Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
Капітан вислухав усе і каже: «Зараз ми підемо з тобою і перевіримо, чи правда того здохлого монаха-пронизи!» Підходимо і капітан мені каже: «Зараз ти потримаєш його, щоб він не пручався, а я зніму з нього штани, і ми подивимося, чи обрізаний він, чи ні!» І мені це геть не сподобалось. Я аж закипів увесь, бо згадав, як мені довелось скидати одного разу штани перед цілим селищем людоїдів!» «Стій, — кажу злостиво, — капітане! Він не раб, щоб йому ми яйця оглядали!» «Ідальго» від нашої суперечки аж білий, як крейда зробився, а тоді як заговорить швидко-швидко та по-французьки!
Тут мене чогось лють як охопить, як шибоне мені кров у голову! Це в мене після пустелі стало траплятись. І тривало років може два, а може й три… Як висмикну я шпагу (а взяв я на кораблі найкращу!) і до горла капітанові: «Я вашої мови французької не знаю! Якщо ви по-французьки, я обох вас по-козацьки!!!» Вони й мигнути не встигли — присягаюсь! — як я обом їм клинком пояси розтяв! Що ти хочеш — криця яка, криця! Толедський клинок старосвітської роботи. Тих часів, коли в Толедо ковалі-маври і жидовини-золотарі зброю робили! Поклав в одну руку шпагу, а в другу пістоль схопив і кричу капітанові: «Мені його скарби не потрібні! Мені додому треба!» А тоді Ахмадові, щоб кидав «бранця», вже нашою мовою: «Ходімо, хлопче! Та швидше, бо ми в біді!» Ми підхопили свої речі і зі зброєю в руках напоготові, пішли геть від них, далі собі в гори.
Та коли ми піднялись на половину другої гори, почули, що ті кричать, просять нас зачекати. Я тоді Ахмадові: «Підемо з ними. Але тримаємося разом, мов пришиті. Спина до спини! Щоб ніхто зі спини ні тебе, ні мене зненацька не заскочив. Лягаємо разом. Але спимо по черзі.» «А як мене сон раніше зморить?» — Питає Ахмад. «Ось тобі зерня горіхів кола. Я ними запасся заздалегідь! Пожуєш і не захочеш спати всю ніч!» — Що далі було? Що?
— Та пішли, мов прочани до славного Сант Яго да Компостел.
Ох же й довго йшли. Здавалось, вже й кінця не буде тому шляхові., по дорозі, де були села чи хутори їхні, ну щось таке, робили всяку сільську роботу. Мені не важко, а Ахмада я привчав, бо Катерина казала, що вона із сільської родини. А де не було поселень, то й полював і рибалив. Дрофи там знамениті. З рибою гірше. Доводилось помучитись, поки в гірському потоці на юшку натягаєш! Взагалі, синку, скажу тобі пощирості: багатющий край той — Гішпанія. І велика! А жебраків там більше, ніж у Московії. От що дивно: золота й срібла в країні повно. Які там тільки золоті прикраси не носять. Навіть на черевиках золоті пряжки бачив! Одним словом, золота й срібла привозять вони з-за моряокеану, стільки, скільки хочуть. Тому срібла й злата — завались! Та ціна на звичайнісінький, от хоча б, часник, така, що він стає просто золотим! І люди там гидкі — гонору ще більше, ніж у ляхів! Головне — що працювати ніхто не хоче, працю ніхто не поважає. От хоча б із їхніми ланами по селах. Щороку засівають лани. Та настає час жнив — нема кому жати! Тому цілі села із Франції ідуть до гішпанців на жнива. Тим часом, як хлопці з їхніх сіл ідуть служити до війська чи в моряки і пливуть за море-океан по золото і срібло. І рідні лани лишають без догляду. На мене вони як на блаженного дивились. Бо без діла я ні хвилі не сидів. І Ахмада я вчив: «Хлопче, вчися все сам робити! У нас люди поважають умілих людей, добрих робітників.» — Батьку! А ті — що? Вони з вами ішли, нічого не робили. І їли те, що ви заробили або вполювали? Ви їх годували?
— Годував… Ну, капітанові ми з Ахмадом були якби боржники.
З «ідальго» була халепа — він мав удавати з себе ідальго-неробу. Бо там найгірші нероби — ідальго. Йому працювати в личині ідальго — вірне викриття і смерть. Він же для всіх був ідальго, що повернувся із бусурманського полону. Тому, по гішпанських звичаях, йому аж ніяк не можна було чогось торкатись важчого ложки та чарки! А дезертир гнув кирпу так від свого гішпанського паскудства. Вважав, що просто досить того, що він гішпанець, тому я повинен його годувати.
Це все, зрештою, мене б не допікало, якби це було тільки на людях. Вони всі так звикли, що все щось роблю, що й при довгих переходах по глухих місцях байдикували. Я спочатку не звертав уваги на їхнє неробство. Потім терпів. Поки одного разу мені не урвався терпець. Того разу ми йшли краєм пшеничного покинутого поля. Засіяли, а не жали, і все зерно осипалось.
— Як у нас тоді, коли татари людей в ясир забирали?
— От бач! У нас людей в рабство забирають від ланів, а там самі свої лани кидають. Поганий народ.
На тому пшеничному полі я з пращі поклав добру дрофу. Далі пішли ми вгору лісом. Затаганували біля джерела. Я сів пір'я дерти. Ахмад води в казанок набрав, вогонь під ним розпалює. А ці троє «панів» полягали, ноги вгору задерли — відпочивають, бо стомились. У мене був і дертий рис.
