Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (электронные книги без регистрации TXT) 📗

Олександр Бєляєв

СТРИБОК У НІЩО

Частина перша

АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО РЯТІВНИКІВ

1. ВЕЛИКІ ЗНАННЯ МОЖУТЬ БУТИ ПРИЧИНОЮ ВЕЛИКИХ НЕПРИЄМНОСТЕЙ

Цандер рвучко відсунув креслення, встав з-за стола, пройшовся по кабінету. Вийняв з футляра скрипку і заграв. Довгі, тонкі пальці легко і спритно танцювали на грифі. Але мелодія, яку видобував скрипаль з свого інструмента, була зовсім не весела.

“Шеф чимось схвильований! — думав Вінклер, прислухаючись з сусідньої кімнати до імпровізації. — Ого! Скільки гіркоти! Як скаржиться скрипка!”

Скарга перейшла в обурення, в палкий протест. Звуки гучнішали, голоснішали і раптом обірвались незавершеним акордом.

“Напевно, з Цандером сталося щось незвичайне!” — знову подумав Вінклер, креслячи рейсфедером криву. З кабінету почулися приглушені килимом швидкі кроки Цандера.

— Вінклер, ідіть сюди!

Коли Вінклер увійшов, Цандер уже сидів за письмовим столом,

— Сідайте.

Вінклер сів навпроти Цандера. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного, наче хотіли прочитати щось нове на давно знайомому обличчі.

На лівій щоці Цандера був ледве помітний шрам — давній слід студентської рапіри; обличчя інженера Цандера, обличчя художника з великими мрійними очима було блідіше, ніж завжди.

— Вінклер, скільки років ми працюємо разом?

— Дванадцять років, пане Цандер.

— Так, дванадцять. Строк чималий… Ви були добрим помічником, Вінклере, моєю правою рукою, моїм другом…

— Я ще не вмер, пане Цандер…

Цандер насупився.

— Ми повинні розстатися.

Вінклер поспішно опустив руку в кишеню, вийняв люльку, набив її тютюном, запалив.

— Це чому ж… так несподівано?

— Я їду. Надовго покидаю батьківщину, можливо, назавжди.

— “Могікани”? — коротко спитав Вінклер.

— Так, вони… Ви думаєте, що мені загрожує ув’язнення, Вінклер? Гірше. Набагато гірше. Вони приходили не з мечем, а з дарами.

— “Бійтеся данайців, які приносять дари”, — кивнув головою Вінклер. — І що ж то за дари?

— Вони готові милостиво забути про мою нечисту кров, — з гіркотою сказав Цандер. — Повернути мені кафедру, добре оплачувати мою працю.

— З коштів… військового відомства?

— Ви вгадали, Вінклер. Вони пропонували мені, — ви розумієте, що значить, коли вони пропонують? — працювати у військовому відомстві… Стратосферні бомбардувальні ракети, керовані по радіо. Ви чули про них? У багатьох районах країни вже збудовані споруди для стрільби такими ракетами. З цих пунктів за кілька хвилин можна знищити Париж, Брюссель, Прагу, Варшаву градом вибухових і газових ракет. Та їм цього мало. їм потрібні “снаряди без гармат”, що летять за тисячі кілометрів. Не тільки Лондон, Рим, Неаполь, Мадрид, Москва, Ленінград, але навіть Нью-Йорк і Вашингтон — мішені для їх нових засобів знищення. Столиці, промислові міста, порти, аеродроми сусідніх держав можуть бути знищені за кілька хвилин з усіма людьми. Душити дітей, шматувати тіла батьків І матерів — в ім’я чого? — ось що вони пропонують мені, Вінклер. Чи про це думав мій учитель Ціолковський, чи про це мріяв я, присвятивши своє життя реактивним двигунам, ракетам, зореплаванню?..

Від хвилювання на високому лобі Цандера виступили краплини поту,

— І що ж ви їм відповіли?

Цандер знизав плечима.

— Якби я сказав їм “ні”, неважко уявити наслідки. Якби я сказав “подумаю”, в найкращому разі я сидів би тепер під арештом…

— І ви сказали “так”?

— Щоб мати можливість негайно втекти. Сьогодні ж я відлітаю в Швейцарію. Прошу вас, Вінклер, зібрати мої папери, креслення. Папка номер 2 — “Ракета Пікколо”, номер 7, номер 9…

— А з цим як? — спитав Вінклер, кивнувши головою на креслення ракети.

