Хойті-Тойті - Беляев Александр Романович (читать книги полные .TXT) 📗

Переклад з російської Н. І. Свєчнікової.

ХОЙТІ-ТОЙТІ

І. НЕЗВИЧАЙНИЙ АРТИСТ

Величезний берлінський цирк Буша був переповнений глядачами. По широких ярусах, немов кажани, безшумно снували кельнери, розносячи пиво. Кухлі з відкритими кришками, — що означало невтамовану спрагу, — вони замінювали повними, ставлячи їх прямо на підлогу, і поспішали на закличні знаки інших спраглих. Огрядні матусі з дохожалими дочками розгортали пакети пергаментного паперу, витягали бутерброди і зосереджено поглинали кров’яну ковбасу та сосиски, не відриваючи погляду від арени.

Проте слід сказати на честь глядачам, що не самомучитель-факір і не жабоковтач привабили в цирк так багато публіки. Усі з нетерпінням чекали кінця першого відділу і антракту, після якого мав виступити Хойті-Тойті. Про нього розповідали чудеса. Про нього писали статті. Ним цікавились учені. Він був загадкою, улюбленцем і магнітом. Відтоді, як з’явився Хойті-Тойті, на касі цирку щодня вивішували аншлаг: “Усі квитки продано”. І він зумів привабити в цирк таку публіку, яка раніше ніколи туди й не заглядала. Щоправда, галерею й амфітеатр наповнювали звичайні відвідувачі цирку: чиновники й робітники з сім’ями, торговці, прикажчики. Але в ложах і в перших рядах сиділи старі, сиві, дуже серйозні і навіть похмурі люди в дещо старомодних пальтах і макінтошах. Серед глядачів перших рядів траплялись і молоді люди, але теж серйозні й мовчазні. Вони не жували бутербродів, не пили пива. Відлюдькуваті, мов каста брамінів, вони сиділи нерухомо і чекали другого відділу, коли вийде Хойті-Тойті, заради якого вони прийшли.

В антракті скрізь було тільки й мови, що про вихід Хойті-Тойті. Учені мужі з перших рядів пожвавішала. І нарешті настав момент, якого так довго чекали. Прозвучали фанфари, вишикувались шеренгою циркові уніформісти в червоних із золотом лівреях, завіса біля входу широко розсунулась, і під оплески публіки вийшов він — Хойті-Тойті. Це був величезний слон. На його голові була гаптована золотом шапочка з шнурами і китичками. Хойті-Тойті у супроводі поводаря — маленького чоловіка у фраку — обійшов арену, низько вклоняючись направо і наліво. Потім він пройшов на середину арени і зупинився.

— Африканський, — сказав сивий професор на вухо своєму колезі.

— Мені більше подобаються індійські слони. Форми їх тіла округліші. Вони справляють, якщо можна так висловитись, враження культурніших тварин. У африканських слонів форми грубіші, загострені. Коли такий слон протягує хобот, він стає схожим на якогось хижої о птаха…

Маленький чоловічок у фраку, який стояв біля слона, відкашлявся і звернувся до публіки.

— Вельмишановні пані і вельмишановні панове! Маю честь познайомити вас із знаменитим слоном Хойті-Тойті. Довжина його тулуба — чотири з половиною метри, висота — три з половиною метри. Від кінця хобота до кінця хвоста — дев’ять метрів…

Хойті-Тойті несподівано підняв хобот і махнув ним перед чоловіком у фраку.

— Даруйте, я помилився, — сказав поводар. — Довжина хобота два метри, а хвоста — близько півтора метра. Таким чином, довжина від кінця хобота до кінця хвоста — сім і дев’ять десятих метра. Щодня з’їдає триста шістдесят п’ять кілограмів зелені і випиває шістнадцять відер коди.

— Слон лічить краще за людину! — почувся голос.

— Ви помітили, слон виправив свого поводаря, коли той помилився в лічбі! — сказав професор зоології своєму колезі.

— Випадковість, — відповів той.

— Хойті-Тойті, — мовив далі поводар, — найгеніальніший із слонів, які будь-коли існували на землі, і, напевне, найгеніальніша з усіх тварин. Він розуміє німецьку мову… Ти ж розумієш, Хойті? — звернувся він до слона.

Слон поважно хитнув головою. Публіка зааплодувала.

— Фокуси! — вигукнув професор ІІІміт.

— А ось ви подивитесь, що буде далі, - заперечив Штольц.

