Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

-- Ми потоваришували з Міленою, поки мандрували в горах. Вона така хороша дівчина. Що, з нею, тепер буде?— крізь сльози спитала, горянка.

-- Не хвилюйся, ми неодмінно знайдемо, і визволимо її. — втішив дівчину, Карол.

-- Ти, її наречений?— поцікавилась, Тума.

-- Так. Як, ти, здогадалась?— посміхнувся до дівчини, молодий чарівник.

-- Мілена, багато про тебе, розповідала. Мені здається, я, вас всіх, вже давно знаю. Ось ти. — горянка ткнула пальчиком в Івер. — Івер. Ви двоє, Брати-болотники, Плато і Капер. Тільки я не знаю, хто з вас, хто.

-- Я, Капер. — розплився в посмішці, здоровань.

-- А, я, Теймур. — зробив смішний реверанс, вугляр.

-- Так, я здогадалась. — Тума вже зовсім заспокоїлась, і відповіла привітною посмішкою.

Ця посмішка преобразила зарюмсане личко, і воно розквітло, як троянда, під ранішнім сонечком. У Теймура, аж дух перехопило: «Та, вона ж, красуня!»

-- Нам треба поспішати, бо можемо втратити сліди Мілени!— раптом схаменувся, Карол. — Хутчій, до причалу!

Друзі, ринули вниз по вуличці. Теймур ухопив Туму за руку, і потяг за собою, наче боявся загубити. Дівчина, ледь встигала перебирати ногами, та все ж, не втрималась, перечепилась, і впала. Їй було боляче, та плакати вона не стала, і так виплакала на рік вперед. Теймур, не питаючись, підхопив її наче ляльку, перекинув через плече, і побіг наздоганяти товаришів. Горянка відчувала під собою, міцне, мускулисте плече, дужу, зі сталевими м’язами руку, що обхопила її стан, і симпатія до цього, привабливого чоловіка, збільшувалась з кожною хвилиною. Вона не встигла, як слід, роздивитись його обличчя, пам’ятала, лише, білозубу, сліпучу посмішку. Його довге, до плечей, і чорне, як у неї волосся, розвивалось на вітру, і лоскотало її щоку. «Цікаво, якого кольору, у нього очі?»-- несподівано, для себе самої, подумала Тума, і раптом їй зробилось соромно, що в таку хвилину, вона думає, про казна що.

Увірвавшись до порту, важко дихаючи, Карол розгублено зупинився, друзі біля нього. Біля причалу стояло кілька торгових суден, і у всіх вітрила були спущені. Було видно, скоро відпливати, ніхто не збирався. Та на якому з них, Мілена? Молодий чарівник підійшов до вантажника, що задумливо смоктав люльку, сидячи на тюкові з шерстю.

-- Добродію, ви нам не підкажете, яке з цих суден, перевозе рабів?

Вантажник подивився на Карола, і хмикнувши одвернувся в інший бік. До них приблизився Готар. Він взяв важку, зашкарублу руку вантажника, і вклав в неї мішечок зі сріблом:

-- Шановний, нам, це, конче необхідно знати. Допоможи. Ви ж, вантажники, все бачите, і все знаєте. Тільки, не кожному, розповідаєте.

У робітника, очі зробились круглі, як ті монети, що йому щойно дали. Таких грошей, він за все своє життя, не бачив. Вантажник підманив пальцем Карола, і на саме вухо, тихенько прохрипів:

-- Корабель, який вам потрібен, називається « Золота Фана». Тільки в порту, ви його не знайдете, він уже відплив.

-- Як, відплив?— розгубився, чарівник.

-- Звичайно, як відпливають всі судна. Підняв вітрила, і поминай як звали. — грубо, відказав вантажник, та все ж, додав:-- «Золота Фана» возить свій товар в Далмарію.

Він сховав гроші за пазуху, і швидко, не озираючись, пішов геть. Карол звернувся до друзів:

-- Що будемо робити?

-- Треба найняти корабель, і догнати работоргівця!— не роздумуючи і миті, випалив Івер.

-- Хлопець, діло каже. — май же, вперше в житті, погодився з ним, Теймур.

-- То, чого стоїмо?

Мандрівники повільно ішли вздовж причалу, і намагались відшукати підходяще судно. Охочих найнятись, було немало, та почувши, куди потрібно пливти, всі капітани, на відріз, відмовлялись. Навіть сума, яку Карол пропонував за їхні послуги, не мала, для них, ніякого значення.

-- Ось тепер, твій крилатий кінь, не завадив би. —з досадою, сказав Івер, дивлячись на Карола, той кивнув головою.

