Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Герцогиня із Сен-Жерменського передмістя привітно розмовляла з герцогинею часів Імперії, що сиділа поряд з нею на дивані; у цій чудовій келії ніхто не бував зайвим. Я вперше навідала пані Рекам’є в Аббеї, повернувшись до Парижа після довгої відсутності. Мені треба було попросити її про одну послугу, і я не сумнівалася, що вона мені допоможе. Від спільних друзів я знала, яка велика її мужність, але саму мене мужність зрадила, коли я побачила, що в комірчині під дахом життя її проходить так само мирно і спокійно, як у позолочених вітальнях на вулиці Монблан.

«Що ж це! – говорила я сама собі, – всюди самі страждання!»

І я поглянула на неї зі сльозами на очах – вона не могла не зрозуміти мого погляду. На жаль! спогади мої пронизували товщу років і переносили мене в минуле! Ця жінка, яку слава величала прекрасною квіткою у вінку епохи, вже десять років терпіла удари долі; страждання близьких, які вона переживала уподвійні, вбивали її!..

Коли, спонукувана давніми спогадами і нездоланною потребою, я переїхала в Аббеї-о-Буа, та, біля якої я прагнула оселитися, вже не жила в крихітній кімнатці на четвертому поверсі: пані Рекам’є змінила цю келію на просторіше житло в тому ж будинку. Саме там я побачила її знову. Смерть викрала багатьох з тих бійців, що билися на політичній ниві і раніше оточували пані Рекам’є, і серед живих з її друзів залишався чи не один пан де Шатобріан. Але й для нього настав час обманутих надій і королівської невдячності. Він учинив мудро: попрощався з удаваними атрибутами щастя і залишив ненадійну могутність трибуна ради іншої, міцнішої влади.

Я вже говорила, що у вітальні Аббеї-о-Буа займаються не лише літературою, і всі стражденні з надією поглядають на цей будинок. Ось уже кілька місяців я веду розвідку щодо родини імператора і знайшла декілька документів, які, як мені здається, становлять безперечний інтерес.

Королеві Іспанії необхідно було будь-що-будь повернутися до Франції. Вона написала листа пані Рекам’є, благаючи поклопотати про те, щоб прохання про її приїзд у Париж було зустрінуте прихильно. Пан де Шатобріан був у той час міністром, і королева Іспанії, знаючи його прямодушність, не сумнівалася в успіху своєї справи. Проте виконати прохання виявилося нелегко, бо тодішній закон прирікав на гоніння всіх, навіть найдоброчесніших членів нещасної родини. Але пан де Шатобріан носив у серці те великодушне співчуття до нещастя, яке пізніше продиктувало йому зворушливі рядки:

Пан де Шатобріан зглянувся на становище нещасної жінки; він запитав себе, чи зобов’язує міністерський обов’язок побоюватися цього слабкого створіння, і, відповівши заперечно, написав пані Рекам’є, що пані Жозеф Бонапарт може повернутися до Франції, поцікавившись до того ж про її місцезнаходження, щоб відправити їй через пана Дюрана де Марея, на той час нашого посла у Брюсселі, дозвіл приїхати до Парижа під ім’ям графині де Вільнев. Про те саме він повідомив пана де Фагеля.

Я з тим більшим задоволенням розповіла про цей випадок, що він робить честь і прохачці, і міністрові, що задовольнив це прохання: її шляхетна довірливість гідна його шляхетного милосердя».

Вчинок мій не заслуговує на ті надмірні похвали, яких удостоїла його пані д’Абрантес, але, оскільки розповідь її про Аббеї-о-Буа потребує доповнень, я розповім про те, що вона забула чи опустила.

Капітан Роже, подібно до Кудера, був засуджений до смерті. Намагаючись врятувати його, пані Рекам’є попросила мене про допомогу. За цього соратника Карона клопотав також Бенжамен Констан, який вручив братові засудженого цього листа до пані Рекам’є:

Вийшовши на волю, капітан Роже поквапився висловити вдячність своїм рятівникам. Я, своїм звичаєм, проводив вечір у пані Рекам’є: раптом на порозі з’являється цей офіцер. З південним акцентом він говорить: «Без вашого заступництва голова моя скотилася б на ешафот». Ми здивувалися, бо давно забули про своє добродіяння; але він, почервонівши, як рак, обурено повторював: «Невже ви не пам’ятаєте?… Невже ви не пам’ятаєте?…» Марно намагалися ми виправдатися, тисячу разів перепрошуючи за нашу забудькуватість: він пішов, гнівно брязкаючи шпорами, такий розлючений, наче ми не врятували його, а загубили.

