Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене (читаем книги TXT) 📗

Рене Дюшато

ТАЄМНИЦЯ КРИЛАТОГО ЗМІЯ

Малюнки художника В. Василенка

Перекладено з видання: Rene Duchateau, Le mystere du serpent a plumes. Editions sociales internationales. Paris, 1937.

КАТАСТРОФА В ПОРТ-МОРЕЛІ

— Учень Дюгурсо, встаньте!

Різкий голос пана Дюкре, вчителя першого класу кращої початкової школи Румуа, примусив усіх здригнутися. Бородатого й суворого Дюкре, якому вже давно минуло п’ятдесят, учні не полюбляли. Дюгурсо був сином всемогутнього директора нафтоперегінного заводу “Люстра”, що займав територію від Румуа аж до Порт-Мореля. Опецькуватого Дюгурсо-молодшого діти дражнили Пампухом.

— Дюгурсо, розкажіть нам, будь ласка, про нафту.

— Ото налякав! Та для Пампуха таке запитання — сміховина, — прошепотів своєму сусідові П’єро? Ланкрі?.

П’єро вважався за одного з кращих учнів пана Дюкре. Це був тринадцятирічний хлопчина з ясним, щирим поглядом чорних очей, одягнений у скромну чорну школярську куртку. Його батько працював робітником на заводі “Люстра”, куди й П’єро пішов би підмайстром, якби не дядько Клема?н Лоте?р, що жив далеченько, аж у Морвані, і висилав плату за навчання свого небожа. Мати П’єро померла, коЛи хлопець був зовсім малий.

— Слово нафта — “петролеум” походить від латинського “петра” — камінь і “олеум” — олія; це мінеральна олія, добувають її з підземних родовищ. Найбільші родовища нафти залягають у Пенсільванії — у Сполучених Штатах Америки, в Ірані, в голландській Індії…

Дюгурсо розповідав спокійно, не кваплячись.

Директор підприємства, який потай плекав надію побачити згодом свого сина інженером “Люстра”, навчав хлопця всього, що так чи інакше стосувалося нафти.

П’єро набридла монотонна розповідь Дюгурсо, і він задивився у широко відчинене вікно. Був кінець червня. Важкі грозові хмари нависли над містечком. Вдалині, обабіч берегів Сени, зеленіли лани; річкою до Парижа повільно пливли металеві баржі з бензином. З вікна було добре видно завод “Люстра”, — велетенські резервуари з заокеанською ропою здіймалися вище за кафедральні собори.

— Ропу, перш ніж використовувати, треба очистити, — бубонів Дюгурсо. — Очищуючи й переганяючи, маємо бензин для автомобілів, літаків, парафіни, різні гатунки вазеліну, мастило…

П’єро задумливо дивився на Порт-Морель. Скоро четверта година. Він повинен завчасно повернутися додому, в робітниче селище неподалік заводу, і встигнути все приготувати до приходу батька-ріпника. До самої ночі він робитиме уроки, поратиметься на кухні, прибиратиме в хаті, вестиме немудре господарство з дбайливістю і ощадливістю вправної хазяйки. “А буря, мабуть, от-от почнеться”, — подумав П’єро. В класі, де сиділо шістдесят учнів, стояла важка нестерпна задуха.

— Пальне, виготовлене з нафти, — розповідав далі Дюгурсо, — дуже небезпечне, бо займисте. В разі вибуху — гасити слід не водою, а землею, піском і…

— Вогонь! Погляньте, вогонь! Порт-Морель горить! — Цей одчайдушний крик вирвався з грудей П’єро.

Велике бензосховище раптом перетворилося у стовп чорного диму, по якому перебігали зловісні рожеві омахи полум’я.

— Ланкрі, замовкніть і не бентежте клас дурними вигуками! — мовив з почуттям власної гідності учитель Дюкре. Але погляди всіх учнів уже були звернені до вікон. Нараз могутній подув вітру, що віщував бурю, пронісся над селищем, і стовп диму раптом збільшився. Тепер він скидався на велетенський чорний гриб, що повис над берегами Сени, і сягав обважнілих громових хмар.

За одну мить увесь клас скочив на ноги.

— Там мій батько! — залементував наймолодший із школярів.

