За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Посмішка гайдамаки Ігоря Троцького
Український старшина Ігор Троцький пройшов нелегкий шлях у лавах української армії. Ще на початку 1918 р. він став співтворцем партизанського загону імені Яна Кармелюка, у складі якого відновлював владу УНР у м. Кам’янці-Подільському.
Троцький був хоробрим, винахідливим і веселим старшиною. Про один із фрагментів життя Ігоря Троцького розповів його бойовий товариш кармелюківець Олексій Козловський.
Було це в лютому 1918 року. Першій кінній сотні партизанського куреня імені Яна Кармелюка бракувало коней. Тож гайдамаки мусили самі думати, як здобути собі вірного товариша. Звичайно, кінний склад поповнювали за рахунок нальотів на стайні збільшовичених частин...
Одного разу розвідка доповіла, що гарматний дивізіон, який перебував поблизу м. Хотина, на бессарабському боці, має у стайнях непоганих коней. Група кармелюківців під командою Ігоря Троцького, ще недавно капітана російської армії, відправилася на лови.
За вказівками розвідників відшукали стайні.
Вартовий при вході солодко спав.
Тихо увійшли. Знайшовши сідла, козаки поспішно хапали першого ліпшого коня і тихо, як злодії, виводили, заговорюючи зуби, щоб ті не заіржали. Вже на віддалі сідали верхи і шпарко тікали у бік Дністра.
Із вибором не поспішав лише сотник Троцький. Він уважно обійшов усі стайні, шукаючи друга відповідної вдачі. Врешті вибрав найкращого коня. Тоді підступив до сонного вартового. Розбудивши, чемно запитав:
– Таваріщ, чєй ето конь?
– Камандіра дівізіона, развє нє знаєш? – відповів той.
– А ґдє сєдло?
– А вон там, направо в уґлу.
Відшукавши сідло, старшина без поспіху осідлав коня. Коли вже сидів верхи, ще раз потурбував вартового:
– Кланяйся командирові і скажи йому, що гайдамака Троцький випозичив собі його коня!
І стьобнув нагаєм... Поки вартовий опам’ятався, за сотником вже здійнялася курява.
Пізніше Троцький кепкував над кармелюківцем Кузьом. Той у поспіху взяв собі невисокого коня (а козак він був високий), і тепер його ноги майже торкалися землі...
Коли командира партизанського куреня імені Яна Кармелюка поручника Миколаєнка в одному з боїв було забито, курінь прийняв сотник Троцький. Полювання на коней за нового курінного, як видно, не припинялося, бо невдовзі курінь вже називався 1-м Гайдамацьким кінним куренем імені Яна Кармелюка.
У добу гетьманату він увійшов до складу Запорозького корпусу. У часи Директорії розгорнувся у бригаду, а полковник Троцький став командиром 2-ї імені Кармелюка бригади Запорозької дивізії. До кінця драматичного листопада 1920 року він захищав нашу Батьківщину. І як тяжко не доводилося, та весела усмішка все ж ясніла на лиці українського старшини.
Німці в Києві
Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи, що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра в силу німців була величезна...” – стверджував журналіст “Киевской мысли” С. Сумський.
– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янфільство з високою пошаною до німців”. – Слишитє? Ґудіт как! Нє дрєбєжжит, а ґудіт! Вот што значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ета послє трьох лєт вайни!
“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевніст... що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.
Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духу”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...
Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.
В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці” вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи. Після цього ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок, яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.
Це справило на киян величезне враження.
Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й до українців), побачив перших кайзерівців близько четвертої години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.
На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.
– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.
До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.
Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників, які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені, дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував. Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики...
Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”, радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”... Один єврей, власник фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:
– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.
Не минуло й кількох годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами... на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ, “пустельний та мертвий за більшовиків, одразу ожив і викинув на вулиці тисячні натовпи і світлі дамські убрання”.
Вразило киян і як німці чи не з перших годин перебування в чужій столиці налагодили телефонний зв’язок, швидко обплутавши Київ дротами та проволокою.
Німці принесли заспокоєння в місто з першого ж дня...
Вже на початку березня 1918 року в Києві почалась облава на жебраків – за усіма правилами німецької точності та методичності. За два дні союзники вичистили Київ від небажаного елементу. Куди їх відправили і зараз ніхто не знає, напевно, на перегній.
І на кримінальників знайшли управу. Виловивши за тиждень кілька десятків кишенькових і квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення, в яких закликали охочих подивитися на екзекуцію.
“Перевиховання” намітили на ранок понеділка. Саме в цей день і відбувся публічний розстріл злодіїв на схилах Царського саду.
Це так вплинуло на київських бандитів, що в місті припинилися грабунки та насилля. Тепер навіть пізно вночі можна було безпечно гуляти вулицями міста. Відкрилися театри, синема, ресторани. Життя заграло швидким темпом веселу музику. Порядок у столиці налагодився зразковий.
Містом ширилися слова німецького головнокомандувача Ейхгорна: “Ми зробимо з Києва другий Париж”. Мало хто сумнівався, що так воно і буде.
Кияни вірили, що німці прийшли в Україну “друзями, а не ворогами”.
Лише понурі мешканці робітничих околиць із-під лоба поглядали на тих, хто ніс лад і спокій.
“Хоч не він, то його зброя...”
Третя сотня кінного Гайдамацького полку імені Костя Гордієнка ще вночі увірвалася до Хорола. Перше, що зробили, – знищили місцеву ЧК.
