Блакитна планета - Канн Мария (чтение книг .txt) 📗

Марія Кан

БЛАКИТНА ПЛАНЕТА

Перекладено за виданням:

Maria Kann. Blekitna Planeta. Nasza Ksiegarnia, Warszawa, 1965

МІЖЗОРЯНИЙ МАНДРІВНИК

До нього поволі поверталась свідомість. За прозорими бортами корабля ясніли білі сувої галактики, перетинаючи навкіс увігнуту кулю неба. Знайомі сузір'я блищали, наче кольорові цвяхи, вбиті в темінь небосхилу.

Він пройшов шлях од сонця до сонця, а небо лишалось таке, як і тоді, коли дивився на нього з своєї планети. Відстань між сусідніми сонячними системами була ніщо перед тим безмежжям, котре лежало між ними й дальшими сонцями, навіть тої самої галактики.

Зорі окреслювали велетенські кола навкруги центра галактики, схованого за темними туманностями, — і одночасно розліталися навсібіч, ніби їх роздмухав могутній подих космічного вихору. Вони мчали з запаморочливою швидкістю, але міжзоряний мандрівник не міг цього помітити.

Людський час несхожий на час зірок. Аж через тисячоліття людство зможе помітити зміни в зоряних світах. Для людей небо завжди однакове. Незмінне воно і для того, хто мандрує в космосі.

Астронавт відшукав рій дрібних зірок, за котрими, як він гадав, відкриваються інші галактики, подібні до тієї, що оперізувала небо сріблястою спіраллю. Ще з своєї планети він часто поглядав на те невиразне сузір'я, вдивлявся в ясну зірку на його тлі.

Тієї зірки тепер не було.

Зникла? Ні. Обернулася сонцем. Вона горіла на оксамитовій чорноті сліпучою жорстокою білістю, викидаючи в простір вогненні омахи, така несхожа на помаранчево-золоте сонце, що світило його дитинству та першим рокам молодості.

Однак не сонце прикувало увагу космонавта, а лише одна з навколишніх планет. Вона висіла перед ним ясна, променіла блакитним сяйвом, за яким неясно вимальовувалися океани та суходоли.

Планета, до якої прямував його корабель.

Її супутник скидався на білу кульку, поцятковану синіми плямами. Гострі тіні гірських вершин спадали на його поверхню. Величезні кратери нагадували застиглі бульбашки киплячої маси. Ані сліду життя. Він кружляв беззахисний, відкритий і безпомічний перед смертоносними ударами Всесвіту.

Космонавт знехотя відвернув погляд од неба.

Зелене світло блимало перед ним на пульті над кермом приязно, заспокійливо. Все гаразд. Не схопить Блакитна, не закружляє довкола себе. Не притягне корабель, розжарюючи його, наче метеор, на своєму небі. Він сяде у визначеному місці.

Взяв кермо. Тепер уже він повинен вести міжзоряний корабель крізь товщу повітря і яскравий пил зодіакального світла, крізь хмари до суходолу, котрого ще не можна розгледіти.

У похмурій глибині забовваніла помаранчева смуга, окреслюючи видноколо, за нею з'явилося сонце і вибухнуло осяйне світло.

Під кораблем, скільки сягало око, клубочились зелені хвилі океану, сонце відбивалося в них, мов сліпуча зоря.

Де ж суша, що до неї він прямував з такої далини?

Натиснувши шолом, торкнувся вустами радіопередавача, його оточив гомін і шум Блакитної Планети. Сигнали і слова схрещувалися довкола. Вони бриніли доброзичливо, приязно, але жоден з них не призначавсь для нього. Голоси обминали його, як зайву перешкоду, мчали далі. Він гукнув раз і вдруге. Ніхто його не почув. Ніхто не зрозумів його поклику.

МІС КВІЗ

Ославиця виводила широкі петлі, то губилась серед зелені, то виблискувала сніжно-пінними гребенями на скелястих порогах. За Сулілою, на вершині якої спочивали білі хмарки, вона втекла в долину, між пагорки, а її місце біля залізниці зайняла Ослава, звиваючись кільцями, мов вуж.

