Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗

Одне слово, ми маємо енергію в необмеженій кількості. Спеціальні металообробні машини неважко було створити. Кування, звичайно, не можна в нас застосовувати. Молотки нічого не важать. Але кування прекрасно можна замінити штампуванням, пресами. І тому на наших фабриках та заводах зовсім немає диму, кіптяви, бруду. Чистота, тиша, чудове повітря. Пересувати дуже важкі речі легко. Наші ловці метеорів зібрали тисячі тонн заліза, міді, свинцю, олова, іридію, платини, хрому, вольфраму, які висять за кулею “надворі”. Потрібну нам брилу ми притягаємо на завод тонісінькими дротинами. Так просто влаштовано наш “внутрізаводський транспорт”. Іноді ми користуємось і невеликими ракетами, “безповітряними ракетокарами”, які заміняють електрокари. Переважно ми застосовуємо електрозварювання, але іноді й безпосередньо “сонцезварювання”. Коли ви хоч трохи цікавитесь технікою, неодмінно побувайте на нашому заводі… До речі, де ви були сьогодні о дванадцятій годині ранку за нашим часом?

— Здається, в оранжереї чи в лабораторії.

— Тривогу чули?

— Ні.

— Ну, значить, у цей час ви були в лабораторії, віддаленій від Кеца. Інакше не могли б не чути. Сирена ревіла й завивала, як скажена. Я в цей час був у Пархоменка. Подивилися б ви, яка метушня зчинилася на Зірці!

— Чим же була викликана тривога?

— Надзвичайно рідким випадком, першим у літопису Зірки. Маленький метеор, може, трохи більший від піщинки, пронизав наскрізь нашу Зірку, пробивши по дорозі листя рослин і плече однієї нашої співробітниці. Метеор був дуже малий. Про це можна судити з того, що утворена ним в оболонці Кеца дірка сама собою запаялась, спочатку розплавившись від удару. Але Горєва, крізь комбінезон і плече якої пройшов небесний гість, казала, що бачила спалах і чула тріск, як від блискавки. Зараз же оголосили тривогу. Адже метеор міг пробити великий отвір в оболонці. Газ почав би виходити, і світовий холод проник би в ракету. Ось чому нашу ракету поділено на глухі відсіки. Двері одразу ж герметично зачиняються, отже, атмосфера з інших відділів ракети не витікає. У відділ, де сталася аварія, вирушають робітники в скафандрах. Горєва встигла вибігти з своєї кімнати раніше, ніж двері автоматично зачинились. А втім, про всякий випадок у нас є ключі. Вони дають можливість відчинити двері і вибігти, якщо ті автоматично вже зачинились. Незважаючи на переполох, все відбувалося дуже дисципліновано й чітко. Меллер оглянула ранку у Горєвої і заявила, що їй ніколи не доводилося бачити такої “стерильної” рани. Проте навряд чи можна назвати раною отвір, трохи більший за укол голкою. Ця “наскрізна рана” не потребувала навіть перев’язки. Однак я забалакався, — сказав інженер, глянувши на ручний годинник. — Отже, я вас чекаю!

Я обіцяв, що побуваю на заводі неодмінно. Але обіцянці моїй не судилося здійснитись. Інші події захопили мене.

Я майже переселився в зоолабораторію, часто навіть не з’являвся обідати на Кец: переодягання у “водолазний” костюм, атмосферні камери — все це забирало чимало часу, а я дорожив кожною хвилиною. Адже одна хвилина в цій лабораторії давала більше, ніж багато годин на Землі: так швидко проходили тут під час дослідів різні біологічні процеси. Мутація мух-дрозофіл відбувалася буквально на моїх очах. Я дивувався різноманітності все нових і нових відмін. Я весь був захоплений дослідженням законів, які керують усіма цими змінами. Зрозуміти їх — значить, знайти нове могутнє знаряддя повільного керування розвитком і ростом тварин. Я вивчав ядра клітин та їх хромосоми — носіїв спадкових ознак, — вивчав хромосомні комплекти. Я вже міг безпомилково виводити у дрозофіл потомство “замовленої” статі і росту.

Які перспективи розвитку земного тваринництва! Щоправда, там немає космічного проміння такої інтенсивності, як тут. Але на Землі вже відкрили способи штучно утворювати космічне проміння. Там це ще занадто дорога справа, але досліди можна робити тут, а про результати дослідів повідомляти на Землю. І на Землі в спеціальних камерах почнуть піддавати штучному космічному опромінюванню тварин для того, щоб напевне мати бажаний результат. В стаді ми зможемо мати стільки корів і стільки биків, скільки нам треба, а не скільки бажає природа. Ми зможемо робити на замовлення тварин-велетнів. Слоноподібна корова щодня дає десятки відер молока. Хіба це не привабливе завдання?

