Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
Я це швидко зрозумів, у перші дні, як нас чума закинула в Гішпанію.
Десь ми на третій чи четвертий день ішли горами далі від берега. Заночували ми на схилі гори в сухій траві під кущами. Так зручно вмостились. І заснули, мов мертві. Але серед ночі ми всі прокинулись від найдивовижніших, найчарівніших пахощів. Вдихаєш той запах і, здається, вгору летиш. А це виявляється, зацвіли помаранчеві дерева.
— Як наші вишні?
— Ні, це невеличкі дерева. Листя на них таке темне, цупку й лискуче.
Якщо листок потерти, то так гарно пахне.
— А ягоди які на ньому?
— Не ягоди. А золоті яблука, як найбільше наше яблуко. Червоно-золотого кольору. Шкіра на ньому тверда, товста, препахуча! А всередині те яблуко, наче медові драглі. Теж червонозолоті. І деде тверді білі зернини в тих пресолодких драглях. А смачні, смачні й соковиті, як у казці!
Які ми не були зморені, але прокинулись від дивних пахощів і насолоджувались ними на повні груди. Та ще до всього над горами виплив повен місяць! Внизу, ще нижче помаранчевого саду, в густих кущах забили, затьохкали, засвистіли солов'ї!!! І серед чорних куп дерев там білів під місяцем монастир. Із високими кам'яними мурами — колишнє бусурманське текіє. І все те місяць блакитним світлом обливає. А посеред монастиря із чаші вгору водограй б'є, плюскотить. Та солов'ї так б'ють, так тьохкають, що і водограй забивають! І ходять по саду двоє монахів у білих рясах і каптури повідкидали. Ходять і час від часу нюхають квітнучі помаранчі.
Потім ми знов лягли відпочивати. І прокинулись, коли вже був ранок.
Замовкли солов'ї, хоча запах ще злітав до нас угору. А замість солов'їного тьохкання чулось завзяте гупання сокир.
«Ідальго» підповз до самого урвища і прислухався — що там говорять? Він довго прислухався, потім приповз до нас і сказав, що то настоятель монастиря наказав зрубати квітнучі дерева, щоб вони своїм запахом не спокушали ченців, не відволікали ченців від молитов. От такої!
Ну, я розумію: жіночі пахощі чи жіноча краса можуть бути спокусою, відволікати від молитви. Але ж рослина, квітка, якщо вона не отруйна, як вона може бути спокусою?!! Тьху, кати, козолупи латинські! — Омелько спересердя смачно плюнув. Замовчав. Потім натяг вузду.
— А ну, синку, покріпимося та дамо перепочинок, хоч трошки, нашим пробіякам.
Вони спішились на високім гребені на відкритому місці і добре обдивились навколо. Білібілі горби з чорними купами кущів та рідкими високостовбурними гаями. Низьке сіре небо наче надірвалось над обрієм в одному місці. І в ту щілину бризнули золоті промені низького грудневого сонця.
— Батьку! Он на півночі вітряки крутяться. Де ми, Батьку?
— Добрі в тебе очі, синку! І добре дивишся! Це ми підступаємо до Млинів.
— До того мірошника?
— Саме до того.
Козак і хлопчик позатикали рукавиці за пояси. Повиймали вудила з кінських губ. Повдягали їм шальки з вівсом. І коні почали хрупати свою обідню найменшу частку вівса.
А мандрівцям так смакувала вертута з макухою, що вони за раз половину запасу впорали.
Тільки по шматочку дали коням. Як пригощення і нагороду.
Коли знімали шальки і вставляли коням вудила, Омелько спитав:
— Добре запам'ятав дорогу?
— Добре!
— Ну як добре, тоді розкажи, як ми йшли і які ти прикмети запам'ятав?
Коні йшли бадьорою риссю, як і попередньо, а малий переказував Омелькові весь шлях від самого хутора до садиби Гната і далі. Козак уважно слухав, кивав головою, часом невдоволено піджимав губи, чи піднімав угору брови і похитував головою. Тільки раз перебив хлопця:
— Спинись!
Малий натяг вузду.
— Та ні! — Заперечив Баламут. — Я кажу: спинись у розповіді. Бо ти зробив помилку. Коли ми проминули яр із замерзлим ставком на дні, далі стежки завернули праворуч. А ліворуч лишилась у яру здоровенна верба. І біля неї хрест дубовий. Ти бачив хрест?
— Ні, не бачив. Бо я тоді, коли ви завернули коня, слухав про те, як та красуня спідницею накрила святу фігуру та побігла виказати того вашого гідальго! Та як же так можна — зі срамного тіла брати одяг і… аж страшно подумати!!! — затулити святий образ!
