За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Оце трагедія: стоїть химерний чоловік на чолі уряду, який бореться з більшовиками, а боротися не хоче, більше того, прагне разом із ними скинути “буржуазну” Центральну Раду.
Зусилля драматурга не минули даремно. За місяць Центральна Рада, зачувши гармати Муравйова, пішла врозтіч.
Від Крутів до Аскольдової могили
29 січня 1918 року юнаки-романтики з Києва та інших українських міст перетворили слова 4-го Універсалу про захист Батьківщини на чин. Цього дня три сотні юнаків і дівчат під станцією Крути стали на шляху озвірілих московських банд, що сунули по ясир в Україну.
Чому ж проти розбійного воїнства виступило не українське військо, а триста ненавчених юнаків і дівчат? Де ж ділися ті майже два мільйони вояків-українців, які прислали своїх делегатів на всеукраїнські військові з’їзди у Київ 1917 року? Де ж поділися ті українізовані полки, які взяли собі за назву імена славних козацьких полководців минулого?
Вони, бачте, оголосили нейтралітет, нейтралітет, коли Батьківщина найбільше потребувала їхньої допомоги. А дехто з цих так званих козаків із нетерпінням чекав на більшовиків, “щоб пристати до них для одвертого грабунку “буржуїв”.
Причин нашої слабості було багато, та, на мій погляд, найбільше завинило керівництво Центральної Ради, яке послідовно, від самого створення, проводило божевільну політику роззброєння нашої Батьківщини.
Діячів, які намагалися творити українське військо, було небагато. Їм гостро заперечували члени урядових партій: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду...” Віра в миролюбність і доброзичливість “працюючого московського народу” закінчилася трагічно...
Коли Рада народних комісарів більшовицької Росії виповіла в грудні 1917 року війну Українській Народній Республіці і з Петербурга та Москви посунули в Україну ешелони з так званою “червоною гвардією” та загонами моряків, велемудрим керівникам Центральної Ради нічого не лишалося як захистити себе дітьми...
У січні 1918-го на швидку руку було створено Студентський курінь Січових стрільців. Окрім студентів, до нього зголосилися школярі старших класів, слухачі школи лікарських помічників і члени Бойового куреня, створеного при партії соціалістів-революціонерів. Студентів і школярів почали вчити стріляти за 9 – 10 днів перед відправленням на фронт.
Це була високоідейна українська молодь, палка і щира, з екзальтованими очима. Вона з радістю йшла в бій захищати свою Батьківщину, любов до якої прокинулась щойно, у 1917 році. Це були національні романтики. Вони до сліз зворушувалися, коли до них зверталися старші товариші із закликом йти захищати Вітчизну. Це були прекрасні квіти української нації...
26 січня юнаки та дівчата з піснями виїхали з Києва. Доїхали лише до станції Крути, бо вузлову залізничну станцію Бахмач вже захопили москвини.
Невдовзі розвідка відділу Вільного козацтва, що охороняв станцію, повідомила про наближення бронепотягів ворога. Юнаки отримали наказ рити окопи в напівзамерзлих багнах – ліворуч і праворуч залізничного тору...
Крутянці боронилися завзято і відважно. Та що могли зробити триста, хай і відчайдушних, юнаків проти кількатисячного загону московських бандитів?! Тим більше коли кінчились набої, а потяг з амуніцією без попередження відійшов у запілля...
Попри героїчний спротив української молоді, долю бою було вирішено досить швидко. Вже 29 – 30 січня Студентський курінь зазнав поразки. Відступаючи, 27 юнаків зайшли на станцію Крути, вже захоплену більшовиками. Всіх їх по-звірячому замордували... Особливо лютували петроградські й московські “рабочіє”. Вони відрізали носи, вуха, виймали очі, проколювали багнетами животи, розбивали кольбами рушниць голови...
Ці жахи ще на початку ХХ століття передбачав Микола Міхновський. Задовго до падіння російського самодержавства він остерігав, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”...
Невдовзі північна орда вступила до Києва. Кривавий жах навис над Золотоверхим. Тисячами розстрілювали старшин і козаків, які з тих чи інших причин залишилися в Києві. Вдень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не поверталися. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради, міністрів... Розстріляли навіть трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, які були щирими прихильниками радянської влади. Нещадно розправлялися муравйовці також із російськими офіцерами, яких чимало зібралося в Києві. Всього за два тижні було страчено і закатовано близько п’яти тисяч осіб.
Звірства москалів протверезили російське і зросійщене громадянство Києва, тому 1 березня 1918 року київські обивателі радісно вітали українське військо, яке разом із союзними німецькими частинами вступило до столиці...
19 березня було влаштовано врочистий похорон крутянців. Із-під Крут привезли близько 40 тіл юних героїв...
На похороні, коло Центральної Ради, з якої тільки в той день було збито двоголового імперського орла, виступив Михайло Грушевський. Він заявив, що “солодко і гарно вмерти за вітчизну”.
“Солодко і гарно! – повторив голова Центральної Ради. – Се затямили вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави...”
Цинічно пролунали ці слова... Тим більше що Грушевський знав, у який спосіб позбавили життя нашу молодь...
За Батьківщину справді померти солодко і почесно. Але чи Грушевському про це говорити? Адже саме він разом зі своїм “побратимом” Володимиром Винниченком демобілізував українські легіони, а отже, саме він (і Винниченко теж) ніс відповідальність за смерть цих “жертв урядової легковажності”, жертв політики роззброєння українського народу...
Володимир Винниченко назвав загиблих за Україну “дорогими жертвами за чужу справу”. І продовжував: “...Не можна без великого болю й сорому згадати, як ми, цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність...” Коментарі тут зайві...
Героїв Крут провели в останню дорогу гідно. В похороні взяло участь духовенство, співав студентський хор під орудою Олександра Кошиця, грав військовий оркестр, струнко стояли військові відділи, а головне – здавалося, весь Київ вийшов провести в останню путь українських героїв-крутянців.
Про цей величний похорон написав вірш Павло Тичина:
На другий день після похорону в газеті “Нова Рада” було опубліковано заклик лікаря Сергія Коломійцева побудувати пам’ятник загиблим під Крутами. Одним із перших він вніс щедрий даток на цей пам’ятник. Сергій Коломійцев писав у газеті: “Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним до зубів большевикам-росіянам і на ст. Крути... наклали своїм молодим життям за щиро люблену ними Батьківщину. Честь і слава молодим героям і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасати, але не зробив цього”.
