За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
За кілька днів “Нова Рада” вмістила статтю письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. В ній вона переповіла розмову з матір’ю одного із загиблих юнаків. “Я мала одного сина... – казала жінка, – і він пішов проти більшовиків. Коли б (я) йому сказала єдине слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене і зостався зі мною, але я не сказала і слова. Коли Україні потрібні наші діти, хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться... що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватися за єдиними моїм сином”.
“Заради цих матерів, – писала Людмила Старицька-Черняхівська, – заради юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястися... віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя Україні можемо поквітувати їх жертви...”
А росіянам, які пишаються силою російської зброї, варто відзначати “Дєнь Красной арміі і флота” не 23 лютого, а 29 січня, адже саме в цей день червоне військо здобуло свою першу знамениту військову перемогу – під Крутами над українськими дітьми.
З Києва треба було тікати
Але спочатку необхідно було переінакшити зовнішність, щоб не впізнав якийсь посіпака...
У голярні, здавалося, всі хотіли відмолодитися. Перукар знімав кучері, вуса, бороди, ніби не розуміючи, чому люди забажали раптом змінити свій лик на ангельський. Усе більше ставав схожим на новонародженого і Олександр Євтухів: його вуса, борідка та шевелюра вже валялися на підлозі. Залишилося зголити ще одну щоку.
Раптом у голярню ввійшло двоє озброєних червоних. Багато хто з клієнтів змінився в обличчі. Напевно, не один із них радий був провалитися крізь землю.
Але муравйовці виявилися людьми чемними. Зайнявши чергу, вони сіли прямо за спиною Олександра. Ці хвилини для нього були не з найприємніших. Краєм ока в люстро він тривожно спостерігав за представниками нової влади. А ті ніби тривогу люду не розуміли...
Богу дякувати, скінчилося все добре...
У той день Олександр вже не виходив із дому, хіба заскочив на хвилину до родини доктора Бабського, що жив у будинку №11 на тій же вулиці Назаріївській. Родина лікаря страшенно здивувалася, побачивши старшину Вільного козацтва у Києві, окупованому бандами Муравйова. Всі були впевнені, що Олександр цофнувся зі своїми, тобто втік подалі від гріха.
27 січня чортяка знову виштовхнув Євтухіва у місто. Разом із гімназистами, переодягнений і на себе зовсім не схожий, вийшов він на київські вулиці. Перше, що вразило, – це “товпи босячні з рушницями. Чогось їздять на самохідах, кричать...”
Звертало увагу й те, що всі перехожі були вбрані в старі пальта, часом якесь лахміття, напевно, щоб не вирізнятися від муравйовців. На вулицях столиці неможливо було побачити жодного перехожого, пристойно одягнутого.
Зі знайомими Олександр вітався тільки очима.
Біля пам’ятника графу Бобринському лежав труп обірванця. Якийсь цинік засунув йому в руку кілька марок. На порохон, чи що... Бобринський теж отримав, хоч і несмертельні, поранення – багато на ньому було слідів від кульок.
На Тимофіївській, біля Контрольної палати, де нещодавно стояла українська батарея і гатила по вокзалу і залізничних майстернях, в яких засіли більшовики, валялося кілька скриньок із гарматними набоями. І два тіла – старця та нашого козака. Далі, біля анатомки, – людський натовп. То родичі розшукували “своїх замордованих близьких”.
Он привезли нові жертви, і люди посунулися назустріч...
У під’їзді “Франсуа” лежало тіло українського старшини з блакитно-жовтою стрічкою під кокардою, а до театру вели нові й нові партії арештованих.
Раптом Євтухів здибав козака свого полку, який повідомив, що у Вільному козацтві було кілька робітників-провокаторів, “котрі тепер опізнають і видають”.
Олександр Євтухів, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва міста Києва, поспішив додому. Завернув біля музею. На розі Бібіковського бульвару побачив калюжу крові, а в ній “щось сіро-біло-червоне лежить грудками”. Придивився, а то людський мозок...
Від університету до Назаріївської вулиці Олександр нарахував 17 небіжчиків. Декотрі лежали ще з перших днів оборони Києва. Олександр бачив їх щоденно, як ходив на позиції.
