Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

-- Не треба подяки. Я зробив, що зміг. Пішли, я, тебе, відведу.

-- А, можна, і я, проведу Мілину. — спитала у батька, Тума.

-- Не треба. Попрощайтеся тут. — строго присік, її порив, батько. — Чим менше тебе бачитимуть, тим краще.

Дівчина не сперечалась, татко знає, що робить. Вона ніжно обняла Мілину, і побажала подрузі, всього найкращого.

Дорога до порту була не стільки довгою, як не зручною. Такої кількості повозок і людей, Мілена ніколи не бачила. Старий, швидко ішов попереду, не обертаючись, дівчина ледь встигала за ним. Мілена боялась відстати, і заблукати, в цьому натовпі, і коли, нарешті, гамірлива вулиця залишилась позаду, зітхнула з полегшенням. Ось і корабель, з великими, білими, готовими до подорожі, вітрилами. Батько Туми, піднявся трапом нагору. Назустріч йому, вийшов капітан судна:

-- Це і є, та дівчина?— спитав він, роздивляючись Мілину, що стояла позаду старого.

Стах кивнув головою.

-- Гей, матросе!— гукнув капітан, до свого підлеглого. — Одведи, нашу гостю, до інших.

Моряк підійшов до дівчини, і мило посміхаючись взяв під лікоть, щоб вона не спіткнулась, і не впала на палубі, повів до каюти. Все так само посміхаючись, відчинив перед нею двері, і коли Мілена пройшла до середини, хутко їх зачинив, і закрив на засув. Дівчина, розгублено, обвела очима приміщення. Крім неї, тут, вже було кілька жінок і молодих дівчат.

-- Ви, теж, пливете до Махтерії?— спитала, в них, Мілена.

-- Куди?—з сарказмом, в голосі, перепитала одна з жінок. — Дівчино, ти хоч розумієш, куди потрапила? Тут ніхто не пливе по своїй волі, бо хазяїн цього судна, торговиць рабами, а ми, його товар.

Мілена зойкнула, і повільно опустилась додолу. Вона не кричала, не плакала, не гуркала у двері, бо розуміла, це даремно. Так вона просиділа деякий час, наче в напівсні, не помічаючи нічого навколо себе. Вона не чула голосів рабинь, що озивались до неї, не реагувала на їхні стусани, якими, жінки, намагались привести її до тями, і лише кухоль крижаної води, і сильний ляпас, повернули її до дійсності. Мілена знов обвела напівтемну каюту, сумним поглядом, наче остаточно усвідомлюючи весь жах свого становища, потім закрила долонями обличчя, і заридала. Степовичка рідко плакала, та відчай, що огорнув її душу, був настільки сильним, що стримати сльози, не було можливості.

-- Нехай плаче. — озвалась найстаріша рабиня. — Швидше прийде до тями. Їй тепер довіку жити з цим тягарем.

-- Ні. — несподівано, твердим голосом, проказала Мілена. — Карол обов’язково знайде, і порятує мене.

-- Карол? Він що, всесильний?— насмішкувато спитала, старша рабиня.

-- Так, всесильний. Він чарівник і мій наречений. – гордовито відповіла дівчина.

На її вустах заграла посмішка: « Яка ж вона була дурепа, що забула про чарівну силу, якою володіє Карол. Ця сила і палке кохання, допоможуть знайти йому, її, де б вона не була!»-- від цієї думки, на душі, одразу стало легко-прилегко. Мілена підвелась, і наче ні в чому не бувало, лягла на тапчан, і одвернулась до стіни. Одна з рабинь, уважно подивилась на неї, і покрутила пальцем коло скроні — «збожеволіла дівка», потім махнула рукою, і відійшла геть. Більше, Мілені, ніхто не докучав.

Стах зайшов до кімнати, де напівлежачі, підперши голову рукою, відпочивала його дочка. Не кажучи ні слова, сів до столу, висипав з кошелика гору срібних монет, і почав діловито перераховувати їх, складаючи в охайні стовпчики. Тума зіскочила з ліжка, і підійшла до батька:

-- Тату, звідки стільки грошей?

Дівчина простягла руку, і кінчиками тендітних пальчиків доторкнулась білого круглячка. Гендляр не став приховувати від дочки правди.

-- Ці гроші, я отримав від работоргівця за Мілину. Уявляєш, ця дівка, обійшлася йому в сто п’ятдесят монет!— не помічаючи виразу доччиного обличчя, радісно повідомив старий. — Тепер ми зможемо подорожувати!

-- Ти продав Мілину?— не вірячи власним вухам, перепитала Тума.

