Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Командира й увесь екіпаж непокоїло інше. Їх непокоїла тривала відсутність зв’язку з Землею. Радист утратив спокій, вкотре вже перевіряючи й наладновуючи апаратуру, та безуспішно — Земля не озивалася на послання міжзоряного корабля.
Мовчання в рубці порушив Планетолог.
— Там має бути селище, — він показав на бурий гайок. — Я певен.
— Подивимося, — мовив Командир.
Він схвально глянув на Планетолога, бо зрозумів хід його міркувань. Вони збігалися з міркуваннями самого Командира. (Це знов міркував Едгар, що водночас перебував і на екрані, і в кімнаті). Космічний корабель, що навскоси ввіткнувся в неяскраве небо за гайком та кладовищем могли означати лише одне: колись сюди прибула експедиція з Землі. Люди жили тут довго і, якщо зважити на кількість пагорків, їх було багато, а жити вони могли тільки в селищі, розташованому в гайку, бо довкруг, аж до обрію, то ледь знижуючись, то плавно здіймаючись до неба, пролягав голий бурий степ. Селище напевне містилося в гайку — не було сенсу тулитися в кораблі, бо повітря планети майже не відрізнялося від, земного.
Незрозуміло було тільки, чого стежкою з бурого гайка ніхто не поспішає їм назустріч, чого не привернув нічиєї уваги гуркіт двигунів і збурена курява, чому мешканці селища байдуже відреагували на посадку космічного корабля. І це кладовище…
Командир повагом розстебнув важкий скафандр. Решта так само порозстібували скафандри. Командир, зважуючи, іще раз обвів поглядом людей, що сиділи в кріслах. Лікар… Механік… Інженер… Програміст… Біолог… Лінгвіст…
— Підуть четверо. Я, Планетолог, Лікар… — командир затнувся, перехопивши погляд Лінгвіста. Лінгвіст поки що не міг похвалитися практикою — віддалені світи виявилися безлюдними. — Лінгвіст, — підводячись, закінчив Едгар.
Четверо людей в однакових голубих комбінезонах та прозорих шоломах по черзі спустилися вузенькою металевою драбинкою, що вела з люка корабля. На шоломах наполіг Лікар, занепокоєний великою кількістю могил. Важкі черевики занурились у сірий попіл від спаленої при посадці трави. Командир махнув рукою і перший рушив до пагорків з жовтими надгробками.
Авжеж, це таки були могили. Люди не поспішаючи йшли закуреною стежкою поміж порослих бурою травою могил і читали імена, викарбувані на жовтих каменях. Камені були м’які й написи проступали невиразно, як стародавні письмена.
“Юджін Пітерсон”… “Роберт Шервуд”… “Герда Свенсон”… “Шарль Дом’є”… “Річард Адамс”… І багато, дуже багато інших імен.
Вони перезирнулися, мовчки ступили на стежку і зайшли в бурий гайок, в хаос покручених стовпів, покритих шерехатими червоними наростами. Гілля росло майже від самого коріння і тяглося вгору. Листочки добре було видно на екрані кольорового “Рубіна” — гладенькі, широкі, з пощербленими краями, вони весь час дрібно-дрібно тріпотіли, і то темнішали, наче наливаючись бурим соком, то світлішали, отож, окові важко було призвичаїтися до цієї зміни кольору.
Хтось гучно завовтузився в переплетеному гіллі над стежкою, і зверху посипалося листя. Усі четверо враз підняли карабіни и скам’яніли, вдивляючись у бурий підморок над головами. Шамотня вщухла, і лише листя так само падало на стежку і, летячи, вкривалося лабіринтом білих ламаних ліній.
— Стріляти в крайньому випадку, — нагадав Едгар і рушив далі, уважно роззираючись на всі боки.
А проте, який випадок вважати крайнім?
Стежка круто звернула ліворуч. Командир розсунув гілля, обережно ступив уперед і махнув рукою до своїх супутників. Перед ними відкрився неглибокий кар’єр, повний уже знайомих жовтих брил. Біля однієї з них, на купі битого каміння, лежав відбійний молоток.
Вони постояли трохи край кар’єра, мовчки перезирнулися й рушили далі. Стежка і далі вела їх у глиб гайка і привела нарешті до ручая, що вибігав з-під переплетених гілок. Темною водою пливло, кружляючи і натикаючись на береги, лапате листя. А на другому березі стояло звичайнісіньке відро. А ще далі визирала з-за дерев оранжева стіна будиночка.
— Селище, — ледь чутно мовив Планетолог.
…Так, вони були першими гостями закинутого селища, згадував потім Едгар, повертаючись на корабель і водночас сидячи біля телевізора. Так, вони були першими гостями маленького куточка Землі, що опинивсь у запаморочливій далині від зелених земних лук. За дві години вони багато що побачили і зрозуміли.
