Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
В усьому пейзажі вчувалось якесь запустіння. Невлаштованість. Може, саме тому він і приїхав сюди тієї дощової осені.
Він зійшов з узбіччя і повернув у поле, важко витягаючи ноги з липучої землі. Віддалеки загуркотів трактор, і гуркіт той застудженим відлунням озвався від недалекого лісу.
Він ішов і пригадував, як тоді, дванадцять років тому, таким самим гуркотом вони наполохали лиса, і рудий клубок метнувся до лісу, а вони, підстрибуючи в причепі, свистіли йому вслід. І згадував він лося, котрий на мить виступив з розсунутих ялин й одразу ж, приголомшений гуркотом картоплезбирача, сахнувсь назад, ніби розчинивсь у темних хвилях дерев. А картопля весь час повзла й повзла по безконечній стрічці транспортера, слизька від налиплої землі і гуркіт линув над полем, наче урочистий марш.
Він неквапливо вмостився на сіні у своєму сараї…
— Земляче, пригости цигаркою.
Особа з відбитком похмільного страждання на обличчі дочапала-таки до лави, де сидів Едгар і, крекчучи, сіла поруч. Особа була екіпірована в сіре пальто зі слідами побілки на рукаві (певне, внаслідок зіткнення зі стіною під’їзду), в цілком пристойну шапку, в сірі, трохи зім’яті штани і в добротні зимові черевики, облямовані засохлою грязюкою. Мнучи цигарку, особа морщилась і спльовувала.
Сірники, як виявилося, особа мала свої. Запаливши і випроставши довгі ноги, особа пошкребла щетину на підборідді і, зважаючи на деякі ознаки, збиралася віддячити Едгарові розповіддю про історію своїх страждань. Едгар усе так само задумливо роздивлявся пелюстки, що, цілком можливо, свідчило про його індиферентне ставлення до свого сусіда по лаві.
А сусід притьмом повернувся до Едгара і, скривившися, промовив невиразним голосом кілька фраз. Ось що промовив Едгарів сусід по лаві:
— Колись у сутіні в закуренім підвалі до нього вона сіла напідпитку, — а він сидів, замислившись, знесилений вином. Крізь димну млу, хитаючись, спливали тіні, брязнувши — й не раз — липкими і щербатими склянками. “А хочеш, я тебе навчу твої бажання справджувать ураз?” — спитала в нього раптом. Він, проте, очима її змірявши, подумав: “Таки навчить… Аби я дав їй згоду!” А мляве світло з димом залізало в очі. Сказав, безсило глянувши на склянку: “Не треба. Сиди собі та пий. Не каламуть тут воду. Нічого я не хочу”.
Ось що сказав Едгарові сусід по лаві.
Сказав, сплюнув, підвівся й пішов до найближчого ларка, де від самого ранку торгували пивом (тоді подібні факти ще траплялися), пішов, намацуючи в кишені дрібняки й навіть не вибачився за те, що перебив Едгарові думки.
А Едгар із засмученою усмішкою дивився йому вслід.
Слова, що їх вимовив чоловік з відбитком похмільного страждання на обличчі, були знайомі Едгарові. І чоловіка цього він, цілком можливо, знав. Зустрічав досі.
Та не в тім річ. Нехай п’є собі на здоров’я своє пиво — на похмілля це буває, либонь, не так уже й корисно, але поліпшує самопочуття. Тут головне — не перебрати міри.
Едгар знову перевів погляд на пелюстки. То що ж там далі?
А так: він неквапливо простягся на сіні у своїй стодолі і заклав руки за голову. Стебельця трави лоскотали йому шию, та він не поворухнувся. Він лежав, роздивляючись шпарини у ветхій покрівлі й слухав хрипкий гуркіт трактора.
Хрипкий гуркіт… Хрипіння підсилювачів, хрипкуватий голос співака. На вільному від столиків просторі в різноколірних променях танцюють пари. А навпроти, дуже близько й дуже далеко, відгороджене від нього безконечністю малесенького столика — її обличчя. Вона дивиться повз нього у величезне вікно, підклавши під підборіддя долоню, і в її очах міниться барвами липневий вечір.
Він роздивлявся шпарини у ветхій покрівлі і звично перебирав у пам’яті уривки спогадів. У чомусь звичайних, пересічних спогадів.
Танці й гомін, що лине над столиками, — й ось уже тиха вулиця із традиційними ліхтарями. І звичайно, він трохи проніс її на руках. А потім, біля самісінького її дому, далекі очі на мить стали близькі — і все.
Він зазирнув у ці очі, занудьгував і промовив: “На добраніч”. І пішов, жодного разу не обернувшись.
