Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Аіу утара шохо, даціа Тума ра чео Телуетл. Шохо тао тавра шохо ом.
Після недовгої паузи Сфінкс додав:
— Іїу ту іра Хасхе, Аеліта, — після чого Едгар марно чекав іще кілька хвилин.
Потім він поклав трубку на важіль і вийшов з телефонної будки.
Сфінкс явно і, можна сказати, з задоволенням порушував трудову угоду. Халтурив. Без сумніву, КПУ найближчим часом повинен був докопатися до причин такої безвідповідальної поведінки одного із підрозділів.
Едгар трохи зачекав і вирішив зазирнути до підсобки. Виявилося, що підсобка — то ніяка не підсобка, а довгий коридор, що упирався в скляні двері. Юдіф у коридорі не було. Едгар пройшов коридором, зупиняючись і смикаючи ручки численних дверей, — усі вони виявилися замкненими. Він повернувся до вихідного пункту, постукавши дорогою в кожні двері — ефективність його дій як була, так і зосталася нульовою. Він постояв у коридорі, реально вивчивши настінний екран соціалістичного змагання, стенд народного контролю, перелік узятих на квартоблік, стенд “Наші привітання”, куточок юриста, порожню вітрину стіннівки “За високу культуру обслуговування”, дошку об’яв, яка пропонувала членам товариства книголюбів терміново сплатити внески в бухгалтерію, графік відпусток, соціалістичні зобов’язання, три почесні грамоти та паспорт комсомольсько-молодіжного колективу.
Юдіф не з’являлася.
Едгар знов дійшов до кінця коридору й подивився крізь засклені двері. Двері виходили на вулицю до сусіднього дому з флюгером у вигляді літака і також були замкнені.
Юдіф, певне, вкрай зніяковіла від вибрику Марсіянського Сфінкса, що своєю суттю суперечив заголовку стіннівки. Едгар зрозумів, що йому навряд чи пощастить виманити зі схованки вірну дочку міста Ветулії, але йти не збирався.
— Я однаково не піду, не заплативши, — гучно мовив він до усіх дверей одразу. Хоча залишати Комбінат побутових послуг йому не хотілося не лише з цієї причини.
І в цей час за скляними дверима на вулиці з’явилася захекана Юдіф. Клацнув замок, і вона упурхнула до коридору, намагаючись сховати за спиною поліетиленовий кульок із зображенням пишнокосої зірки естради. З кулька віроломно визирали опуклий кінчик батона і горловина молочної пляшки.
Едгарове серце розтануло. Він ступив назустріч Юдіф.
— Дозвольте, я вам допоможу.
Юдіф, зніяковівши, іще погарнішала, хоча більше вже й не можна було. Вона збентежено віддала Едгарові кульок і прошепотіла:
— Вибачте… Я не думала, що ви так швидко.
— Дрібниці, — відповів Едгар. — Я тільки-но закінчив розмову. Дякую вам.
Юдіф вдячно поглянула на нього, і в Едгара стислося серце.
Адже він знав, що місто безлюдне.
Тут, мабуть, ішлося про те, що “бути” і “уявлятися” — два абсолютно різні поняття. Можна бути, а можна просто уявлятися, що ти є. Але якщо ми віримо в те, що нам уявляється, отже, воно для нас є? І якщо ми говоримо про те, що нам уявляється, як про таке, що воно є насправді, іншим, отже, воно стає таким, що є насправді для інших? Хіба не так?
Юдіф відімкнула одні з дверей.
— Заходьте.
Едгар зайшов і опинився в невеликій кімнаті з трьома звичайнісінькими канцелярськими шафами, набитими такими ж сірими канцелярськими папками із шворочками. На вішалці висів рушник, на підвіконні стояли карафка, склянка і радіо. Ще були стільці.
— Спасибі і ще раз вибачте, — мовила Юдіф, забравши в Едгара кульок і поставивши його біля столу. — Чим ми ще можемо вам прислужитися?
— Взагалі-то я хотів заплатити за послугу, — відповів Едгар і знову сягнув рукою по гаманець, але Юдіф, як і перед цим, зупинила його.
— Пізніше. У нас так заведено.
Вона наголосила на “у нас”, знов легко провела рукою по волоссю і обеззброююче уміхнулася.
Едгар хоч-не-хоч мусив послухатися.
Він стояв поруч неї і вагався, а треба було говорити, бо до “Комбінату побутових послуг” з хвилини на хвилину могли завітати інші відвідувачі. Той-таки Блакитний Лицар, приміром, щоб здати до хімчистки обладунок. Або загострити списа.
