Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
— Чому?! Чому?!
— Тому, синку, що пацюки танцюють у двох випадках — чи коли їх «чарівною сопілкою» викликають, чи коли чума починається! У мене була тоді сопілка. Звичайна, не «чарівна». Значить — чума! Я граю все сильніше, а відхожу все назад і назад до корми.
А чорні дівчата розійшлись — витанцьовують, аж голови позакидали назад. І люди дивляться, як пацюк із негритянками «танцює». Регочуть всі, у долоні плескають… Я мигом до каюти. Наказую Ахмаду: «Подивись, чи є вода? Зачинись у каюті. Відчиняй тільки мені. Якщо вибиватимуть двері — стріляй! Хто б не був — чоловік, жінка! Все одно стріляй!» «Щось сталось, дядечку?!!» Злякався Ахмад. Я й кажу йому: «На кораблі чума!» «Хтось помер?!» — Вже зовсім злякався Ахмад. «Ще ні! Але чорний пацюк вже танцює! Швидко зачиняйся і набий обидва пістолі!» Ахмад зачинився, а я в каюту до капітана. Він сидить з пілотом і вином смакує. Я йому кажу по-турецькому: «Страшна новина! Страшна таємниця!» Він мені: «Та кажи швидше!» «Не можу, капітане. Тільки вам особисто, віч на віч!» «Не бійся! Це мій небіж. Він турецької ще не знає. Тільки іспанську і трохи арабську розуміє!» «Ну, тоді слухайте, капітане — чорний пацюк вже танцює!» Він аж закашлявся.
Відкашлюється, віддихується, слова ніяк не може вимовити, нарешті прохрипів: «Ти, ти… не помилився?!» «Підіть, канітане, і подивіться! Що таке чума, я знаю сам. Один раз лишився живий. Може, й цього разу кирпата не зачепить…» А в обід у нас вже був перший покійник — левантійський купець. А за ним пішло! Одним словом — чума! Люди справді збожеволіли, коли хтось зрозумів, що це не просто пошесть, а чума. Кілька матросів вирішили спустити човну на воду і дістатись до гішпанських островів. Вони десь там ліворуч були від нас не дуже далеко. Та за човен вчепилось чимало людей. Зчинилась бійка. І всі разом із човном попадали у воду. Човном їх згори і прибило. Від другого човна капітан і його небіж аркебузами відігнали — двох убили, трьох поранили. А що доброго встиг зробити капітан, то наказав спустити вітрила і зарифити їх, бо насувається буря. Справжній був капітан — не міг привезти чуму на власному кораблі в своє рідне місто! А чума, скажу тобі, найстрашніша і найхитріша смерть! Якщо протягом чотирьох днів після смерті останнього чоловіка ніхто не захворіє — значить, цього разу більше ніхто не захворіє.
Корабель зносило поволі-волі на захід, до гішпанських берегів. Коли на сьомий день ми побачили на обрії блакитні шпилі берега, нас лишилось: я, Ахмад, капітан, «ідальго» та ще один викуплений бранець. Капітан зразу повелів кинути якір. І стали ми чекати ночі…
— Чому?!!
— Як — чому? Чужа земля — Гішпанська! Хто ступить на берег, того зразу почне стража допитувати. І в карантин посадять!
— Це така в'язниця?
— Ні! Це такий будинок, чи будинки за огорожею-муром, де прибульців тримають і чекають, чи не почнеться серед них пошесть.
— Для чого чекають?
— Щоб, якщо чужинці захворіють, то щоб там вони і сконали. Тоді далі пошесть не піде по тій землі. Бо всяку пошесть несе перехожий.
Поки не настала ніч, ми всі приготували для пожежі. Коли ж настала ніч, капітан зробив заміри зірок на небі. Записав геть усе у свій портулан.
— Що воно таке — портулан? Книга? Як ото Коран?
— Ні, це малюнок берега моря на пергамені, і на ньому записано шлях для корабля з усіма прикметами.
Ми позакладали скрізь запалені аркебузні гноти. У пороховім погребі залишили заналену жаровню. Коли наш човен був біля берега, на кораблі лупонув вибух. Весь корабель охопило полум'я. Хоч корабель розвалило вибухом надвоє, уламки на воді тримались довго і добре горіли. Світло досягло аж берега…
— І що ви далі робили? Як же ви врятувались? — Малий аж свого Лиска уперед тарантоватого коня послав і через плече вивернув до Омелька обличчя. Вирячив на козака очі, а рота роззявив від хвилювання.
— Закрий рота, синку! А то ще гава влетить!…
Ми піднялись по схилу на високу гору над берегом. Там і сухих чагарях ми переночували. Тільки розвиднилось, рушили по хребтах тих гір на північ вздовж берега. Праворуч внизу море, ліворуч — пасма гір з купами високих сосон і латками темнозелених чагарів.