Паніка охопила учнів…

Пожежа, що почалася в Порт-Морелі, загрожувала батькам-робітникам та матерям у заводських селищах.

Дюкре, побачивши зловісну хмару диму, зблід і розгубився. Він гукнув: “Рятуйтеся, зараз вибухнуть бензосховища!” — і сам прожогом кинувся геть. В панічному жаху діти з’юрмилися біля дверей, зчиняючи страшне безладдя. Згадавши, що клас на нижньому поверсі, П’єро вистрибнув у вікно з кількома своїми приятелями. “Батько! Що сталося з батьком?” Ця тривожна думка не давала йому спокою. Як навіжений, побіг він по шосе до Порт-Мореля.

Буря, що пронеслася над містом, роздмухувала пожежу. Періщив дощ, чорний від сажі. З Порт-Мореля вже долинав загрозливий гуркіт перших вибухів, що зливався з гуркотом грому. Вдалині, на тлі палаючих споруд, П’єро помітив маленькі чорні постаті робітників, що втікали від пожежі. Чи був серед них і його батько?

Біжучи з останньої сили, П’єро ледве встиг подумати про це, як раптом страшний вибух струснув повітря. Це вибухнув великий резервуар з бензином. Повітряна хвиля швиргонула П’єро на землю. Різкий біль пронизав плече, і він знепритомнів…

Одне з дерев, що росли обабіч дороги, повалилося і немов шатром накрило П’єро.

Після жахливого вибуху запала тиша, лише зрідка порушувана моторошним гуготінням пожежі. Потім вибухи розітнулися знову. Чорний масний дим заступив небо, і всю місцевість між Румуа і Порт-Морелем оповили сутінки, ніби мінилося сонце чи вибухнув вулкан. І хоч дощ ущух, але кіптява й попіл падали густо, наче сніг, укриваючи все навкруги чорним покривалом. Стало ще темніше.

Раптом велике легкове авто з увімкнутими фарами зупинилося перед поваленим деревом. Тієї миті П’єро опритомнів і крізь листя побачив двох невідомих, що вийшли з машини.

Перший незнайомець, огрядний, з червоним поголеним обличчям, з великими голубими очима, що зимно дивилися з-під рудих брів, з хижим носом над скривленими тонкими губами, обійшов дерево. Не помітивши хлопця, що занімів од жаху, він обернувся до свого супутника — гладенько зачесаного і вишукано одягненого чоловіка з чорним моноклем у правому оці.

— Марно їхати далі, бароне, — промовив рудий. — Ті, що лишилися живі, можуть нас упізнати. Не будемо ризикувати…

— Маєте слушність, Преміоре, — погодився невідомий з чорним моноклем. — Ми переконалися, що наше завдання виконано. “Старе крісло на коліщатах” має нам віддячити. Порт-Мореля вже не існує.

Невідомий витяг кишеньковий годинник.

— Зараз пів на п’яту. О шостій “старий” чекає на нас у замку. Він не любить запізнень. Повертайте машину, Преміоре, і рушаймо.

Машина розвернулася і зникла. П’єро чув розмову немов крізь сон, але ці слова вкарбувалися йому в пам’ять, так само як і обличчя таємничих незнайомців.

Вибухи залунали знову. Відчахнута гілка, падаючи, вдарила в поранене плече П’єро. Від болю хлопець знову знепритомнів.

КРИЛАТИЙ ЗМІЙ

Вечоріло… Призахідне сонце осявало своїм промінням чорні ліси Морвану. Вже три чверті години, як автобус лишив позаду Отен і зараз повільно повз покрученою дорогою до перевалу. Біля вікна сиділа огрядна жінка, тримаючи на колінах плетеницю з городиною. Власне, вона займала півтора місця, а скраєчку влаштувався хлопець із блідим і суворим обличчям, одягнений у все чорне. Перед ним стояла невеличка скриня.

Байдужа до чудових краєвидів, товстуха спочатку впивалася якимсь дешевим романом. Але тоненька книжечка невдовзі скінчилася, і от у пошуках розваги жінка спинила свій погляд на хлопцеві.

— І куди ж оце ви їдете, юначе? — спитала вона у свого сусіда.