Тоді ж саме Тальма попросив пані Рекам’є звести його зі мною; йому була потрібна порада щодо кількох віршів з «Отелло» Дюсіса, які йому заборонили промовити зі сцени в первозданному вигляді. Відклавши донесення послів, я кинувся до пані Рекам’є і провів цілий вечір з Росцієм наших днів за переробкою злощасних віршів: він пропонував мені варіант, я йому – інший, ми римували хто на що здатний; усамітнюючись то коло вікна, то в кутку, ми так і сяк розставляли слова у піввіршах. Ми сперечалися до хрипоти про зміст і благозвучність рядків. Забавне, мабуть, видовище являли ми обидва: я, міністр Людовіка XVIII, і він, Тальма, король сцени, – коли, забувши, хто ми такі, пославши до біса цензуру й усіх сильних світу цього, змагалися в дотепності. Але якщо Рішельє, нацькувавши Густава Адольфа на Німеччину, міг ставити в театрі трагедії власного написання, чому я, скромний міністр, не міг, відправивши нашу армію захищати в Мадриді незалежність Франції, зайнятися чужими трагедіями?

Герцогиня д’Абрантес, яку я провів в останню путь у церкві кварталу Шайо, описала вітальню пані Рекам’є; мені залишилося розповісти про спальню. Дві маленькі кімнатки розділяв темний коридор. Я стверджував, що в цьому передпокої м’яке освітлення. Книжкова шафа, арфа, піаніно, портрет пані де Сталь і вид Коппе в місячному світлі – ось усі оздоби цього святилища; на вікнах стояли горщики з квітами. Коли надвечір, підійнявшись на четвертий поверх і насилу відсапуючись, я входив у келію і кидав погляд у вікно, душу мою переповнювало захоплення: внизу простягався монастирський сад – зелена клумба, посеред якої кружляли черниці і пансіонерки. Верховіття акації заглядало у вікно. Гострі шпилі дзвіниць підносилися до неба, а на обрії виднілися севрські пагорби. Призахідне сонце золотило краєвид і освітлювало кімнату. Пані Рекам’є сиділа за піаніно; дзвони видзвонювали «Angelus», і голос їхній, «подібний до плачу над померлим днем», il giorno pianger che si muore, змішувався з останніми тактами благання до ночі з «Ромео і Джульєтти» Штейбельта. Птахи засинали на піднятих віконних жалюзі, крізь гомін і метушню великого міста я прозирав десь вдалині тишу і самоту.

Даруючи мені ці мирні години, Господь винагороджував мене за всі пережиті мною години хвилювань; я провидів прийдешній спокій – осереддя моїх вірувань і сподівань. Зовні мене мучили тривожні політичні новини або огидна невдячність сильних світу цього, а тут, у цьому притулку, до мене поверталася безтурботність душі – здавалося, ніби після поневірянь розпеченою пустелею я потрапляв у лісову прохолоду. Я знаходив спокій поряд із жінкою, яка дихала спокоєм, але не байдужістю, бо знала глибокі прихильності. На жаль! люди, яких я зустрічав у пані Рекам’є, Матьє де Монморансі, Каміль Жордан, Бенжамен Констан, герцог де Лаваль, пішли за Енганом, Жубером, Фонтаном – відмерлими членами відмерлого суспільства. На їх місце стали нові, молоді друзі – юна парость давнього, але безсмертного лісу. Я прошу їх, прошу пана Ампера, який прочитає ці рядки, коли мене не стане, я благаю їх усіх зберегти про мене хоч би неясний спогад: я довіряю їм нитку мого життя, яка ось-ось зіскочить з веретена Лахезіс. Лише мій нерозлучний супутник пан Балланш був і на початку, і в кінці моїх життєвих мандрів; на його очах виникали і припинялися з волі часу мої прихильності, на моїх очах Рона відносила вдалину його захоплення: річки завжди підмивають свої береги.