За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Драматичний епізод вичерпався. Андрій побіг до трамвая.
Відчуваючи небезпеку, що нависла над столицею Української Народної Республіки, він хотів якомога швидше побачитись із товаришами, поділитися з ними думками, порадитись... “Бо щось буде...”
Та Андрій вже збагнув і без порад друзів, що “етика замовкла”, про неї вже не йдеться. Насувалася війна, війна за Україну.
– Ну, що ж, воювать – так воювать, – вирішив він. – Побачимо, ще хто кого...
Старшина Андрій Сакало був готовий помірятися силами з ворогом. І підставити Батьківщині свої плечі.
Напередодні Крут
На Україну насувалася грізна небезпека. З Московщини дули холодні вітри і гнали “тяжкі чорні хмари”. Чутки про те, що до столиці підходить “страшна сила большевицької червоної армії”, хвилювали киян. Прізвище Муравйов не сходило з їхніх уст. Досі ніхто такого імені не чув, але тепер криваві легенди огортали цього червоного командира і викликали у людей переляк та очікування чогось страхітливого.
“...А ми не мали чим боронити своєї землі, – писав поручник Богданівського полку Микола Ґалаґан. – Ще так недавно українські вояки декларували й маніфестували свою готовність “душу й тіло положити за свою свободу”, але коли прийшов час доказати це на ділі, то виявилось, що є дуже мало нащадків “козацького роду”... Чи спричинилась до того загальна втома вояків наслідком світової війни, чи винна в тому їх мала свідомість, чи, може, завинила й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою”.
“Загальна втома” поширювалась і на москалів, але вони енергійно йшли до нового бою. В них була сильна мотивація – голод і можливість задовольнити його українським хлібом. А український народ на початку 1918 р. вже в більшості своїй відвернувся від Центральної Ради, яка своєю дивовижною політикою зуміла внести такий розгардіяш у голови мільйонів, що вони раптом побачили московських головорізів в сонячному сяйві й стали з нетерпінням чекати їх як визволителів від “буржуазної” Центральної Ради. Центральної Ради, яка створила Генеральний секретаріат “із царських генералів”. Саме такі чутки поширювали вороги української державності. Й люди вірили нісенітницям.
Це ж треба так керувати, щоб сотні тисяч українських військових, які, виявивши високу здатність до самоорганізації, з ентузіазмом вітали українську владу і готові були під її проводом здобувати свою землю, раптом почали проголошувати нейтралітет. Та ще й у найнебезпечніший для Батьківщини момент – час наступу російських більшовиків. Зрозуміло, що цей “нейтралітет” був більше прихильний до червоних москалів.
Але ще можна було привести до тями цих українців, принаймні їх можна було роззброїти – щоб вони, диви, не повернули ще зброї проти Батьківщини. Але ні військовий міністр Микола Порш, ні отаман Гайдамацького коша Слобідської України Симон Петлюра такого наказу не віддавали. І тим самим сприяли поширенню анархії серед військових, які могли стати опорою української влади.
Замість того щоб творити мілітарну силу, Центральна Рада все засідала і засідала, енергійно дискутуючи над кожним параграфом численних законопроектів. Здається, вона творила їх для себе – щоб чимось зайнятися і не думати про небезпеку. “Центральна Рада засідає, щось ухвалює, власне, для себе, бо ж ті ухвали ховалися по шафах і далі ніхто про них не знав... – згадував полковник Микола Чеботарів. – Українська Центральна Рада не мала постійного широкого доброго контакту з периферією, з цілою Україною”.
Знаменно, що “українські закони” Центральна Рада творила в приміщенні Педагогічного музею, на фронтоні якого продовжував тріпати крильцями імперський орел Росії. Та це, як видно, не бентежило “будівничих української державності”.
Як голова комісії із законодавчих внесень мусив готувати законопроекти й Микола Ґалаґан. Довелося йому опрацьовувати і внесений проект “про створення української армії на основі міліційної системи”. Насправді мова йшла про скасування армії, відмову від мобілізації та створення “народної міліції” на засадах добровільної служби. Зреферований і ухвалений цей закон був 3 січня (за ст. ст.) 1918 року.
