Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

s17. 01. 2008р. Книга друга.

Скіпетр безмежної влади.

1

Нижня Сулерія, вже давно стала тісною для злого чаклуна Бахтара. Він створив зілля, за допомогою якого, навіть найдобріших істот, міг перетворити на страшних монстрів. Місцина, де він мешкав, вже не вміщала Бахтарової армії і вона почала нищіти сама себе. Монстри вбивали один одного, за кусок м’яса і місце під сонцем. Створіння зла, прагнули вирватись за чарівні кордони, до Сулерії, так само як і їхній творець. Та як Бахтар не намагався, в нього нічого не виходило. Чарівники Білої магії не марно доклали зусиль, і надійно замкнули його. Та вони забули про того, через кого Бахтар і перейшов на бік темряви. Вони забули про Магру. Магра пообіцяла, за служіння собі, чарівнику Бахтару безсмертя, і виконала свою обіцянку. Та безсмертя не приносить втіхи, якщо живеш у неволі. За довгі роки ув’язнення, Бахтар, наче і сам, перетворився на потвору. В його голові, не було іншої думки, як тільки про помсту. Про помсту всім, хто як йому здавалося, винен у його сучасному становищі, а перш за все Крахуну, колишньому другові, і чарівникові Сулерії. Одного разу, коли у чаклуна був черговий напад гніву, і він трощив усе, що потрапляло під руки в його печері, до нього з’явився Темхус, син Магри і володар Світу Мертвих.

-- Бачу, що ти, все ще б’єшся головою в стіну, намагаючись вирватись зі своєї в’язниці?— насмішкувато спитав він, у Бахтара.

-- В тому, що я знаходжусь тут, є і ваша провина, володарю!— не стримавшись вигукнув чаклун. — Ви перетягли мене на свій бік, і залишили!

Та сказавши це, він відразу пожалкував, побачивши, як змінилося від люті, обличчя Темхуса. Та володар Світу Мертвих, опанував свій гнів, і видержавши невелику паузу, сказав:

-- Ти, Бахтаре, притримай свого язика, Магра не вибачає таких балачок. Та я їй нічого не перекажу, і навіть допоможу тобі з відси вибратись, якщо ти мені дещо пообіцяєш.

-- Що саме я повинен зробити?

-- Десь, у Світі Людей, перший з чарівників Білої Магії Вартохар сховав Скіпетр безмежної влади. Він сам створив його для того, щоб об’єднати роз’єднані світи, знову в одне ціле. Досі, він був нам не потрібен, бо не було людини яка б могла ним скористатися. Та до моєї матері Магри, дійшли чутки, що така людина знайшлась. Чарівники Білої магії називають його «обраним», а Орнагул виховує, і навчає його. Так от, ти повинен заволодіти цим скіпетром, в моє ім’я, поки цього не зробив «обраний» .

Бахтар розмірковував не довго, він розумів всю складність завдання яке перед ним поставив Темхус, та не став перечити. Йому дуже кортіло вийти на волю, а там що буде, те і буде.

-- Я згодний, Володарю, здобути Скіпетр безмежної влади, в ваше ім’я.

-- Добре, я чикатиму результату.

Син Магри зник. Бахтар знесилено опустився на ослін і замислився. Нехай Темхус і випустить його з Нижньої Сулерії, але як йому потрапити на Планету Людей?

Вже п’ять років навчався Карол у замку Орнагула мистецтву Білої магії. Він навіть не міг уявити, що навчання може бути таким цікавим. Ці роки, пролетіли як одна мить і ось вже перед нами, не шістнадцятирічний хлопчина, яким він сюди прийшов, а майже справжній чоловік. Щоки вкрила перша поросль, а довге завжди розтріпане волосся стягнуте на потилиці чорною, шовковою стрічкою, лише сірі очі залишилися такі ж самі, трохи сумні, трохи насмішкуваті та по юначому щирі. Проникливий, допитливий розум вів Карола по стежці дізнання чарівного світу. Сотні прочитаних книг і монограм, старовинні рукописи і карти, все це усотав у себе, як губка воду, його допитливий розум. Орнагул був щасливий, що не помилився в своєму виборі і серед тисяч претендентів, обрав саме того, кого було потрібно. Йому навіть не доводилося підштовхувати свого десятого учня, до пізнань, він сам доходив до всього, та ще й так швидко, що старий маг лише встигав спостерігати. Хоча багато ще в чому, Карол не обходився без допомоги вчителя і старших учнів. Разом вони створили дивовижну тварину, на вигляд, звичайного коня, але насправді чарівного. По перше, цей кінь вмів літати, а по друге, він розумів людську мову і став вірним другом для Карола. Хлопець був у захваті, від свого крилатого товариша. Не було і дня, щоб вони разом не відправлялись на прогулянку. Сидячи на спині у Капіто ( так хлопець назвав коня), Карол пиряв у небі, над морем і поселенням моряків. Люди в містечку, вже звикли до сусідства чарівників і майже не звертали на них уваги. Та не лише розумові вправи та чари займали весь час Карола. Він не цурався і фізичних навантажень, не полишав уроки фехтування. Навчання батька не пройшли даремно. Вміння володіти мечем, колись врятувало йому життя і тепер Карол вдосконалював свою майстерність, а Каху, дев’ятий учень Орнагула, допомагав йому в цьому. Звісно, через похилий вік, він не тримав зброї в руках, але з допомогою магії, підіймав мечі в повітря і заставляв хлопця добряче попотіти, відбиваючись від них.