Було “гидко і страшно”.
Багато будинків стояли підбиті, поранені, вражені шаленим бомбардуванням, яке вчинив Муравйов напередодні вступу в українську столицю. Особливо постраждала Фундукліївська. Майже у кожний її будинок влучив снаряд.
У цей день Олександр вирішив, що далі зволікати не можна – треба тікати. З ним вирішив вислизнути з Києва Стась – син домогосподарки пані Бонецької, у якої знімав кімнату старшина Вільного козацтва Євтухів.
Вирушили 28 січня вранці.
До Маріїнської дійшли спокійно. Далі Олександр хотів йти через Жидівський базар, а там вишмигнути на Брест-Литовський шлях. Та Стась збив його з наміченої дороги, переконавши йти на вокзал. Йти туди страшенно не хотілось, але знову смикнув чортик і проти волі Євтухів подався в бік вокзалу.
Підійшли до Безаківського мосту через Либідь.
Перша застава з двох червоноармійців пропустила безперешкодно – документи їх цілком задовольнили. Минули й другий пост. Коли раптом у спину штовхнуло коротке як постріл слово:
– Стой!
Серце завмерло, але Євтухів повернувся із розпогодженим обличчям.
Біля червоноармійця, який вже підніс карабінку, стояв “якийсь жид і вказував на нас”, згадував Євтухів.
Вартовий, “звичайний кацап”, запитав суворо:
– Ти вілєнскій казак?
– Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил, – щиро відповів Олександр.
– Пакажи дакумєнти...
– Смотрі...
Папери не викликали підозри, але “жидюга”, який стояв біля русака, вперто наполягав, що “етот тіп” – старшина Вільного козацтва...
– Ідьом на станцию, к камєнданту, – вирішив все ж проявити “бдітєльность” червоний москаль.
– Ідьом так ідьом, – погодився старшина, намагаючись не видати хвилювання.
“Маленький був путь, – згадував Олександр, – але страшенно неприємний... А жидюга з нами разом іде”.
Комендатура містилася біля каси дачних потягів. Її вікна виходили на перони 1 і 2 класу. Комендантом виявився звичайний залізничник, а отже – “цілковита шляпа” у комендантській справі. Головну роль знову відіграв пильний єврей. Він висловив і коменданту своє бачення проблеми.
Залізничник передивився документи, за якими Євтухів числився солдатом російської армії.
– Ти – афіцер? – запитав суворо.
– Нєт... Какой там офіцер?! Вот єду дамой і застрял в Кієвє із-за бойов...
Комендант подивився на руки Євтухіва і промовив грізно:
– Врьош, сукін син... Рукі у тєбя, што, пралєтарскіє? Афіцер...
Забравши документи, наказав занести затриманих у черговий реєстрик засуджених до розстрілу та відпровадити до арештантського вагона.
Документи ж кинув на стіл.
Слово “расстрєлять” кинуло Олександра в піт – спочатку холодний, потім – гарячий. Якась дивна слабість опанувала його тіло. Але розум продовжував аналізувати: очевидно, комендант набирає для розстрілу партії, щоб менше возиться. Значить, час ще є...
Тим часом арештантів вивели з комендатури і повели через колії. На них Євтухів побачив “кільканадцять розстріляних та роздягнених”. Ніби туман заслав очі козакові, а у мозку билася одна лише думка: “Утікти, утікти, утікти...”
Ось тут, на коліях київського вокзалу, Олександр Євтухів і пізнав справжню цінність життя.
Вартовий арештантського вагона не знайшов. Мусили йти назад до коменданта. Зайшли у приміщення. Вартовий начальству не доповів і десь подався.
Охорона в комендатурі явно не відповідала своєму призначенню. Відтак ще більша рішучість опанувала старшиною Вільного козацтва. Чекав тільки слушної миті.
Олександр і Стас сіли на диванчик. Тільки тепер Євтухів помітив його. Стас був страшенно блідий...
Євтухів почав заговорювати зуби писарю комендатури. Той непривітно виматюкався. І раптом з уст арештанта почув справжній фронтовий мат. Можливо, це й викликало до нього довіру...