І те, що вони зрозуміли, було сумне.
Серце стискалося від вигляду затишних оранжевих будиночків, що стояли посеред незнайомих дерев, забивало дух, коли дивитися на клумби, де буяли айстри та жоржини, і земний бузок сплітався з бурим гіллям дерев чужої планети, і на грядках картоплі лежало чудне буре листя, помережане лабіринтом білих ліній, і такі домашні ромашки погойдувалися над бурою травою…
Вони мовчки йшли селищем і дивилися, дивилися, дивилися… Біля одного будиночка глибоке протинавантажне крісло, атрибут рубки управління космічного корабля, а в кріслі — дротики для плетіння. Напівпрочинені двері й біля порога — старенькі домашні капці. Військовий гусеничний всюдихід, що приткнувся біля сучкуватого стовбура. Мотузок, протягнений поміж дерев, і на мотузку — злиняла чоловіча сорочка. Занедбані городи. Лопата, що лежить біля сяк-так збитого ослінчика під кущем бузку. Чималий жовтий куб корабельного синтезатора і поруч перехняблений стіжок бурої трави. Завислий на гіллі смугастий пакет. Ще одне крісло біля клумби.
Будиночків було двадцять чи двадцять п’ять, стандартних, з однаковими столами і стільцями, і ложками, і тумбочками, і фіранками, і стінними шафами. В будиночках були книжки й вази з давно засохлими квітами, були порожні, вкриті пилом пляшки і пакетики жувальної гуми, гральні карти й шахи, армійські автомати і цигарки, жіноча білизна й гітара, флакони з парфумами і старі-старі газети…
А за вікнами лежало на клумбах і грядках чуже буре листя.
…За дві години вони знайшли те, що шукали. В будиночку, що притулився на пагорку край селища.
Потім вони, не змовляючись, посідали на перехняблений ослінчик неподалік від тих останніх дверей. Хтось ножем вирізьбив ледь помітні літери на сірій потрісканій дошці.
“Р. А.” Річард Адамс. Чи Роберт Апстайн. Чи Рональд Андерс. Чи ще хтось із тих, що перетворилися на невисокі пагорки з жовтими надгробками.
В тому останньому будиночку лежали двоє. Їх нікому було поховати.
Останні двоє.
— Спробую визначити причину смерті, — сказав Лікар, киваючи у бік дверей, які він щойно обережно зачинив, і з виразу його обличчя було видно, що йому не хочеться повертатися туди.
— Це можна буде зробити й трохи згодом, — мовив Командир. На те він і командир, щоб уміти розуміти інших. — Краще пошукаймо бортжурнал.
Вони йшли ледь помітною колією, залишеною гусеницями всюдихода, в бік давно покинутого земного корабля і тихо, щоб не наполохати тишу мертвого селища, перемовлялися.
— Судячи з обладнання, вони стартували пізніше, ніж ми, — сказав Командир, копнувши черевиком шматок обгортки, що валялась у траві.
— І жили тут досить довго, — додав Планетолог.
— Певне, місцевий вірус, — задумливо мовив Лікар. — Ланцюжком…
— Певне, так, — погодився Лінгвіст. — Устигали ховати.
“Крім отих двох”, — певне, подумав кожен.
Міжзоряний корабель, глибоко забурившись кормовими дюзами в розкиданий грунт, наче Пізанська вежа, нависнув над бурою рівниною неподалік од селища.
Фільм уже не був фільмом, бо Едгар цілком перенісся туди, на буру рівнину, і кімната розчинилась у тьмяному світлі чужого сонця.
Зореліт здавався чужорідним наростом на тілі планети. Пандус нижнього вантажного люка був відкинутий, біля нього валялися пошматовані аркуші пакувального матеріалу. До сірого, вкритого глибокими борознами стабілізатора притуливсь іще один всюдихід; на тлі корабля він нагадував комашку, й Едгар уявив собі, як велетенська вежа падає і чавить його своїм тисячотонним втомленим тулубом. Густа бура трава кошлатими віями облямовувала фари всюдихода.
Люди неквапливо піднялися пандусом і пірнули в напівморок корабля, майже інстинктивно втягуючи голови в плечі. Едгар раптом чітко відчув вагу свого тіла, черевиків і карабіна. Йому здалося, що додаткової ноші, яку прийняв на себе старий корабель, достатньо, щоб порушити нестійку рівновагу, і що під поривом вітру сталевий велет ось-ось похитнеться й упаде, з гуркотом занурившись у грунт чужої планети, і поховає їх серед вічної темряви.