Співучо-пісенний поїзд, у вікнах якого майоріли жовті гарцерські [1] краватки, майже торкався вкритих травою узбіч, звідки стирчали гострі ребра кам'яних брил. Гори заступали дорогу, щоб враз розступитися, відкриваючи веселу зелень лук і мерехтливу на сонці ріку.

— Новий Лупкув, вихо-о-дь!

На коліях замиготіли гарцерські сорочки. Хлопці тягнули поклажу до малого, наче іграшка, паровоза лісової вузькоколійки, до якого були причеплені довгі вагони-платформи та ще старомодний вагончик, схожий на карету. Чорнявий хлопчина повис на високій сходинці, хвилину змагався з неслухняними дверима, нарешті відчинив їх і увійшов до вагона, де пахло лісопильнею. З полегшенням скинув рюкзак на жовту лавку.

— Агов, Марціне! — загукав він, визираючи у вікно, де бракувало однієї шибки. — Марціне, ходи-но хутчій! Тут є розкішна ложа з вітерцем і чудовими краєвидами.

Засмаглі руки подали йому з перону напханий рюкзак. Він схопив його, втягнув до вагона, а невдовзі у віконце просунулась світла, задерикувата, наїжачена чуприна, далі — сміхотливі очі.

— Ану покажи ці види-краєвиди, погляну, — мовив Марцін уже:і пагона. — Авжеж, авжеж… Навіть Лупкунський перевал можна побачити, коли б його не затуляли гори. Ну й дерева навезли з дикої пущі! Наглядай за місцем, а я помацаю колоди. Цікаво, чим вони відрізняються від звичайних.

Марцінові завжди треба все помацати, все перевірити самому. При цьому він мав талант створювати скрутні ситуації. Навіть звичайний перехід через бруківку ставав для нього небезпечною переправою, бо він любив читати на вулиці. Так і ходив, ухнюпившись у розкриту книгу.

Антек наглядав за ним, хоч нізащо не признався б у цьому. Отож і зараз він вискочив услід за приятелем, аби переконатися, чи не наверзлася, бува, йому знов якась шалена думка.

Марцін прибрав позу, ніби збирався промовляти до мас на свято.

— Ось дерево з одвічної дикої пущі!.. — почав він, указуючи на обдерті безкорі стовбури.

— З одвічної дикої пущі?

Біля купи колод стояла молода дівчина.

На чистому чолі немов намальовані високі темні брови. Волосся, спадаючи на плечі, виблискувало золотом на згинах.

— Бещади — не одвічна дика пуща, — мовила вона, приязно поглядаючи на хлопців. — На Балігродськім шляху можна знайти римські монети, отже з давніх-давен там уже проходили купецькі валки. Пуща росте на руїнах стародавніх селищ. Бещадам не таланило: кожна війна, кожні чвари знищували їх дощенту. Чули ж хоча б про набіги татар та турків?

Хлопці стояли похнюплені, втупивши очі в свої черевики. Може, їх не цікавила історія Бещад?

— У Собєні, в могутній родині Кмітів, — казала далі дівчина, — бував король Владислав Ягелло. Пізніше в Леску Кміти гостинно приймали тодішніх літераторів. Це ж всесильний воєвода Петро Кміта послав навчатися до Італії юного поета, хлопського сина з-під Жніна — Клементія Яницького. І в Римі Яницький здобув поетичні лаври.

Хлопці мовчали.

— А знаєте, що оцим самим шляхом їхав колись князь Юзеф Понятовський, прямуючи до місця, де чекав на свого вихованця старий лицар Мохорт?

Хлопці буркнули щось непевне і відійшли до вагона.

— Зіпсувала нам гру, — сказав Марцін. — Хто вона? Могла б завоювати першість у телевізійнім історичнім квізі. [2]