Ішли тим шляхом кілька днів. Обдерлись, змучились. І от одного дня, після обіду вийшли ми на високу гору. І побачили: тут пасмо гір перетинається долиною. А в тій долині ручай протікає до моря. По обох схилах долини білі-білесенькі хатинки приліпились, як щільник у борті. І всі дахи з червоної черепиці. «Ідальго» і «бранець» зразу собі, нам і слова не сказавши, поперли вниз. Капітан кричить їм, щоб вони спинились. Та вони поклажу кинули і бігом униз. Ми теж покидали все, крім зброї, і за ними. Я наздогнав першого «бранця». Він обернувся і шпагу на мене виставив. Я з одного хитрого удару шпагу вибив шпагу і так врізав лівою у підборіддя, що він завалився. Ахмад лишився з пістолем його вартувати.
А от капітан не одразу наздогнав «ідальго». Та поки я встиг дострибатись до них через каміння, то вони вже встигли один одного черконути. Я їм кричу, щоб вони спинились! А вони, як півні, стрибають один на одного. Отут я їм показав, хто майстер клинка. Свою шпагу між їхніми.
Крутьверть, гахбах! І обоє — без зброї! Тут вони схаменулись. Я по-турецьки кричу капітанові: «Скажи цьому півню, щоб він не поспішав на обід у селище, бо вечерятиме він в інквізиції!» — Що воно таке? Щось страшне?
— Та думаю, що страшнішого нема!
То стражі їхньої латинської церкви. Всіх, хто їм не до вподоби, вони палять на вогнищі. Камадеро зветься. Чотири кам'яні стовпи із ланцюгами.
Ланцюгами людину обмотують, обкладають хмизом і палять.
Ну, цей «ідальго» мені спокійно, враз себе опанувавши, чистою турецькою мовою: «Я тікав, бо не знаю, ні хто ви, ні ваших намірів!» Капітан підняв шпагу, вкинув у піхви, підняв руку і каже: «По всьому узбережжі від Малаги до Барселони нам не буде пощади. Нема війни між королями, та й миру нема!
Навіть якщо вас гішпанці посадовлять до в'язниці для слідства, вони будуть вас мордувати. Немає сьогодні кращих катів за іспанців! Вони вас змусять говорити. І ви нас викажете! Тому тримаймося гуртом. Підемо подалі від узбережжя. Там шляхами багато прочан ходить. Ми до них приєднаємося.
Загубимося серед них. І далі кожен ніде своєю дорогою. Поки що ідемо вглиб землі потайки і гуртом. Шинки і заїзди минаємо. Якщо будемо десь із людьми зустрічатись, нічого не просимо продати. Просимо, як милостиню!
Доведеться потерпіти. Згоден?! Зрозуміло?! Як тебе звати?» «Ідальго» каже: «Пабло! Дон Пабло! Я згоден! Але ж важко і… довго!» «Що далі від берега, тим більше в безпеці! Слухай, Пабло! — вже спокійно каже капітан, — А того бранця знаєш?» «Я його в баньйо серед бранців і рабів не бачив. Його рудий монах отець Дієго викупив. Подорожні італійці казали, що він був солдатом…» «Хто був солдатом? Цей бранець чи отець Дієго?» «Звичайно, що цей бранець. Він ніби втік із королівської служби до турків. А турки його і не думали вітати, а засадили на галеру. Так раптом отець Дієго його пожалів і викупив.» «То ти переконаний, що він дезертир із гішпанського війська?!» «Ідальго» дон Пабло здвигнув плечима: «Я не кажу, що нереконаний. Я кажу тільки те, що говорили викуплені з неволі італійські полоненики!» Канітан підкрутив у роздумі вуса і сказав: «Дивно, дивно, чого святий отець викупає зрадника? Адже багато ще достойних людей мучається в баньйо?…» Ми повернулись назад до дезертира. Я вирішив, що краще буде йому руки пов'язати. Завернув йому руки за спину і стягую шворкою шовковою. Капітан підійшов і каже: «Не так! От дивися, так буде ліпше моряцьким вузлом стягнути.» Тут «дезертир» як загорлає, як почне лаятись, щось капітанові доводити. Я гішпанської мови не знаю. Питаю в капітана турецькою: «А що він верзе?» Капітан спохмурнів, злий, видно, як чорт. А «ідальго» напружився, бачу, аж йому піт очі заливає. І пальці так і бігають по поясу, осьось за шпагу вхопиться. Капітан вилаявся: «Шакал цей каже, що дон Пабло не дон, а жидовин. І турецький шпигун! І має від Толедських нових християн забрати золотий податок для турецького султана. Щоб султан швидше почав війну проти Гішпанії. І що все це йому отець Дієго перед смертю повідав…» Капітан зв'язав того «шакала», а тоді враз пістоля на дона Пабло. І зав'язав і йому руки за спиною. «Дон Пабло. Ми їх обох, «ідальго» і «дезертира» розвели на різні кінці галявини. Сіли з капітаном зі зброєю напоготові на камінцях посеред галявини. І Ахмад теж був на чатах зі зброєю напоготові. Я вирішив, що вже ось-ось прийде вузлом до гузна, і вирішив капітанові сказати все, що знаю. Зрештою, синку, капітан мене, хоч і за золото, а визволив із бусурманської неволі! І не його вина, що ми опинились не в Марселі, а десь у Гішпанії. Він казав, як те місце називається, де ми підналили корабель, та я вже забув. Я все виклав капітанові, а тільки ні слова про те, що добрий стрілець був на шебеках.