— От бачиш, я ж тобі кажу, що країна не краща за Московію… Я там ще не таке бачив. Зайшли ми в один храм перед Матір'ю Божою коліна прихилити. Коли в храм, розумієш! — у храм — залітає ціле кодло з бубнами, гітарами, із сопілками і, танцюючи, пруть до вівтаря! А чому? А тому, що в одного капітана нарешті син народився! І ще вони, гішпанці, даровану зброю вішають на вівтар! Ти уявляєш: щоб хтось у нас до такого божевілля дійшов — шаблю на іконостас почепити?!!
— Батьку, Батьку! а коли ми в Глинище ходили на Маковія, а потім на Спаса, я бачив у церкві і шаблі, і кончари, і кольчугу!
— Так то де? На стіні з вулиці! А там де, у тій Гішпанії? У храмі, на самісінькім вівтарі почеплено зброю! Розумієш?!
— Ага, розумію… Батьку, оно дорога! І ті дерева праворуч! Отам далеко! Отам вони мене і переймили. І загнали в болото!
— Не сумуй! Ти вивернувся з лабет сатани, бо Свята Сила за нас! Тепер ми їх заженемо. І побачимо, чи буде в них заступниця.
— Коли ми заженемо?
— На Водохрещу! Ми їм добру купелю влаштуємо. Йордань їм буде! Ну, а тепер пускай Лиска розмашистою риссю!
Козак свиснув, стрельнув нагаєм, відкинувся плечима і попустив правицю з нагаєм.
Тимко теж свиснув, штурхнув п'ятами під боки Лиска. Лиско і рвонувся за тарантоватим козацьким пробіякою.
Вершники мчали рівним полем. Тільки грудки злежалого снігу прискали з-під копит.
І високий груд, що підіймався в кінці цього озимого лану, наближався до них з кожною миттю.
На груді вишукувались у рядочок аж п'ять вітряків зразу. І три з них бадьоро крутили широко розкинутими лопатями крил, мов розчепіреними руками. При вітряках стояла ціла череда гринджолів, запряжених чи то кіньми, чи то й волами-бовкунами.
Козак і хлопчик бадьоро вискочили до середнього вітряка.
Люди ще здалеку побачили в полі дивних вершників та й вийшли всі їм назустріч. Козак, ставши проти дверей середнього вітряка, запугав. І зразу ж двері з рипом відхилились, і з'явився геть білий чоловік, мов припорошений снігом. Чоловік протер очі, мов би погано бачив на дворі після темряви вітряка і спитав, наче й не бачив, хто перед ним:
— Хто там?
— Козак з Лугу!
— З Великого чи Малого?
— З Великого!!!
— Тоді ласкаво просимо!!!
Омелько і малий спішились, вклонились приявним селюкам, мовчки торкнувшись рукавицями до шапок, і піднялись рипучими сходинками до отвору у вітряк. Два молоді кремезні хлопці, що стояли в гурті поселян, підхопили вуздечки обох коней, ще як тільки верхівці спішились.
Тільки в самому вітряку в золотавих сутінках козак і мельник обійнялись і розцілувались.
А у вітряку було затишно. І пахло теплим борошном, конопляною макухою, гречкою, нагрітим смолистим деревом. І трошки хмільним медом. Весь вітряк злегка коливався, рипів, а в корито безшумно лилось тепле біле борошно.
— Що, пане-брате, поспішаєш? Бачу, бачу… Думав, ти в мене Різдво відсвяткуєш. Але ти в нас.
— От і лиши образу для інших. У тебе часом замашної пішні нема?
— Ні, нема. Що, збираєшся на кармак ловити?
— Ти як у воду дивився! І кармак є, і мини ще є в Дніпрі. Але я хочу доброї криги на Водохрещу наколоти.
— Ой Баламуте! Знов ти щось вигадав. Ти що — хочеш їх усіх звести?
Вчора по обіді Степанагайдука знайшли і коня його. Обоє завалились у прірву. І сліди коло нього якісь дивні. Не відбитки чобіт чи ходаки. А сліди мов полози від саней. Тільки дуже легких саней. Дивина! Такого в нас тут ніколи й не бувало.
— А ти не дивуйся. Нові часи — нові дива. У тебе є добре кружало конопляної макухи? І ще б два гарнця пшона. Скучив за козацьким кулішем.
Ага, ледь не забув, певно, старію, — Омелько примружив одне око і широко посміхався. — З просом у них велика біда. І в Синопі, і в Трапезунді, і, уяви, аж у Варні. Якась комаха просо на труху перевела. А в нас як?