-- Не треба відчаю, друзі. — спробував підбадьорити товаришів, Теймур. — Вихід обов’язково знайдеться. Ми і не з таких ситуацій виходили.

-- Кароле, а може ти телепортуєшся?— несміливо спитав Готар.

Всі очікували, мабуть і сам Готар, що чарівник знову на нього накричить, чи почне дорікати, та на диво, почули спокійну відповідь.

-- Куди, на дно моря? Я навіть не уявляю, як виглядає «Золота Фана».

Чарівник зморено опустився, на сувій товстої вірьовки, що лежав поруч, і затис голову руками. Не знано звідки, поруч, з’явився миршавий старичок, і смикнув Карола за рукав.

-- Чого тобі, діду?

-- За невеличку винагороду, я можу дещо вам підказати. — хитрим голосом, заявив старий. — Ніхто з власників цих суден, не попливе до Далмарії.

-- Це ж, чому?

-- Бо там володіння піратів. Щось на кшталт, їхньої держави. Пливти туди звичайним торговцям, або мандрівникам, що потворі в пащу.

-- Зрозуміло. Ну, і що ти, нам, порадиш?

Старий, мовчки, простяг суху долоню. Карол хмикнув, і витяг золотого. Монета миттєво зникла в руці дідка.

-- Он там, за мисом…-- старий, показав в бік виступаючих в море скель. —Є старий причал. Там швартується лише одне судно «Зірка трьох морів». Її капітан, настільки божевільний, що за добру винагороду, піде куди завгодно. Його всі називають «божевільний Пек».

-- А насправді як його ім’я?— поцікавився Карол.

-- Хто знає?— здвигнув плечима дідуган, і різко повернувшись, пішов геть.

-- Пішли, до того Пека. Вибір в нас, однаково, не великий. Та може пощастить. — вирішив за всіх, Капер.

Мандрівники проминули останні будівлі, і піднялись в гору. Дійсно, за скелями був ще один причал, старий не збрехав. Біля нього, в’яло похитуючись на хвилях, стояло суденце. Друзі розраховували побачити, щось величне, що відповідало б, назві корабля, а не це, старе корито, що скрипіло, і стогнало, всіма своїми снастями.

-- Оце так «зірка»!— першим виказав, своє розчарування, Капер.

-- Ти ж, сам казав, вибір у нас не великий. — відповів на те, чарівник. —Я б, зараз, поплив, і на гнилій дошці, аби лише наздогнати судно, на якому, Мілена.

-- Що ж, тоді пішли пошукаємо господаря цієї «красуні».

Мандрівники спустились до причалу. Крім плескоту хвиль, об каміння, не було чутно ні звуку. Трохи подалі, друзі побачили хібару, перекособочину, і таку ж стару, як і корабель.

-- Може господар, в хатині? Піду гляну. — визвався Теймур, і не чикаючи ні чиєї згоди, пішов.

Вугляр постукав, та у відповідь ні звука. Він штовхнув двері, вони виявились запертими з середини. Значить в хібарі, хтось є. Теймур з усієї сили затарабанив кулаком , а потім прислухався. Він почув шепіт, і стриманий смішок.

-- Гей, господарю, відчини. Маю до тебе справу. — голосно погукав, хлопець.

-- Зачекай хвилину!— почулося з середини. — Нетерплячий який!

Заторохтів засув. Двері розчинились, і з хатини випурхнула молодиця. Вона вся була розтріпана, від зачіски, до одягу. На щоках горів рум’янець, губи палали від ,недавнього, поцілунку. Жінка зиркнула на вугляра, хіхікнула, і побігла в бік порту. Лише потім з’явився господар.

Він став на порозі, і своєю фігурою, закрив весь дверний пройом. На вигляд йому було років п’ятдесят, та здоров’ям, він мабуть, не поступиться і молодому. На давно не голеному обличчі, сліди частих п’янок.

-- Чого тобі?— не вітаючись, спитав чолов’яга.

Теймур трохи позадкував, бо велетень, просто навис над ним, а вже потім, чемно привітавшись, спитав:

-- Це твій корабель?

-- Ну?!— не то, спитав, не то підтвердив чоловік.

-- Ми. — Теймур показав рукою, у бік своїх друзів-- Хочемо найняти його.

Господар хатини, голосно кашлянув, потім смачно висякався, і не кажучи більше ні слова Теймурові, пішов до гурту незнайомців, що чекали на нього, біля причалу. Вугляр, позаду, майже біг, бо не встигав за велетенськими кроками чолов’яги.

-- Я, капітан Пек. — представився, він мандрівникам.

-- Раді вітати вас, капітане. — привітався за всіх, Карол.