— Хойті-Тойті уміє лічити і розрізняє цифри…

— Досить пояснень! Показуйте! — крикнув хтось із гальорки.

— Щоб уникнути всяких непорозумінь, — вів далі незворушно чоловік у фраку, — я прошу спуститись сюди, на арену, кількох свідків, які можуть засвідчити, що тут немає ніяких фокусів.

Шміт і Штольц подивились один на одного і зійшли на арену.

І Хойті-Тойті почав демонструвати свій дивовижний талант. Перед ним розкладали великі квадратні куски картону з нарисованими цифрами, і він додавав, множив і ділив, вибираючи з купи кусків картону цифри, які відповідали результату його обчислень. Від однозначних чисел перейшли до двозначних і нарешті до тризначних; слон розв’язував задачі безпомилково.

— Ну, що ви скажете? — спитав Штольц.

— А ось ми подивимось, — не здавався Шміт, — як він розуміє цифри. — І, витягши кишеньковий годинник, Шміт підняв його вгору і спитав слона: — Чи не скажеш нам, Хойті-Тойті, котра зараз година?

Слон несподіваним рухом хобота вихопив годинник з руки Шміта і підніс до своїх очей, потім повернув годинник розгубленому господареві і склав з кусків картону відповідь:

“10,25”.

Шміт подивився на годинник і збентежено знизав плечима: слон цілком правильно вказав час.

Наступним номером було читання. Поводар розклав перед слоном великі картини, на яких були зображені всілякі звірі. На інших аркушах картону були зроблені написи: “лев”, “мавпа”, “слон”. Слону показували зображення звіра, а він вказував хоботом на картон, на якому було написано відповідну назву. І жодного разу не помилився. Шміт пробував змінити умови вправи: вказував слонові на слова, примушував знайти відповідне зображення. Слон і це виконав безпомилково.

Нарешті перед слоном розклали азбуку. Добираючи літери, він повинен був складати слова і відповідати на запитання.

— Як тебе звати? — запитав професор Штольц.

“Тепер Хойті-Тойті”, - відповів слон.

— Як це “тепер”? — спитав у свою чергу Шміт. — Виходить, раніш тебе звали інакше? Як же тебе звали колись?

“Сапієнс”, - відповів слон.

— Може, що й Гомо сапієнс? [1] — розсміявшись, зауважив Штольц.

“Можливо”, - загадково відповів слон.

Потім він почав вибирати хоботом літери і склав з них слова:

“На сьогодні досить”.

Розкланявшись на всі боки, Хойті-Тойті пішов з арени, незважаючи на протестуючі вигуки поводаря.

Під час антракту вчені зібрались у курильній кімнаті, розділились на групи і почали жваву розмову.

В найдальшому кутку Шміт сперечався з Штольцом.

— Ви пам’ятаєте, шановний колего, — мовив він, — яку сенсацію викликав у свій час кінь на ім’я Ганс? Він добував квадратні корені і виконував інші складні обчислення, відбиваючи копитом відповідь. А вся справа зводилась, як з’ясувалося потім, до того, що власник Ганса видресирував його так, що він відстукував копитом, підкоряючись прихованим сигналам хазяїна, в лічбі ж він розумівся не більше, ніж сліпе цуценя.

— Це тільки припущення, — заперечував Штольц.

— Ну, а досліди Торндайка та Йоркса? Всі вони ґрунтувались на утворенні в тварин природних асоціацій. Перед тваринами ставили ряд ящиків, причому тільки в одному з них був корм. Цей ящик, наприклад, міг бути другим праворуч. Якщо тварина угадає ящик з кормом, то кормушка автоматично відкривається і тварина дістає їжу. У тварин таким чином мусить виробитись приблизно така асоціація: “Другий ящик праворуч — їжа”. Потім порядок ящиків змінюється.

— Сподіваюсь, ваш кишеньковий годинник не має кормушки? — з іронією спитав Штольц. — Чим же ви в такому разі пояснюєте цей факт?

— Але ж слон і не зрозумів нічого в моєму годиннику. Він тільки підніс до очей блискучий кружок. А коли почав підбирати цифри на картонках, то, очевидно, слухався непомітних для нас вказівок поводаря. Все це фокуси, починаючи з того, що Хойті-Тойті “виправив” поводаря, коли той помилився в обчисленні довжини слона. Умовні рефлекси, і більше нічого!