За роботою я не забував Джипсі. Він дуже прив’язався до мене і не відлітав ні на крок. З ним було не нудно. Правду кажучи, нелегко було звикнути до його зовнішнього вигляду і нечуваної натури. Але я звик, і враження його потворності зникло. Навіть очі самого Джипсі повеселішали.

Адже люди не завжди чемні з своїми четвероногими друзями. Особливо цей Крамер. “Ну ти, лисий баране! — грубо звертався він до Джипсі, зустрічаючись з ним. — Не підходь!” — і насварявся кулаком. Зрозуміло, що Джипсі терпіти його не міг.

Навчання Джипсі “говорити” зводилося до створення “умовної мови”. Мені доводилось затямлювати ті звуки, які видавав Джипсі, з того чи іншого приводу. Звуки ці були мало схожі на членороздільну мову, але все ж вони різнились один від одного. Джипсі сам почав допомагати мені, звертаючи увагу на інтонацію, силу тону, паузи. Так поступово ми почали досить вільно між собою розмовляти. Незручність була тільки в тому, що Джипсі все-таки залишався “іноземцем”, якого міг зрозуміти лише я. Тим більше він цінував і любив мене. Він часто лизав мені руки — цей собачий прояв ласки у нього залишився. Та й як інакше він міг виявити свої ніжні почуття?

Цікаво було дивитись на Джипсі, коли він з величезною дбайливістю і терпінням навчав молодих щенят рухатись, “літати” в невагомому просторі. Шкода, що ці картини не було зафіксовано на кіноплівці!

Дивлячись на нього, я думав: як погано ми ще використовуємо тварин для служіння людині! Джипсі з його перетинчастими лапами мало пристосований для пересування по Землі, його м’язи і кістяк, мабуть, кволі. Але немає нічого простішого, як створити тут тип високорозвиненого собаки, придатного для земних умов. Треба тільки вирощувати цих собак в умовах штучної ваги. Мозок же їх при діянні надзвичайно інтенсивного космічного проміння розвивається тут значно швидше, ніж на Землі. Я помітив, що в Джипсі дуже тонкий нюх і слух. Він міг би бути не тільки чудовим сторожем, який при потребі може засвітити сигнальні вогні, подзвонити в дзвінок, викликати гавканням по телефону, але й свого роду живим реактивом на виробництві. Він відчуває найменші зміни запаху, температури, звуку, кольору і відразу ж може подати сигнал. Це, звичайно, ідеально роблять і наші автомати. Але Джипсі не автомат, і він може робити більше: не тільки “відзначати”, але й змінювати напрям роботи за допомогою тих самих автоматів.

Він дуже любив, коли я посилав його з різними дорученнями, і виконував їх майже завжди безпомилково… Коли він не розумів мене, то мотав головою, “Так” і “ні” він уже передавав звуками “вва”, “вве”.

Його відданість була безмежна. Одного разу до нашої лабораторії прилетів службовець, який недавно прибув з Землі, і невміло замахав переді мною віялами. Джипсі, уявивши, що нова людина хоче ударити мене, буквально наскочив на нього і відкинув далеко вбік. Бідолашний мало не помер зі страху, побачивши таке кошмарне страховище.

Мені буде нелегко покинути Джипсі, а взяти його на Землю неможливо. Там він почував би себе препогано. Одне слово, я був дуже задоволений з Джипсі. Зате Фалєєв дивував мене дедалі більше. Цей чоловік різко змінювався на моїх очах. Він ставав чимраз безтолковішим. Іноді не розуміючи простих речей, він довго “висів” переді мною. Робота в нього зовсім не ладилась. Він усе забував, робив силу помилок. Навіть зовнішньо Фалєєв якось опустився: в нього виросла борода, він рідко міняв костюм, у ванну мені доводилось тягти його мало не силоміць. Найдивніше ж те, що він почав змінюватись фізично. Я довго не вірив своїм очам, але кінець кінцем переконався, що він росте, довшає… Обличчя його теж видовжувалось. Нижня щелепа виступала все більше наперед. Пальці на ногах і руках витягувались, хрящі і кістки товщали. Словом, з ним діялось те, що діється з людиною хворою, на акромегалію ^[10]. Якось я підвів його до дзеркала, в яке він, мабуть, не заглядав уже з місяць, і сказав: