Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Життя зводило її з більш чи менш уславленими вихідцями з різних станів, що орудували на сцені світу; всі боготворили її. Її ідеальна краса сплелася з матеріальним ходом нашої історії: це спокійне світло, що ллється на бурхливий краєвид.

Повернімося ж іще раз до часів, що минули; спробуймо намалювати портрет у променях присмерку мого життя, доки підступаюча ніч ще не затьмарила небо.

Лист, який я опублікував у «Меркюр» у 1800 році, незабаром після повернення до Франції, уразив пані де Сталь. Я не був ще виключений зі списку емігрантів; «Атала» допомогла мені вийти з невідомості. