Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
— Яка вона, та гарота?
— Та нічого особливого. Гарота й усе. Залізний обруч на стовпі. Туди засовують голову людині і тим обручем притискують до стовпа, і людина поволі конає. Таки правдива гішпанська приказка — треба стерегтися солдата-дезертира.
— А що було далі з гідальго?
— О! Зразу, як почули ми розповідь французького женця, змінив наш ідальго зачіску і одяг. І взагалі, був поштивий і кмітливий чоловік. Я його почав навчати фехтуванню. Звичайнісінькими лозинами. І йому воно добре йшло. Думаю, що міг би за який час сам стати майстром двобою. Після того прочухана біля джерела в горах ми з ним більше ніколи не сварилися.
Здібний був чоловік — шість мов знав. І писати, і читати і розмовляти міг! Шість, цілих шість мов!
— Батьку, Батьку! Він знайшов свої дідівські скарби?!
— Щиро сказати — і не знаю, чи були там ті скарби?… Може, там було правди тільки те, що він жидовин.
Ти краще слухай, що далі було. Довго, важко і небезпечно, і манівцями ми йшли до святого Сант Яго в Компостел. Після того, як відбули ми молитву у храмі святого Сант Яго.
Слухай, ось що забув тобі сказати: там у храмі — найбільше у всьому світі кадило, зветься «Фуего»! Підвішене на ланцюгах. І щоб ним покадити, його тягнуть за линви аж вісім ченців. І воно, таке здоровило, літає над самісінькими головами прочан і всіх ладаном обкурює.
Отож, як відбули ми покаянну молитву в храмі тамтешнім, нам усім дозволили пришити на капелюхи скойки від морського слимака, що зветься морським гребінцем. Ми пішли тепер до французького кордону відкрито, не криючись. Всім, хто нас про щось питав, ми показували такі папірці, що свідчили про нашу прощу і скойки на капелюхах — ознаку прочан. Так ми дійшли до славного міста Толедо, де кують такі чудові клинки! Тут наш «ідальго», тільки тепер він вже був «студент» із якоїсь Саламанки, зник. Та у нас трапилась пригода — захворів на пропасницю наш капітан. А нам з Ахмадом без нього було б важко вибратись із цієї чортової Гішпанії! Та й як ми могли його в біді і слабості кинути одного?!
Так що нам було не до ідальго. Тим пак, що з самого початку ми домовились після прощі до Сант Яго розбігтись по своїх стежках. Пішов я в Худерію по лікаря. А Худерія — то колись було жидівське місце в Толедо.
Прегарне місце — вулички чисті, стіни вибілені, на стінах висять горщики з квітами. І квіти всі квітнуть! І бачу: по вулиці іде така красуня, така красуня! Здуріти можна! І, присягаюсь, і зараз мені здається, що з нею йшов наш «ідальго» дон Пабло. У плащ загорнувся до носа, капелюха крислатого насунув на очі. Він пройшов повз мене і нічим не показав себе. Але на виголеній щоці я таки примітив «Троянду Багдада». Я йшов із зовсім відкритим обличчям. Якщо він себе не виявив, то так йому було треба. Молодець! Я теж так тримав вид у Африці. А та красуня, просто казкова. Але очі в неї такі хижі, що тільки сліпий не побачить, що вона курва! Дуже вона була красива! Аж страшно стало. А ти, синку, вважай, що баб я не дуже боюсь. Ні, може й боюсь, та тільки не в блуді. Там я поки ще в силі.
Більше ні красуні, ні того «ідальго» нашого.
Приходив лікар, пустив кров нашому капітанові. Йому стало ще гірше.
Тоді я натовк горіхів кола, підсипав туди одного африканського зілля. І зразу капітан почав оклигувати. Настільки, що ми вже не годували його у заїзді, а він почав при наші допомозі через дорогу ходити до харчевні, по-їхньому «бодегона». І ось у суботу сидимо ми в бодегоні і їмо гарячу баранячу голову та юшку із свинячих ніжок, заправлену шкварками із нутряного сала. Прийшли водоноси за наш стіл. Сьорбають свинячу юшку та щось між собою весело базікають. Бачу: капітан починає краплинами поту вкриватись. І ложка в нього починає труситись, ляпати на стіл. Він кладе ложку і показує нам пальцем: «Небезпека!». Він вже не міг їсти, але ми з Ахмадом досьорбали юшку, вичистили окрушинами хліба миску. Капітана аж чіпає. Але я не можу виказати перед гішпанцями, що я їх боюсь. Якщо доля за мене, то і їхні підлоти — ніщо! Бо я зрозумів, що капітан перелякався розмови водоносів.
