Нараз його обличчя знову пробилося холодним і офіційним. — Ми задоволені вами, пане Рутковський, ідіть і працюйте.
— Маю невеличке прохання.
Кочмар зсунув брови.
— Яке прохання?
— Мені б хотілося вдосконалити свої знання з німецької. Трапився гарний вчитель, десь через місяць-два можемо почати. Але він вільний тільки вдень.
— Відпрацьовуватимете після роботи.
— З задоволенням.
— З задоволенням чи ні, але відпрацьовуватимете. Скажіть Катерині, я дозволяю.
Кетхен Кубійович, почувши про рішення шефа, округлила й так круглі й зовсім порожні очі. Запитала:
— Для чого це вам? Адже пан досить пристойно розмовляє німецькою…
Що він міг пояснити цій вродливій дурепі?
— Хочу розмовляти ще краще.
— Для чого?
— Щоб глибше розуміти Гете й Шіллера.
— Вони працюватимуть на нашій станції? Приїхали з Ізраїлю? До речі, ви знайомі з паном Анатолем?
— Колишнім письменником?
— Ага, таким, як і ви…
Максим погладив себе тильним боком долоні по підборіддю, щоб утриматися від ущипливої репліки.
— Ні, не знайомий, — відповів. — А що?
— Днями я чула його передачу: чудо, він так гарно рекламував канадські друкарські машинки.
— Так, машинки, кажуть, непогані.
— З наступного тижня, — пожвавішала Кубійович, — ви одержуватимете на триста марок більше.
— З мене подарунок.
— Мені подобаються паризькі парфуми.
— А я люблю дарувати їх жінкам. Не кажучи вже про таких вродливих, як ви.
Катря зашарілася від похвали. Повернулася до Максима так, щоб він побачив її високі груди. Але споглядання Катриних принад не входило в плани Рутковського: знав, що Кочмареві навряд чи сподобається така акція, ретирувався, пославши дівчині повітряний поцілунок.
Під час обідньої перерви Рутковський не пішов разом з усіма до буфету. Вийшов на вулицю, проминув кілька кварталів, поки не надибав телефон-автомат. Кинув монету й набрав номер.
— Посередницька контора пана Генріха Штаха? — запитав.
Настала пауза, видно, на другому кінці дроту не чекали дзвінка. Нарешті соковитий баритон відповів:
— Ви неправильно набрали номер. Додайте одиницю.
— Дякую. — Рутковський поклав трубку. Отже, зустріч відбудеться завтра. Якщо б чоловік сказав: «Додайте двійку», вони б зустрілися післязавтра — так було умовлено ще в Центрі, й завтра на одній з бічних вулиць за олімпійським стадіоном стоятиме білий «пежо» з букетом троянд за заднім склом.
«Пежо» стояв у точно визначеному місці, і троянди, правда, трохи прив’ялі, лежали позаду.
Рутковський рішуче відчинив дверцята, сів на переднє сидіння, запитав:
— Пан Вісбах, якщо не помиляюсь?
— Так, це я, — відповів чоловік німецькою мовою й зміряв Максима цікавим поглядом. Був він середніх років, з залисинами, в окулярах і вигляд мав якийсь сумовитий. — Петер Вісбах до ваших послуг.
Він почекав, поки за ріг поверне жовтий «фольксваген», і рушив, коли поблизу нікого не було, для цього і обиралася ця порожня й затишна вулиця — добре видно, чи не стежать за Рутковський.
«Пежо» завернув за ріг, потім зробив ще один поворот; ніхто не сів їм на хвіст, і чоловік подав Максимові руку.
— Олег, — відрекомендувався він, — називай мене Олегом. Якщо нічого не трапиться, я підтримуватиму з тобою зв’язок. У нас є півгодини, хочеш, вип’ємо кави?
— Ні, — відмовився Максим, — повози по місту, хочеться поговорити без свідків.
Вони їздили нічними, залитими неоновим світлом мюнхенськими вулицями, і Максим розповідав про свої перші кроки на РС, Олег слухав уважно, не перебиваючи й не ставлячи запитань. Коли нарешті Максим замовк, Олег сказав:
— Давай!
— Що?
— Зліпок ключа.
— Ти дивись, треба ж так забалакатись…
— Буває, — погодився Олег, — так буває, коли довго не бачишся із своїми.