Як не захоплювало хлопця життя в замку чарівників, він не забував про своїх рідних. Карол часто провідував їх і допомагав чим міг. Він пишався, що його здібності приносили людям радість і полегшення в їхній важкій праці. Та насправді щасливим, Карол був лише тоді, коли навіщав найпрекраснішу в світі дівчину, його кохану і ні з ким не зрівняну, Мілену. П’ять років назад молоді люди заручилися і поки хлопець навчався, дівчина вірно його чикала, виконуючи свою обіцянку. Та і як же його не чикати, коли душа сповнена любові, а серденько тріпоче у грудях, мов пташеня в руках, при кожній, хоч і короткій зустрічі. Ось і сьогодні, Міла сиділа біля вікна і вишиваючи бісером весільного паска для коханого і виглядала його. Він обіцяв, що приїде до неї в день свята врожаю, тоді вони вирішать коли відіграють весілля. Орика, мати дівчини, поралась на кухні, щоб достойно зустріти майбутнього зятя. Дівчина хотіла їй допомогти, та вона заперечила:

-- Ти, доню, краще піди і подбай про свою зовнішність, в такий день ти, як ніколи, повинна бути привабливою.

Мілена не стала сперечатися, але вбирання до свята, не зайняло багато часу і щоб якось зайняти себе, дівчина і сіла до вишивання. Крізь віконне скло, вона бачила, як святково вбрані односельці, ішли в напрямку майдану. Там скоро розпочнуться ігрища і гуляння. Маленька дівчинка, яку вела мама, підняла до неба ручку і на щось показуючи, посміхалася. Мілена відразу здогадалася, кого та крихітка побачила. Карола і його літаючого коня тут добре знали. Та коли він у селищі з’явився у такий спосіб у перше, ото було переполоху! Дівчина вискочила зі своєї кімнати, і поспіхом гукнула до матері:

--Карол прилетів!

-- Оце так, а в мене ще майже нічого не готове!— сплеснула долонями жінка.

Капіто опустився прямо посеред двору, піднявши в повітря стовп куряви. Мілена прикрила рукавом сукні обличчя, а коли опустила руку, то прямо перед собою побачила свого милого.

--То ти, на мене вже і дивитись не хочеш?

-- А хто ви такий, молодий чоловіче?— весело посміхаючись, спитала вона.

-- Отакої! Лише кілька днів не бачились, а мене вже забуто. — хлопець із вдаваним сумом, похилив голову і закрив лице руками.

-- Не журись мій дорогенький, я тебе вже пригадала.

Мілена лагідно провела тендітними пальчиками по його волоссю. Карол підхопив її на руки і закружляв по подвір’ю. Ось так і застав їх Перус, який щойно увійшов до двору. Батько Міли був на городі, коли побачив Карола і поспішив привітатися з хлопцем.

--Нарешті дочекалися! Вітаю, тебе, парубче. Пішли до хати. Доню, веди гостя у покої!

-- Ну пішли. — дівчина сором’язливо посміхаючись, потягла хлопця за собою.

Цей дім, для нього, був наче рідний, і йому тут завжди було приємно і затишно. Батьки Мілени, до Карола, відносились як до сина, і радо вітали. Чисто прибрана, затишна кімната, зустріла його святково накритим столом. Орика гарно постаралася, щоб не осоромитись перед гостями. Майже одразу за хлопцем і дівчиною, то хати ввалився, всією своєю горою м’язів Мозус, ведучи під руку дружину Марику.