— Щодо Ветулії, — нерішуче почав Едгар, дивлячись у трохи сумні прегарні Юдіфині очі.
— Ви помиляєтесь, любий Едгаре, — тихо відповіла Юдіф. — Значно ближче.
І Едгар зрозумів.
Ступиш ліворуч — побачиш на обличчі переможну посмішку, ступиш праворуч — побачиш смуток. Трохи відійдеш — не видно обличчя, заважають відблиски світла ламп на склі. А за спиною — відлуння ходи і захоплений шепіт. І стоїть, стоїть, дивлячись на голову ворога, закута в раму, і їй важко дихати під склом, а ввечері усі йдуть і гасне світло, а зранку приходять щоразу нові й нові, і довго стоять, але їй не можна підняти голови й поглянути в їхні обличчя, і усміхнутися до них, і поговорити з ними. Заважає рама, заважає скло, заважає пильна доглядачка на стільці біля дверей.
Едгар зрозумів Юдіф.
— А як же?.. — запитав він, і Юдіф так само зрозуміла його.
— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Там також усе гаразд.
Це була властивість континуума, що живе за своїми законами або позбавленого таких законів, що так само, по суті, є законом. Непогана, до речі, властивість.
Юдіф ледь помітно зітхнула, й Едгар зрозумів, що йому пора йти. Навіть тут він не міг нічого змінити. Усі точки континуума рухалися за своїми траєкторіями.
У другому кінці коридора, в приміщенні для відвідувачів, гучно застукали ручкою по бар’єру.
— Ми ще зустрінемося, — пообіцяла Юдіф і доторкнулася пальцями до Едгарового плеча. — Неодмінно зустрінемося, любий Едгаре.
Біля дверей вона озирнулася, й Едгар квапливо запитав її:
— Вам подобається тут працювати?
— Можливо, це моє покликання, — усміхнувшись, відповіла Юдіф і заквапилася на нетерплячий стук клієнта.
Едгар задумливо пройшов уздовж столів, зупинився, неуважно позираючи на невиразне відображення у склі канцелярської шафи.
Покликання…
Хочете невелику історію про покликання? Про те, що ми робимо і що покликані робити. Заперечувати марно, бо історія вже почалася.
Життя в одного чоловіка, назвемо його, скажімо, Марковим (як назвали того, що сів уранці в тролейбус, Едгаром), так от, життя в Маркова склалося дуже невдало. Він ніяк не міг знайти себе. Як був малий, йому водночас хотілося бути льотчиком, мандрівником, водієм автобуса, художником і міліціонером. У школі він по черзі відводив собі роль нового Архімеда, Льва Толстого, Георга Вільгельма, Фрідріха Гегеля, Альберта Ейнштейна і Вячеслава Старшинова.
А вступив Марков до педагогічного інституту на філологічний факультет, бо там був не дуже великий конкурс, а твори він писав майже без помилок.
Кінчаючи другий курс, Марков зрозумів, що не хоче бути вчителем. Однак він відпрацював належний термін у сільській школі, куди потрапив за розподілом.
Більше Марков не мав стосунків зі школою. В наступні роки йому довелося працювати методистом заводського Будинку культури, співробітником багатотиражки, лаборантом в інституті, коректором у друкарні, вихователем у молодіжному гуртожитку і навіть начальником районного управління “Спортлото”.
Проте все це його не задовольняло.
Розпорошеність інтересів, а вірніше, їхня відсутність, дуже давно непокоїла Маркова. Він твердо засвоїв, що більше успіхів у будь-якій сфері домагається лише той, хто відразу намічує собі мету в житті й уперто, долаючи всі перешкоди, прямує до її здійснення.
А в Маркова такої мети не було. Жодна робота, до якої він брався, не давала йому цілковитого задоволення.
Марков був також твердо впевнений у тому, що кожна людина може зробити дуже багато, якщо лишень знайде своє покликання. Марков знав, що він здатен на дивовижні діла, якщо тільки йому підкажуть, у чому мета його життя.
Коли Марков пішов з посади начальника районного управління “Спортлото”, то зрозумів, що далі так тривати не може. Він втомився підшукувати роботу до душі і гірко думав про те, як марнуються здібності в нього від народження. А щодо наявності здібностей, Марков не сумнівався, бо почував у собі силу необмежену, яка сховалася десь до часу. Потенціальну силу. І боявся він, що так і пропаде ця сила, не знайшовши собі належного застосування.
