Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
«Хай той, чиє життя позбулося останніх прихильностей, оселяється в Римі. Тут він знайде землю, яка дасть поживу його розуму й полонить його серце, тут його чекають прогулянки, які щоразу відкриватимуть його душі щось нове. Камінь, на який він наступить, розповість йому про минулі сторіччя, пил, здійнятий вітром, понесе із собою прах якої-небудь великої людини. Якщо його спіткало горе, якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко йому буде переходити від гробниці Сципіонів до останнього пристановища вірного друга! А якщо він християнин – о! як зможе він тоді розлучитися з цією землею, що стала йому вітчизною, з цією землею, що бачила народження нової імперії, яка в колисці була сповнена більшої святості, ніж її попередниця, а в зрілості досягла більшої могутності; з цією землею – оселею батька всіх християн, землею, де друзі наші сплять у катакомбах разом з мучениками, так що здається, ніби вони ближче за всіх до небес і першими повстануть із праху?»
Але в 1814 році пані Рекам’є бачила в мені всього лише звичайного чичероне, що однаково належить усім мандрівцям; пізніше, у 1823 році, щастя посміхнулось мені, я перестав бути для неї сторонньою людиною, і ми змогли разом віддаватися спогадам про римські руїни.
15
Пані Рекам’є в Неаполі
У Неаполі, куди пані Рекам’є вирушила восени, її самоту було порушено. Не встигла вона зупинитися на заїжджому дворі, як побачила посланця короля Йоахима. Готовий зрадити руку, що довірила йому скіпетр замість хлиста, Мюрат мав намір приєднатися до коаліції. Бонапарт устромив шпагу посеред Європи, подібно до того, як галли встромляли свого меча посеред маллуса: шпагу імператора оточували королівства, які він роздав своїм родичам. Кароліні дісталося королівство Неаполітанське. Пані Мюрат не надто нагадувала витончену стародавню камею, як-от принцеса Борґезе, але зовнішність її була своєрідніша, а розум жвавіший, ніж у Поліни. Твердість характеру виказувала в ній сестру Наполеона. Природа створила її не тільки жінкою, а й королевою, і вона носила діадему по праву.
Кароліна прийняла пані Рекам’є з люб’язністю тим зворушливішою, що гніт тиранії виявляв себе навіть у Портичі. Втім, зміна влади пішла на користь місту, де похований Верґілій і народився Тассо, місту, де жили Горацій і Тіт Лівій, Боккаччо і Саннадзаро, де побачили світ Дуранте і Чимароза. На вулицях знову запанував лад: лацароні більше не жонглювали головами жертв, страчених для потіхи адмірала Нельсона і леді Гамільтон. Розкопки в Помпеї розширились, нова дорога піднялася на гору Паузиліппо, уздовж якої я проїздив у 1803 році, прямуючи в Літернум, що став усипальнею Сципіона. Нові королі, представники військової династії, воскресили життя у країнах, де раніше повільно тяглися до смерті осколки старовинних родів. Здавалося, ніби Роберт Гвіскар, Гільйом Залізна Рука, Рожер і Танкред повернулися на землю, переставши, втім, бути лицарями.
Пані Рекам’є в лютому 1814 року мешкала в Неаполі: а де в цей час був я? у моїй Вовчій долині; там почав я писати історію мого життя. Я згадував забави мого дитинства, а за вікнами гриміли постріли чужоземних солдатів. Жінка, чиєму імені судилося завершити ці «Записки», ходила над морем поблизу Байї. Чи передчував я те щастя, яким обдарують мене одного разу ці береги, коли малював у «Мучениках» партенопейські спокуси:
«Щоранку, як тільки займалася зоря, я прямував до портика. Сонце вставало на моїх очах, воно осявало ніжними променями пасмо Салернських гір, синю водну гладінь, усіяну білими вітрилами рибальських човнів, острови Капрею, Енарію і Прохіту, Мізенський мис і Байю з усіма її спокусами.