-- Так. А що, ти, хотіла? Щоб я її переховував, годував, тяг через гори за її блакитні оченята?

-- Як ти міг?— дівчина аж тремтіла від злості — Вона ж, вірила нам, вірила тобі, а ти так з нею вчинив!

-- Та я її сам купив у Готара, за двадцять п’ять монет!

-- Це не правда! Готар не торгує людьми!

-- То спитай у нього сама!

-- І спитаю!

Дівчина кинулась до дверей, та Стах встиг схопити її за руку:

-- Ти куди?

-- Назад, до Каурдану. Не потрібне мені щастя такою ціною!

Не тямлячи себе від люті, Стах ляснув дочку по щоці. Тума глянула на нього так, що гендляр відсахнувся. Дівчина, одним порухом, змела срібло зі столу, і вискочила з кімнати. Стах хотів було бігти слідом, та у самих дверей зупинився:

-- Перебіситься, і повернеться.

Старий став навколішки, і почав збирати монети. Та несподівано, сльози покотились зі старечих очей. Він міцно затис гроші в долоні, а потім з усієї сили жбурнув об стіну…

Дівчина бігла вулицею в бік гір, сльози затуманили їй погляд, нічого не бачачи перед собою, вона наштовхувалась на перехожих, а ті з подивом проводжали її поглядами. Тума не могла повірити, що її батько, найдорожча, і найрідніша людина, міг так вчинити. Як же їй, тепер жити? Кому вірити? Вона повернеться назад до Каурдану, нехай цариця забере її життя! Раптом, прямо перед собою, Тума побачила Готара. Лише на кілька годин, мандрівники, запізнились, і зараз, спускались вниз по вулиці, на зустріч горянці. Не володіючи собою, Тума накинулась на розбійника:

-- Мерзотник! Як, тебе, земля носить! Работоргівець проклятий!

З усієї своєї сили, дівчина, колотила рученятами, Готара в груди, а той стояв ошелешений, і навіть не намагався захищатись. Він все, одразу зрозумів. Та для його супутників, було нічого не зрозуміло. Першим оговтався Теймур, він обхопив дівча за плечі, і міцно, але обережно, щоб не завдати болю, притис до себе . Тума спочатку намагалась пручатись, а ослабнувши ткнулась вугляреві у груди, і голосно, наче дитина, заревла. Теймур, втішаючи, гладив її по чорному, блискучому волоссі, що м’якою хвилею, спадало аж до пояса. Решта стояли навколо, і розгублено мовчали. Нарешті, голосний плач, перейшов у схлипування, і стих. Теймур обережно, відсторонив дівчину від себе, і зазираючи в чорні, заплакані очі, спитав:

-- Хто, ти, така? З чого ти взяла, що наш товариш работоргівець, та й ще, проклятий?

Він посміхнувся такою посмішкою, що дівоче серденько стрепенулось, і забилось мов у зляканого ягняти. Та Тума, не була б горянкою, якби виказала свої почуття, перед незнайомцем. Вона сердито насупилась, і хотіла вже щось відповісти, та не вспіла, обізвався Готар:

-- Це Тума, дочка гендляра, у якого я залишив Мілину.

-- Що?— обурилась, такій брехні, Тума. — Ти ж, її продав за срібляки, мені щойно сказав батько.

-- Ти продав Мілину?— прошипів, Карол, повертаючись до горянина, і повільно витягаючи меча.

-- Кароле, заспокойся. — притримав його руку, Капер. — Треба у всьому розібратись. Нехай хлопець, сам все пояснить.

-- Розповідай!— наказав, Готарові, Теймур.

Хлопець важко зітхнув:

-- А що, розповідати? Тума каже правду, я справді взяв у її батька гроші за Мілину. Та я, не хотів її продавати, все вийшло само собою. Ви навіть уявити собі не можете, як я каюсь. І допомагати вам вирішив, через це. Ну щоб швидше повернути дівчину.

Готар говорив, а сам тремтів як листок на вітрі, чи то від страху, чи то від сорому.

-- Я, жодної монети не потратив, з тих грошей. Я поверну їх Стахові і заберу Мілину!

-- Пізно. — тихо промовила Тума.

-- Що?— не дочув її, Теймур. — Що, ти, сказала, дівчинко?

-- Кажу, пізно. — вже голосніше, озвалась горянка. — Батько продав її якомусь, работоргівцю, десь в порту. Я досі не можу повірити, що він, таке зробив.

Дівчина знову заплакала, але вже тихо, без ридань і істерики. Сльози горючими ручайками стікали до підборіддя, і капали на плаття. Вона терла долонями щоки, та спинити, ті потічки, не могла.