Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Герцог Веллінґтон також силкувався привернути увагу Жульєтти. У записці, яку мені було дозволено списати, цікавий тільки підпис:

Увійшовши до вітальні пані Рекам’є після Ватерлоо, герцог Веллінґтон вигукнув: «Я розбив його в пух і прах!» Якщо він і міг коли-небудь розраховувати полонити серце француженки, ця перемога прирекла його на неминучу поразку.

22

Моя нова зустріч з пані Рекам’є. – Смерть пані де Сталь

Я знову зустрівся з пані Рекам’є в сумний час – слава Франції, пані де Сталь, згасала. Авторка «Дельфіни» повернулася до Парижа після Ста днів важко хворою; я бував у неї вдома, бачився з нею у пані де Дюрас. Їй ставало все гірше і гірше, вона захворіла. Одного ранку я прийшов до неї на вулицю Руаяль; віконниці були напівпричинені, ліжко стояло в глибині кімнати, майже біля стіни; запона була піднята над узголів’ям. Пані де Сталь напівсиділа в подушках. Я підійшов і, коли очі мої звикли до напівмороку, розгледів хвору. На щоках її грав хворий рум’янець. Її прекрасні очі сяйнули мені з темряви, і вона мовила: «Добридень, my dear Francis [75]. Мені дуже боляче, але це не заважає мені вас любити». Вона простягнула мені руку для поцілунку. Я торкнувся її губами. Підвівши голову, я побачив з лівого боку від ліжка якусь довгу білу постать; це був пан де Рокка, із змарнілим, неймовірно блідим обличчям і запалими щоками; він згасав; я бачив його в перший і в останній раз. Мовчки уклонившись, він пройшов повз мене й пішов нечутно, як тінь. Мить зачекавши коло дверей, туманний дух полинув назад, щоб попрощатися з пані де Сталь. Два привиди безмовно дивилися одне на одного: у того, що стояв, на лиці не було ні кровинки; у тієї, що сиділа, кров, готова вже захолонути в жилах, приливала до щік; я не міг бачити цю картину без здригання.

Кілька днів по тому пані де Сталь переїхала на вулицю Нев-де-Матюрен. Вона запросила мене до обіду, я прийшов, вона не з’явилася у вітальні і навіть не змогла вийти до обіду; але вона не підозрювала, що смерть така близька. Ми сіли за стіл. Моєю сусідкою виявилася пані Рекам’є. Я не бачив її дванадцять років, але й тепер поглянув на неї лише мигцем. Я не дивився в її бік, вона в мій, ми не сказали одне одному ні слова. Під кінець обіду вона несміливо звернулася до мене, бідкаючись про хворобу пані де Сталь; я трохи повернув голову і звів очі. Я боюся осквернити своїми старечими устами те почуття, яке пам’ять моя зберігає у всій його молодості, почуття, сила якого зростає в міру того, як життя моє наближається до кінця. Я розсуваю завісу своїх похилих літ, щоб побачити небесне видіння, щоб почути гармонію щастя, що бринить із безодні.

Пані де Сталь померла. Остання її записка до пані де Дюрас написана великими незграбними літерами, якими пишуть діти. У записці цій знайшлося місце і для ніжного привіту Френсісу. Відхід таланту вражає сильніше, ніж зникнення індивіда: скорбота охоплює все суспільство без винятку, всі як один переживають утрату.

З пані де Сталь зникла значна частина моєї епохи: смерть вищого розуму – непоправна втрата для доби. На мене ж її смерть справила особливе враження, до якого додалося якесь містичне відчуття: саме у цієї прославленої жінки я познайомився з пані Рекам’є, і саме пані де Сталь поєднала після довгої розлуки двох мандрівців, що стали майже чужими одне одному: тризна по ній навіки закарбувала в їхніх серцях її образ і навчила їх непорушної вірності.

Я став навідувати пані Рекам’є на вулиці Басс-дю-Рампар, а потім на вулиці Анжу. Коли зустрічаєш суджену, здається, що ти ніколи не розлучався з нею: за Піфагором, життя не що інше, як пригадування. Кому не доводилося відживляти в пам’яті дрібниці, позбавлені сенсу для сторонніх? Коло будинку на вулиці Анжу був сад, у саду – альтанка під липами; коли я чекав у ній пані Рекам’є, крізь листя лип пробивався промінь місяця: і ось мені дотепер здається, що промінь цей у моїй владі і, якщо я повернуся на колишнє місце, місяць світитиме мені, як раніше. Тим часом сонячне світло, що осявало на моїх очах не одне чоло, цілком зітерлося з моєї пам’яті.