— Мабуть, ніяк, — відповів Цандер. — Ви знаєте лорда Блоттона? Для нього політ у стратосферу на ракеті лише чергове захоплення спортсмена. Він уже стає байдужим до цієї справи. Кілька днів тому Блоттон телеграфував, що сьогодні приїде, але, як бачите, його нема. ї грошові справи сера Генрі тепер, здається, не блискучі. До речі, “могікани” вже ганили мене за мій “дивний зв’язок з іноземцем”.

Вінклер смоктав люльку.

— І що ж ви робитимете в Швейцарії?

— Гратиму на скрипці і мріятиму, — невесело всміхнувся Цандер. — В мене є за кордоном невеликі заощадження.

— А коли проживете їх? Гратимете на скрипці, збираючи милостиню по дворах? “Подайте професорові Цандеру, інженерові з світовим ім’ям, один сантим, добрі громадяни…” Картина, гідна нашого часу.

Цандер хруснув тонкими пальцями. Від цих слів голова його опускалася все нижче.

— Але що ж робити, Вінклер? — тихо спитав він.

— Щось треба придумати, пане Цандер. Увесь світ напередодні перевороту; він готується до війни. Тепер на ракети скрізь дивляться тільки з воєнної точки зору. — Вінклер випустив кільця диму і вів далі: — У Швейцарії буває чимало туристів. Туристи їздять на автомобілях, автомобілі потребують ремонту. Ми відкриємо ремонтну майстерню.

— Ми?.. Хто ж це?

— Так, ми: ви і я. Прізвище Цандера не для вивіски ремонтної майстерні. Я відкрию її на своє ім’я. “Вінклер і К°”. У мене є на прикметі один тямущий хлопчина — Ганс. Ви і далі займатиметеся своєю науковою роботою, я — допомагатиму вам і Гансові. Т ми чудово проживемо. “Ремонт автомобілів, велосипедів і гасових кухонь” — це, звичайно, не так поетично, як ваші зоряні сонати, але зате практичніше.

— Вінклер, — схвильовано промовив Цандер, підводячись і подаючи руку. — Друзі пізнаються в біді. Ваша сердечна доброта…

Вінклер міцно потис руку Цандерові і всміхаючись перебив його:

— Серце та інші внутрішні органи тут зовсім ні до чого, пане Цандер. Я керуюсь тільки розрахунком, хоч і не особистого характеру. Думаю, цього пояснення досить, щоб ви зовсім не вважали себе в боргу?

В передпокої пролунав дзвінок.

Вінклер вийшов, і через хвилину на порозі кабінету з’явився високий, стрункий чоловік років під тридцять у сірому дорожньому костюмі.

— Можна ввійти?

— Сер Генрі! — вигукнув Цандер. — Радий бачити вас.

— Здрастуйте, дорогий Цандер, пробачте за пізній візит. Справи затримали. А всі справи, зрештою, зводяться до грошей. — Він засміявся. — Гроші! Пальне всіх двигунів світу, не виключаючи й сердечного. Без грошей і до зірок не піднятися, хіба неправда, дорогий Цандер?

Жести і рухи Блоттона були легкі і вільні. Він зручно вмостився в кріслі, заклавши ногу на ногу, вийняв з бокової кишені черепаховий портсигар з платиновою монограмою і короною, наче спритний фокусник, перекинув його з руки в руку, дістав тонку єгипетську цигарку і запалив. Пряний тютюновий дим змішався з ароматом міцних французьких духів. Блоттон приніс з собою атмосферу безпечності щасливчика.

— Радійте, Цандер. Я привіз вам добру порцію пального. Я й сам не знав, що шлях до зірок веде через вівтар.

— Який вівтар?

Блоттон знову засміявся, але не відповів на питання.

— Я думаю, нам тепер вистачить коштів закінчити першу стратосферну ракету.

Обличчя Цандера порожевіло.

— Я дуже радий. Але будуватимемо її не тут. Сьогодні на світанку я вилітаю в Швейцарію.

— Не поладили з “могіканами”? — Цандер кивнув головою. — Швейцарія? Це, мабуть, і краще. Там будете спокійніше працювати. Я дам вам чек на ліонський кредит. Повідомте свою адресу. О п’ятій ранку я вилітаю в Лондон. А як посувається ваша робота?