Бий тебе сила божа, невже минули часи Аеліт?! Де той голос, що, задихаючись, кличе крізь неозорі простори, і єднає світи, і вселяє надію? Де те обличчя, незбагненне й мінливе, спокійне і жагуче, де та неповторність, про яку мріялося ночами?
“А хіба ти збираєшся чекати на Ту, що біжить по хвилях?” Це якось несподівано — запитання з уст друга.
І не завжди бувало так, що перший ішов він. Траплялося, що йшли від нього, — ховалися за рогами вулиці, зникали в тролейбусі у вуличній метушні, у під’їздах багатоповерхових будинків, за вітринами універмагів.
Та не було Аеліти. Не було Тієї, що біжить по хвилях.
А ще в нього завмирало серце від такої назви: “Летюча зірка Барнарда”. Він ніколи навіть не пробував пояснити собі цього, та й чи потрібні були пояснення. Він не дошукувався ніяких зв’язків між собою і цими трьома словами, не творив ніяких образів (скажи, осяйнокрила зоре, що вабить і куди тебе?..”), а серце все ж якось чудно завмирало, як завмирало воно, коли бачив у Ермітажі схилену голову Юдіф. У світі стільки непоясненних речей, і всі спроби препарувати їх за законами логіки такі ж недоречні, як недоречно й навіть жорстоко з’ясовувати, чи могла проспати сто років красуня, наколовши пальця веретеном, або які компоненти входили до складу згубного для Ізольди і Трістана напою.
Отже, невлаштованість. Не гризся він, звісно, нікчемними роздумами, не терзався й не збирався грати дешеву роль героя заяложеної трагедії, такої схожої на життя, як схожі на нього лубочні картинки зі славнозвісними лебедем і Ледою. Просто інколи надвечір, коли на стіни кімнати лягало світло міських вогнів, йому ставало незатишно. Може, й схожі були ці вогні на зірки, та хоч як вдивлявся він у їхні візерунки — не бачив там Летючої зірки Барнарда, від самої назви якої завмирало серце. Чи там не було такої зірки, чи він не міг її дошукатися.
Минали роки, але Летюча зірка Барнарда ще жодного разу не зазирнула до нього у вікно.
Небо сердите насуплено втупило погляд у місто під ним. Вулиць тисяча, сто тисяч будинків. Вікон мільйони понурих. Шерхіт невпинний підошов, скрегіт гальм, гул моторів, скрізь одягу барвисті оберемки, плями реклам і світлофорів. І над асфальтом, бетоном, сталлю у неозорій високості чорні птахи відлітають, не знаючи, куди саме. Земля, мов твердою п’ятою, причавлена містами.
Хіба ж відшукаєш у безликій навалі під’їздів омріяні двері, за якими сховалась вона? Хіба серед байдужих бетонних озій, у нетрях квартир і підвалів, у сходових прірвах ти здатний знайти оту, що кожного ранку кличе тебе у снах? Надії тікають, летять — не знати куди саме. Руйнуються всі марення камінними скам’янілими містами.
Багато років проблукав він у надрах велетенських будинків і розшукав нарешті ті заповітні двері. Довго дзвонив і стукав, у безлюднім під’їзді дні незліченні й ночі безконечно довгі ждав, марно надію плекаючи, і аж тепер зрозумів, що двері ті не відчинити — замкнено їх назавжди.
Він повагом підвівся і вийшов під мжичку, піднявши комір пальта і насунувши на лоба капелюх.
Добре було просто ні про що не думати. Просто вештатися по путівцях, просто гуляти в лісі, просто сидіти на колоді, прихилившися спиною до парканчика і дивитися на курей, що порпаються у грязюці. Добре було ще зайти ввечері до того таки занедбаного клубу, сісти собі в куточку й дивитись, як танцюють під несподівано новеньку, з полірованими боками, радіолу.
Назавжди загубилася у марсіянських пустелях Аеліта, в сонних водах океану зникла Та, що біжить по хвилях, згасла Летюча зірка Барнарда і прекрасна Юдіф байдуже наступила ногою на голову вбитого ворога.
Все це було зрозуміло й цілком визначено — і все ж, хай йому чорт, невже минули часи Аеліт?!
Він знову вийшов на дорогу і, повагавшись, повернув назад, додому.
Аж до пізнього вечора колов він дрова, весело й бездумно змахуючи сокирою, потім повечеряв з небагатослівною бабцею Шурою й ліг на прохолодне простирадло, підтикавши з усіх боків ковдру. За вікном ледь чутно нашіптував вечірні казки дрібний дощ, з клубу долинала музика, і негучно цокав на столі будильник.