Квіти та фрукти, вологі від роси, не такі солодкі й свіжі, як околиці Неаполя у мить їх пробудження. Дійшовши до портика, я щоразу дивувався, бачачи море, бо хвилі тут дзюркотіли тихо, немов маленький струмочок; не тямлячи себе від захоплення, прихилявся я до колони і, без думок, без бажань, без планів проводив цілі години на одному місці, вдихаючи дивовижне повітря. Чари цього краю полонили мене так владно, що мені здавалося, ніби божественний цей аромат перетворює все моє єство і, подібно до чистого духу, я лину до небес… Чекати або шукати прекрасну діву, бачити, як вона шле нам усмішку з човна, у борт якого хлюпочуть хвилі, краяти з нею обсипану квітами водну гладінь, йти за чарівницею у глиб миртового гаю і в ті блаженні краї, куди Верґілія помістив Елізіум, – ось чим були заповнені наші дні…
Можливо, в інших місцях клімат народжує сластолюбство і присипляє доброчесність; чи не тому дотепний переказ говорить, що Партенопею побудовано на могилі сирени? М’яка зелень полів, тепле повітря, округлі контури гір, плавні закрути річок і долин – усе в Неаполі зваблює відчуття, усе голубить їх і ніщо не ображає…
Щоб сховатися від палючих променів юного сонця, ми йшли в ту частину палацу, що збудована під морем. Лежачи на ложі із слонової кістки, ми слухали дзюркотання хвиль над нашими головами; якщо в цьому затишному куточку нас заставала буря, раби запалювали лампи, наповнені дорогоцінними арабськими пахощами. Тоді входили до нас юні неаполітанки і вносили у вазах з Ноли пестумські троянди; там, надворі, ревіли хвилі, а тут діви співали нам пісень і радували наші погляди повільними танцями, що навівали спогади про Грецію: так втілювалися в реальність поетові видіння: здавалося, нереїди грають у Нептуновім гроті».
Можливо, читачу, тобі набридли мої цитати і розповіді; подумай, проте: ти, може бути, не читав моїх творів, до того ж я не чую тебе, я сплю в тій землі, яку ти топчеш ногами; якщо ти незадоволений мною, зжени свій гнів на цій землі – ти зневажиш тільки мої кістки. Подумай і про таке: твори мої – основа того життя, сторінки якого я розгортаю перед тобою. О! чому за моїми неаполітанськими описами не стояло невигадане блаженство! Чому дочка Рони не зробила дійсністю мої солодкі вигадки! На жаль! якщо я і був Августином, Ієронімом, Євдором, то був ними на самоті: Італія прихистила мене раніше, ніж подругу Корінни. О, який щасливий був би я розстелити перед нею все моє життя, немов килим із квітів! Але життя моє суворе і його зрадливості боляче ранять. Хай дозволено буде мені хоч би на схилі своїх днів повернути тій, яку всі любили і яка не заслужила ні від кого жодного докору, чарівну ніжність, якою вона наповнила моє життя!
‹Життєпис Мюрата; повернення пані Рекам’є до Франції; у неї закохується Бенжамен Констан; його перехід на бік Бонапарта під час Ста днів›
21
Пані де Крюденер. – Герцог Веллінґтон
Під час Ста днів пані Рекам’є залишалась у Франції, куди повернулася на запрошення королеви Гортензії; неаполітанська королева зі свого боку кликала її до Італії. Сто днів закінчилися. До Парижа знову вступили союзники, а разом з ними прибула пані де Крюденер. Вона закинула романи і захопилася містицизмом; у ту пору вона мала великий вплив на російського імператора.
Пані де Крюденер займала особняк у передмісті Сент-Оноре. Будинок стояв у саду, що тягнувся до Єлісейських Полів. Олександр інкогніто входив у садову хвіртку; розмови на політичні та релігійні теми закінчувалися палкими молитвами. Пані де Крюденер запросила мене на одне з цих небесних волхвувань: я невиправний мрійник, але я ненавиджу дурість, терпіти не можу туманність і зневажаю фіґлярство; у всіх свої слабкості. Дійство стомило мене; що дужче я хотів сотворити молитву, то ясніше відчував у своєму серці цілковиту байдужість. Я не знаходив, що розповісти Богові, і мене так і поривало розсміятися. Пані де Крюденер була мені миліша, коли, потопаючи в квітах і ще перебуваючи на нашій грішній землі, писала «Валерію». Мені, щоправда, здавалося, що мій давній друг пан Мішо, який дивним способом виявився причетним до цієї ідилії, мало був схожий на пастушка. Зробившись серафимом, пані де Крюденер захотіла оточити себе ангелами, доказом чого є чарівна записка, адресована Бенжаменом Констаном пані Рекам’є:
