Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Вони стояли в порожньому вантажному трюмі, де гуляв вітер, і дослухалися до тихих зітхань і шерехів, що долинали з надр корабля. Стояли дуже довго, подумки рухаючи хвилини, аж поки Едгар, озирнувшися на люк, за яким простяглася байдужа бура рівнина, сказав:
— Ходімо!
Це було схоже на скорення гірської вершини. Вони видиралися по тросах у шахтах підйомників відпочивали у порожніх коридорах, знову хапалися за троси й ґратки загорож, лізли вгору, давно покинувши карабіни, що відтягували їм плечі, і знову відпочивали в чиїхось каютах, піднімалися дедалі вище й вище, до командної рубки, сподіваючись знайти пояснення, бо не могли піти звідси, не довідавшись, хто, коли й навіщо покинув зелені луки Землі, щоб залишити після себе під чужим сонцем самі лишень жовті надгробки.
І вони знайшли пояснення.
…Знесилені лежали вони на траві біля гусениць всюдихода, біля стабілізатора зі слідами міжзоряного пилу, і Едгар тримав у руках бортовий журнал, який повідомляв не лише дату їхнього старту, склад екіпажу та реєстрував усі події довгого шляху — він повідомляв про щось значно більше. Про щось значно більше й невиправне.
Корабель не був розвідником, не був звичайним трудівником міжзоряних шляхів. Корабель не був Колумбовою каравелою чи Магеллановим судном.
Корабель був ковчегом. З тих, що відомі людям з біблійних часів. Тільки рятувався він не від потопу й не від мору, й не від сарани єгипетської, й не від пітьми триденної, та й не від інших майже кумедних своєю безневинністю дрібниць.
Він рятувавсь від Війни.
Рятувавсь від Війни.
Від Війни.
Корабель був побудований на кошти людей, наляканих цією війною. Власне, не самою війною — її можливістю.
І час старту настав, і втікачі покинули зелені земні луки й подалися в мандри, щоб на чужих бурих рівнинах разом радіти тому, що вони виявилися далекогляднішими, ніж ті, хто зостався на неспокійній Землі на порозі війни.
І чужа, така далека від усіх земних бід рівнина прийняла їх, і розступилася під ними і знов зімкнулася над їхніми тілами, укрившись легенькими брижами пагорків із жовтими надгробками.
Четверо людей лежало на бурій траві, й Едгар боявся висловити те, про що думав дуже давно, може, відтоді, як Земля уперше не озвалася на їхні сигнали, й інші так само боялися…
Чуже сонце важко занурилось у траву, чуже небо набрякало густою темрявою, і на ньому проступали чужі зірки.
Біля самісінького Едгарового вуха пролунав голос:
— Як справи, Командире?
Це запитував Помічник, що сидів у далекій рубці, і голос у нього ледь тремтів від хвилювання.
— Як справи? — задумливо перепитав Едгар і замовк.
Він відклав убік бортжурнал, дістав із кишені цигарки й підвівся. Він підвівся, розпростуючи зсудомлені плечі, і тоді попідводилися й решта всі. Ледь чутно шелестіло в гаю листя, дедалі яскравішали в небі чужі зірки, і велетенська вежа космічного корабля тьмяно відбивала їхнє сяйво.
— Як справи? — іще раз перепитав Едгар і поглянув на своїх супутників. — Будемо ремонтуватися. Ретельно ремонтуватися.
Він поплескав рукою по дверцях всюдихода — всюдихід озвався тихим сумним звуком — і неквапливо додав:
— Доведеться долати дуже довгий шлях.
А хочете почути одне невеличке висловлювання, можливо, не зовсім доречне, а втім, досить переконливе? І не вигадане, а цитоване. Без посилання на джерело, бо наша розповідь не монографія, а… А що! Важко визначити…
Так от, цитата:
“Людина живе і функціонує не лише у просторі й часі реального фізичного суспільного світу, а ще й у своїх особистих просторі й часі, в просторі й часі, що залежать від неї, нею-таки й обумовлених, без неї неможливих, проте об’єктивно реальних так само, як об’єктивно реально існує сама людина”.
Переконливо?
Едгар сидів на дивані й про щось міркував, а на екрані вже йшла передача “Нумо, дівчата!”, й чарівні та привабливі дівчата, сліпуче усміхаючись, змагалися — хто швидше приготує пельмені, і вічно молодий ведучий коментував їхні спритні рухи.
Едгар просидів іще трохи, потім виключив телевізор і вийшов з кімнати. Постояв трохи в передпокої, начебто сподівався на щось, та намарне.
— Вперед! — неголосно мовив він і пішов з дому.
Слово “вперед” у даному випадку анічогісінько не означало, бо він точнісінько так само міг би сказати “назад”. І щодо часу, і щодо простору. Або — “вбік”.
Неподалік від дому був досить великий парк культури й відпочинку, й Едгар подався саме туди.
Вже зовсім розвиднілося, синіло небо, світило сонце, рінь на стежечках була мокра, і геть усього навкруги доторкнулися метаморфози, тож саме час було б подібно до Овідія (“подібно”, певна річ, за формою, а не за силою виразу) розповісти “про тіла, в нові форми обернені”, — та з цим можна зачекати. Їй же богу, нікуди квапитись.
І Едгар не квапився. Він проминув “Чортове колесо” й атракціон “Автодром”, що не працював цієї ранньої години, проминув літню естраду й гойдалку, почитав газети на стенді й сів на лаву, де було сухіше, підсмикав шарф на підборіддя, застромив руки в кишені й хтозна про що задумався, дивлячись на червоні пелюстки, що пообпадали з чийогось букета на мокру рінь. Мабуть, ішов хтось раненько в гості й насмітив пелюстками.
А може, Едгар задумався саме про пелюстки.
Так кортить поміркувати про вірогідність тих або інших подій у континуумі, та навряд щоб це вийшло, бо за деревами з’явилась якась особа з відбитком похмільного страждання на обличчі, і особа ця неодмінно підійде до Едгара й попросить закурити і, напевно, поскаржиться на нелегку долю— й історію про пелюстки так і не буде розказано.
Виникнув якось в одній з точок континуума дуже непривітний ранок. Небо без будь-якого просвітку безнадійно сірішало, вогкий вітер брижив руді плями калюж, а негустий гайок на пагорку здавався вицвілою картиною, намальованою пензлем нездарого художника. Була звичайнісінька похмура Днина. Була осінь.
Дощ не склепив уночі очей і перетворив путівець на два нескінченні ланцюжки калюж. Між калюжами розгасло коричневе болото, і йти можна було тільки порослим жухлою травою узбіччям.
Він так і йшов. Він ішов осіннього похмурого ранку, щулячись від вітру, раз у раз послизаючись і сповзаючи чобітьми в коричневу грязюку, йшов, неуважно позираючи на гайок, ніби намальований нездарим художником.
Він ішов, не маючи певної мети. Був у відпустці. Попрощавсь із співробітниками, переночував у своїй холостяцькій міській квартирі, а вранці сів до керма й приїхав сюди.
Чого сюди? Та, певне, того, що колись давно, років дванадцять тому, ще студентом, він, як то кажуть, брав у цих краях участь у сільськогосподарських роботах. Стояла така ж похмура осінь, дощило, та тільки був він тоді не сам, а було їх п’ятеро хлопців і п’ятеро дівчат, і ввечері, повернувшися з картопляного поля і нашвидкуруч поївши чогось, вони ходили сільськими околицями й співали під гітару або танцювали в непоказному клубі, такі незграбні в чоботях і ватянках…
Він найняв кімнату в тієї ж таки бабки Шури, якій колись рубав дрова й носив воду, і вона, звісно, його не впізнала. Та час — великий майстер гратись у зміни.
Вранці він вештався навколишніми путівцями, ішов до понурого лісу, не кваплячись перетинав голі, набряклі від безнастанних дощів, поля. Машини він не чіпав — вона так і стояла біля хвіртки, за якою починався бабин город, невесело дивлячись мокрими фарами на почорнілі жердини. Якось він надибав перехняблену стодолу і з задоволенням полежав на прілому сіні. Колись він уже був у цій чи дуже схожій на цю стодолі і так само лежав, поклавши руки під голову, а по покрівлі лопотів дощ.
Ще йому подобалося ходити дорогою, що дерлася вгору, на пагорб за околицею села. На вершині пагорба, оточена невисокими березами, здіймалася в небо струнка дзвіниця. Всередині в ній було тихо й трохи урочисто. За дзвіницею, серед низьких колючих чагарів, в усі боки стирчали з землі сірі гранітні надгробки і де-не-де чорніли ветхі хрести. А далі, за пагорбом, простягалися голі поля, і сіра смуга лісу зливалася з сірим небом.