23

Аббеї-о-Буа

У ту пору мені довелося продати Вовчу долину, і пані Рекам’є найняла її разом з паном де Монморансі.

Одначе становище пані Рекам’є ставало дедалі скрутнішим і незабаром вона переселилася в Аббеї-о-Буа.

Герцогиня д’Абрантес так описує це місце:

«Аббеї-о-Буа з усіма своїми службами, з чудовим садом, з просторими монастирськими залами, де безтурботно гралися дзвінкоголосі дівчатка і дівчата різного віку, Аббеї-о-Буа славилося раніше тільки як святий дім, у якому родина може без боязні залишити дитя, осереддя своїх надій, причому славилося лише серед матерів, схильності яких вабили по той бік монастирських стін. Досить було сестрі Марії зачинити за вами маленькі, увінчані аттиком дверцята, що відокремлюють обитель від світу, досить було вам ступити на широкий двір, погляду вашому відкривалася земля не просто нічия, але земля чужа.

Нині все змінилося: назва Аббеї-о-Буа широко відома, слава його полинула по всіх станах. Жінка, яка вперше наказує своєму кучерові: «У Аббеї-о-Буа!» – може бути впевнена, що він знає дорогу і не зіб’ється зі шляху…. У чому ж причина такої незаперечної і такої стрімко виниклої слави? Бачите два невеличкі віконця аж нагорі, під дахом, над широкими вікнами парадних сходів? Це віконця однієї з найменших кімнаток абатства. Але саме в цій маленькій кімнатці й народилася слава Аббеї-о-Буа, звідси й пішла вона гуляти по всьому світу. Та і як могло бути інакше, якщо людям усіх станів було відомо, що в кімнатці цій мешкає жінка, яка позбулася волею долі всіх радощів життя, але яка вміє відшукати слова втіхи для всіх стражденних, знає заклинання, що проганяють будь-який біль, і яка поспішає на допомогу до всіх знедолених.

Що зробив Кудер, коли дізнався, що йому загрожує смерть на ешафоті? [76] «Йди до пані Рекам’є, – сказав він своєму братові, що відвідував його у в’язниці, – скажи їй, що я невинний перед Богом… вона зрозуміє…» – і Кудер залишився живий. Милосердна пані Рекам’є взяла собі в помічники людину, наділену в однаковій мірі талантом і добротою: пан Балланш клопотав разом з нею, і спільно вони відняли жертву у ката.

Дослідникові людського духу це здалося б майже дивом: жінка, що здобула європейську, якщо не світову славу, знайшла спокійний притулок у цій маленькій келії. Зазвичай світ швидко забуває людей, які перестали запрошувати гостей до свого бенкетного столу; інакше сталося з тією, що й раніше, у пору свого благоденства, уважніше вслухалася в скарги, ніж у крики радості. Маленька кімнатка на четвертому поверсі Аббеї-о-Буа завжди була відчинена не тільки для друзів пані Рекам’є; ті ж самі чужоземці, що раніше шукали як милості запрошень до гарного особняка в кварталі Шоссе-д’Антен, тепер мали за таку саму честь отримати дозвіл піднятися сходами Аббеї-о-Буа, немов яка-небудь фея, торкнувшись сходинок чарівною паличкою, зробила підняття не таким крутим. У Аббєї поглядам гостей поставало видовище, мабуть, чи не дивовижніше, ніж будь-яка з паризьких визначних пам’яток; мирна і майже дружня розмова людей різних переконань, які, зібравшись у кімнаті завширшки десять і завдовжки двадцять футів, забули про свої чвари. Віконт де Шатобріан розповідав Бенжамену Констану про чудесні цікавинки з Америки. Матьє де Монморансі з властивою лише йому товариськістю, з тією лицарською ввічливістю, що вирізняє всіх з цим ім’ям, слухав шведську королеву пані Бернадот, і обличчя його виражало таку саму шанобливість, начебто перед ним була сестра Аделаїди Савойської, дочці Умбера Білорукого, яка вийшла після смерті свого першого чоловіка за одного з Монморансі. Нащадок стародавніх феодалів не дозволяв собі жодного різкого слова на адресу людей ліберальної доби.