За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Олександр взявся опановувати ситуацію. Сівши на край столу, він витягнув люльку і махорку... “Для більш демократичного вигляду” почав плювати на підлогу... Та ще й сякався двома пальцями. Все це він проробив невимушено, природно...
Тим часом приводили нових заарештованих. “Одного жидика зараз же звільнили, бо він оказався членом Петроградської бойової організації”.
Минула година. Стась вже зовсім повісив носа на бантину. А Євтухів опанував себе.
Бог прийшов у вигляді дурної жінки, на яку наїхав візник. Вона підняла такий страшний лемент, що навіть комендант мусив, накинувши шинелину, йти надвір розбиратися.
Євтухів зорієнтувався миттєво: хапнув зі столу свої документи, які перед тим вже пригледів, і – за комендантом до виходу. Йшов не поспішаючи, з незалежним виглядом. “Дуже стиснулося серце, коли проходив поруч із часовими, але нелегка вивезла, – згадував він. – Моя махорка та засунуті по кишенях руки і нахабна фізіономія... запевнили їх в моїй благонадійності”.
Вийшовши через службову кімнату, Євтухів майнув на дальні колії. Повернувши голову, побачив, що за ним поспішає Стась.
На дальніх коліях київського вокзалу Олександр Євтухів відчув себе “новонародженою дитиною – так легко було на душі”. Дика радість наповнила кожну клітину його тіла... Все ж небезпека ще вешталася поруч, попльовуючи, – територія станції просто “кишіла озброєними більшовиками”. Кожну хвилину можна було напоротися на них...
Кривими стежками вибрались до Караваєвських дач, а там звернули в бік ланів. Напрямок взяли на Святошине. Лише коли Київ був далеко за спинами, заспокоїлися.
Залягли у рівчак на ще не сталий сніг.
Лютий 1918 року був теплий, і ще недавно засніжені поля перетворились у страшне болото. Саме через ці прикиївські поля і йшли Стась та Олександр, люди, яких мало що єднало, хіба оця смертельна пригода.
Йти було важко – до ніг приставали великі грудки грязі. Але ж смерть була позаду!
У Святошині здибали полоненого австрійського німця. Євтухів звернувся до нього німецькою, і той вказав шлях далі.
Йшли через Борщагівку, Плисецьке, Забір’я, Мотовилівку... “Ночували по селах, у селянських хатах, де селяни приймали нас дуже приємно, – згадував Євтухів. – Декотрим, щирим людям, ми не таїлися і все розказували...”
Співчуваючи, селяни на дорогу ще й клуночок з їжею давали...
Вийшовши з Плисецького, стали свідками, як червоні задля розваги випустили з бронепотяга по селу три снаряди... За два дні дісталися Фастова. “І, помітьте, – зауважував Олександр, – не по колії (67 в.), а сільським розмокшим шляхом... всього більш за 100 верст”. Отак хотіли жити!
Що з того, що ноги були повністю стерті...
Фастів приймав поїзди зі Жмеринки, але в зворотному напрямку їх не відпускав. І все ж “паровик” до Жмеринки трапився. “Він був обліплений сірими шинелями, як мухами. Там було багато таких втікачів, як ми, – писав Олександр Євтухів. – У Козятині Стась узяв напрямок на Миколаїв. Я поїхав далі і 1 лютого прибув до м. Винниці”.
Ось так закінчив розповідь Олександр Євтухів, отаман залоги м. Вінниці, помічник Подільського губернського комісара, а до того ще й військовий комендант Подільської губернії навесні 1918 року.
“Гайда, браття!”
Цей спомин Євген Лоханько написав за рік до смерті...
Затриманих везли з Фастівської в’язниці до Києва, в губернську ЧК. Потяг посувався помалу, пухкав хмарами диму і через силу тягнув червоні “теплушки”.
У лісі гуляв вітер, заганяючи до вагона через щілини краплини дощу. Ліхтар, як повішений, мотався на дроті під стелею, сумно блимав і чадів. Було вогко і незатишно – краплини дощу долітали то з одного, то з другого боку.
А головне, мучила думка – що буде завтра?..
Арештованих було чотирнадцять осіб. Три жінки, шестеро старшин Галицької армії, літній чоловік (урядовець ще з царських часів), троє робітників і поручник Армії УНР Онущенко.