Взяли ми капітана під пахви, бо його вже знов лихоманка б'є. До нас слуги, що ми не заплатили. Тут ніяк мені битись не можна — капітан нас «попередив»! Капітан лається. Слуги не пускають, бо ми не заплатили. Нарешті прийшов хазяїн і все з'ясувалось, що капітан заплатив заздалегідь, а пахолки не знали. А капітана аж тіпає і хвороба, і страх і гарячка, щоб швидше нам розповісти, що він від водоносів почув. Вивели ми його на вулицю. І він нам показує, щоб ми його до водограю відвели. Там вода плюскотить. І якщо близько стати до шумовиння, то тим, хто проходить повз водограй, слів за плюскотом води не дібрати. А йому ж нам треба все розповісти або арабською, або турецькою! Розумієш?!
От нам капітан переказав, що водоноси базікали. Ніби в Худерії якийсь багатий студент винайняв старий жидівський будинок. І почав там влаштовувати вечорниці з гарними дівчатами і такими студентами і неробами, як і він сам. І туди стала вчащати найвродливіша розпусниця з усього Толедо! І хоч була вона гуляща, та поки він на неї не витратив цілу калиту ескудо, вона під нього не лягла. Ну, а щоб ніби гріха не було, вона взяла та одну із своїх спідниць і повісила на фігуру Діви Марії!!! Щоб, значить, перелюбу не бачила…
— Хіба таке можна робити?!! — Скрикнув переляканий Тимко.
— Ну гішпанці вони, розумієш: гішпанці!
І коли вона оте зробила, студент розсміявся. А вона те, курва, запам'ятала. І потихеньку, поки він ще після перелюбу та вина кріпко спав, побігла в інквізицію і розповіла, що він отако непоштиво сміявся. І його сторожа і монахи ще тепленьким взяли у ліжку. І мало того, що він блюзнір, то виявилось іще, що він нехристь таємний! Тепер його допитують в інквізиції. А в старому жидівському будинку зробили обшук і знайшли сатанинські книжкизаповіти. Були ті книги, і золото ще, замуровані в стіні. І якби не досвідчені інквізитори, там би і скарби і чародійські книги лежали б та лежали.
Як розповів нам капітан все, то вирішили ми вже й до заїзду не заходити. І Бог з ними, з тими лахами. А зілля африканське я з собою у торбі завжди носив. Ніде не лишав, куди б не йшов. Потягли ми нашого капітана на той базар, де селяни з околиць сіно, солому і дрова продають. Зразу знайшли погонича двоколісного воза з мулом. Посадовили тули капітана, підмостили йому соломи під боки та й чкурнули зі славного міста Толедо… — А що з гідальго далі сталось?
— Отут загадка…
Якщо це був наш ідальго, перевдягнений у студента, то йому кінець. Бо з тієї гішпанської інквізиції щоб таємні жиди чи багатії живими повертались, я не знаю. Але… але ще трапилась одна зустріч потім вже, коли ми тільки з Ахмадом мандрували в наші християнські землі. На одній дорозі назустріч нам їхала гішпанська рота кавалерійська. І ротмістром був наш «ідальго».
Він уважно, уважно на нас із Ахмадом подивився. Відвернувся, дав якусь команду, і рота пішла широкою риссю. Ми й мигнути не встигли, а вже тільки побачили крупи останніх коней крізь куряву.
Тоді з Толедо і почалась наша втеча. Може, ніколи я так не тікав, як тоді! Ні, брешу! От цього разу із Криму тікав, мов навіжений! Бо в Криму людей багато тільки на торжищах, на майданах. А так на дорозі, десь оддалік від міста тебе видно, як боба на долоні. Цього разу все було важко від самого початку. Які б я хитрощі не влаштовував, а мене при всіх вереміях ніколи і ніхто не зачепив. А цього разу, вперше, коли я хитрість закрутив, мене ж хтось із православних моїм же колієм по ребрах!!!
Друге: я навіть не можу згадати, де я свого дивного коня згубив. Всяке буває із людьми, але не зі мною! І твій чарівний пес Бубка десь, кудись щез! І ще з тим Сабітом — мандрівочку мені в Магріб пропонує, що треба вміти, як від неї відмовитися і не посваритись. В Магріб, бач, кличе! Поплисти з ним туди — смерть. Відмовитись — запідозрить, почне мудрувати, доскіпуватись, а чого це я відмовився? Та ще від такої славної оборудки?… А тікати в ту мить із Криму я ще не міг. Був заслабий.