“Сподіваних результатів той закон про заведення міліційної військової системи не дав, – зізнавався Микола Ґалаґан. – Серед фахових (та не зовсім фахових) військовиків він викликав значне невдоволення, бо вони вважали, що цей закон перетворює їх із “оборонців Батьківщини” на платних “наймитів”. Добровольців приголошувалося також небагато, і, навпаки, деякі козаки досі вірних Центральній Раді військових частин (наприклад, Богданівського полку)... “на законній підставі” жадали звільнення від військової служби, бо добровільно міліціонерами вони лишатись не хотіли. Лише безмежно віддана українській боротьбі студентська й гімназійна молодь навіть без заклику зголошувала свою готовність боронити Україну зі зброєю в руках”.
У цей час, коли юні романтики готувались до захисту своєї Батьківщини зі зброєю в ще невмілих руках, “прем’єр-міністр” Володимир Винниченко творив химерні плани її “врятування”. Замість плекати в народі державницький інстинкт і закликати військових стати на захист своєї Батьківщини, цей чоловік (за власним визнанням) вирішив, що “єдиний рятунок був не йти всупереч із настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики”.
Коли народ весь 1917 рік висловлювався – і досить радикально – за творення Української держави (називаючи її часом під впливом соціалістів автономією), Винниченко активно йшов всупереч настроям народу. Коли ж дезорієнтовані політикою Центральної Ради прихильники самостійності розгубилися і на авансцену вилетіло більшовицьке шумовиння та почало силою й нахабством формувати громадську думку, фактично збільшовичувати український народ, Володимир Винниченко вирішив “не йти всупереч із настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади”. Більше того, висунув провокаційний план т. зв. “збереження влади в національно-українських руках”.
Винниченко вважав, що ті члени Генерального секретаріату, які маніфестували себе “лівими”, використовуючи революційну фразеологію, як, наприклад, Микола Порш, “повинні були виступити проти другої частини Генерального секретаріату, арештувати голову Секретаріату (тобто самого Винниченка. – Ред.) і ще деяких членів, узяти владу в свої руки й оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно вступити в мирові переговори з Радою Народних Комісарів”.
Винниченко вважав, що “таким чином... влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками національно-українські частини й припинилась би війна з Росією”.
І так по-дурному мислить людина, якій довірено керувати Генеральним секретаріатом! Ніби більшовики йшли в Україну організовувати радянську владу, а не по хліб і сало!
Цей “державний діяч” дуже шкодував, що не вдався зрадницький план лівих українських есерів, які увійшли у таємний зговір із Совєтами народних комісарів із метою “за допомогою місцевих лівих елементів – як українців, так і не українців – зробити виступ проти Центральної Ради й захопити владу в свої руки”. Так дослівно і пише Винниченко: “На жаль, цей план не удався”.
Не вдався, бо отаман Вільного козацтва Києва Михайло Ковенко 3 січня прямо під час засідання Малої Ради, попри гучні протести центральнорадівської демократії з приводу порушення “парламентської недоторканності”, заарештував ворохобників – Михайла Полоза (Полозова), Гната Михайличенка, Олександра Шумського та Панаса Северова-Одоєвського. Симпатизуючи заколотникам, “прем’єр” Винниченко все зробив, щоб їх таки було звільнено. І їх, протримавши трохи, таки випустили! Все ж путч провалився.
У зв’язку з тим, що винниченківський провокаційний план нового заколоту частини Центральної Ради (“майже большовиків”, за висловом Винниченка) проти іншої, самостійницької, було відхилено, він “рішив скласти з себе відповідальність за дальший хід подій і вийти з уряду”. Виступити самому за здійснення цього антиукраїнського плану Винниченко “не мав можливості”, бо ж “стояв увесь час на чолі того Уряду, який боровся з большевиками”, й через те його ім’я (як він висловився) “не могло викликати довір’я в революційно настроєних масах”. Це хід думок самого Винниченка.