Галичани, вкрившись однаковими ковдрами, полягали один біля одного. Жінки-“спекулянтки” тулились у куті, хмикали та щохвилини втирали носи фартухами. Старенький урядовець сидів на великому клунку і сумно дивився поперед себе. Робітники дрімали під стінками.
Посередині “теплушки” розмістилися червоноармійці: двоє з них вартувало коло дверей, неголосно перемовляючись, а троє спало, поклавши біля себе рушниці.
Поручник української армії Онущенко розумів, що його везуть на розстріл... Чекати смерті, не спробувавши врятуватись? Ні!
Але як втекти?! У вагоні п’ятеро червоноармійців, а він один, та ще й беззбройний. Щоправда, в кишені лежала зігнута виделка, яку знайшов, коли їх вели з в’язниці до станції.
Поручник вже говорив із галичанами, намовляв їх тікати разом, але ті не погодилися, бо “чомусь були певні, що їх, як громадян чужої держави, мусять випустити на волю...”
Страшно одному...
Ось і Мотовилівка. За нею знову великий ліс. Ну як не тепер, то ніколи... В кишені скрюченими пальцями Онущенко міцно стиснув виделку...
– Товаришу, – гукнув він робітнику на другий кінець вагона, – чи не маєте закурити?
– А йди сюди, то й закуримо, щоб дома не журились, – відізвався глухий голос.
Цього було й потрібно. Тепер він має причину, не викликаючи підозри, дійти до дверей.
Непомітно глянувши на вартових і обережно переступаючи сплячих, він поволі наблизився до конвоїрів... “Ні! Хай краще вб’ють мене в борні, аніж пасивного розстріляють під стінкою”, – блискавкою промайнуло в голові.
Підійшов до дверей... Вартові вже поруч. На нього уваги не звертають. “Ну, амба!” – шепнув хтось всередині Онущенка, і він, як звір, кинувся на ворогів.
Тьмяно блиснуло в повітрі залізо, й один із вартових, залитий кров’ю, впав на підлогу. З горла у нього стирчала виделка.
“Не встиг другий схаменутись, як дві сильних руки вхопилися за його рушницю... Божевільний погляд чиїхось очей, потім тяжкий удар, і він покотився з розбитим черепом... Дзіркнула куля – вдарилася в гайку над головою Онущенка... Більше стрілу не було. Страшний дикий звір, що його породжує кров і вбивство, прокинувся в арештантах... Досі німі та пасивні, вони раптово з нелюдським ревом зірвалися з місць...” Жінки заголосили і попадали на підлогу, а чоловіки навалились на трьох вартових, що лежали посеред вагона. Все злилося в жахливу купу... Люди “топтали та вбивали собі подібних”.
Онущенко сильним рухом відсунув двері...
– Гайда, браття! Хто не хоче загинути, гайда за мною! – крикнув він і, тримаючи в руках рушницю, плигнув із вагона.
За ним стрибнуло ще кілька постатей і також зникло у темряві...
“А потяг так само помалу посувався наперед, пухтів, розсилав червоні искри та тягнув до Київа брудні “теплушки”, – закінчив свою розповідь Євген Лоханько, урядовець Української Народної Республіки...
Про Євгена відомо небагато. Народився він у Києві 21 січня 1898 року. 1916-го в рідному місті закінчив Другу комерційну школу. Від травня 1918 р. працював у Міністерстві віросповідань Української Держави. Паралельно навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту.
Та довго вчитися не довелося. Вже наприкінці січня 1919-го мусив під тиском Муравйова евакуюватися з Києва разом з урядовими інституціями. “При Уряді УНР” був до кінця 1921 року.
Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР засвідчив, що “громадянин У.Н.Р. Евген Лоханько з боку політичного і морального є людиною певною”.
Коли Євгена скоротили за штат, він покинув Тарнів і перейшов нелегально польсько-німецький кордон. Поступив до Берлінської політехніки, а пізніше, 1922 року, став студентом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в Подєбрадах у Чехословаччині. Але вищої освіти так і не здобув. У Подєбрадах у нього загострився туберкульоз, і він несподівано, 1923 року, помер.
Було йому тоді 25 років.