— Що це таке?
— Сарацинське пшоно. Зерня таке, як у пшениці, тільки обдерте, і тому біле, як сніг! Росте в болоті, а коли дозріває, з болота воду, як зі ставка, спускають. І тоді по сухому збирають дозрілий рис.
Нарізав я дрофу, та з сарацинським пшоном, та з часником та з оливками (бо запасся в хазяїв, де ми пшеницю жали) зварив знаменитий куліш! Ті лежать в холодочку, кейфують. Тільки що гашиш не палять або манджун не жують, не ремигають. Від мого куліша пішов дух по всій галявині. Я понашому кажу Ахмадові: «Візьми собі стегенце і потиху відійди. Я їх зараз пригощу козацьким кулішем!» І подивився я на тих нероб. Капітан і «бранець» не помітили, що я на них глипнув. А «ідальго», дон Пабло, зразу відчув небезпеку. Насунув канелюха на очі. А по пальцях бачу — напружений, як напнутий лук, і готовий щомиті вхопитись за шпагу.
А цей шакал, дезертир, коли побачив, що Ахмад мій сів під сосною і жує стегонце, підвівся і поспішив до казана. Виймає з-за стрічки капелюха ложку і нахиляється до казана. Я — раз! — і видер ложку і кинув у кущі. Він замахується на мене. Забув уже про мою шпагу і про мій кулак! Я, не підводячись, як вріжу його ногою по ногах. Він брик — і на землі! Тоді я підвівся і носаками його попід ребра, по плечах, по голові, по гомілках.
Він все ж якось на коліно звівся і шпагу висмикує з піхв. Бо ми так робили: коли йшли пустошами, то були при зброї. А як підходили десь до селища, то зброю ховали. А як по дорозі йдемо, то ховаємо в сільське знаряддя. Дав я дезертиру підвестися. А тоді вибив у нього шпагу і почав його ж шпагою плазом періщити по голові, по плечах, по боках. Він не витримав і почав проситись. Як вріжу йому кулаком по вуху, то він разів три по землі перекрутився. Тут до мене капітан підбігає і починає на мене по-французьки кричать. Я йому кажу: «Говори турецькою!» А він мені знов посвоєму. Я як схоплю його за душу, як крутону, як підіб'ю підніжкою, то він полетів далі за шакала. Висмикнув він пістоля! Куди там!!! Я з лету кидаюсь на землю, перекидаюсь по землі і вже хоп! — однією рукою за горло. А другою видираю пістоль і жбурляю в кущі. І шпагу в нього висмикнув із піхв і закинув подалі. Капітан тоді кричить щось «ідальгові», а сам відповзає від мене. Дивлюсь, «ідальго» наш шпагу оголив і поспішає до капітана. «Хоробрий ти, фальшивий ідальго, та нерозважливий!». Ну, цього я з другого удару обеззброїв. А щоб не пишався занадто, що відбив один мій удар, дав йому просто ляпаса. Він ледьледь на ногах утримався. Підняв я капітана і потяг до вогнища. Потім підігнав дезертира. Він рачки повзе до багаття, а я його носаком по сраці, по сраці. «Ідальго» наш, дон Пабло, сам прийшов, але трохи осторонь став. Я взяв казан і поволі його вивернув на вогонь: «Це ваш обід! І щоб мені казан від сажі почистили і вимили! А тепер домовимося. На людях — все, як було раніше. Як самі лишаємось — всі рівні! І не думайте, що я найнявся вас годувати! Я вас пригощав. Бо не слуга, а лицар! Повашому я лицар, а по-нашому я — козак! І нікому, якщо не хочу, не служу і не підкоряюсь!!!» І далі все було, як я загадав. Тепер всі, як були в дорозі, працювали нарівні. Особливо старався «дезертир». Але ні я, ні Ахмад віри йому не йняли. Та от пильність капітана та «ідальго» він, шакал, приспав. Коли ми з Ахмадом в одних хазяїв смикали часник на продаж, ті троє куняли під оливками після доброго вина і смачного козиного сиру. І той шакал, дезертир, дочекався таки своєї години. Він поцупив всі гроші у капітана, а зі схрону біля хутора забрав усю нашу зброю. Тільки це виявилось, зразу капітан сказав рушати. І зовсім не в той бік, куди ми вже кілька днів ішли. Довелось робити великий гак і витратити дуже багато часу. Але не дарма ми витратили час і збили ноги! Не дарма! Коли ми вже були при могилі святого Сант Яго у Компостелі, то зустрів капітан одних французьких селян — заробітчан. І вони розповіли йому, що бачили страту одного гішпанського дезертира. Він грав у карти в однім заїзді. Сильно програвся. І тоді, щоб відігратись, почав ставити на кін турецькі монети. На тих монетах його і спіймали! Виявилось, що він ренегадос (понашому — потурнак)! І був присланий в Гішпанію для шпигунства. Щоб вивідати, чи готові гішпанські війська і галери до війни з турками. І ще він зізнався, що з ним був один таємний жидовин-чародій, щоб навести пошесть на гішпанських дітей і отруїти всі джерела. І сказав прикмети того чародія. Тепер інквізиція шукає чародія. І того іспанця-дезертира ренегадоса при всіх людях вдавили гаротою.
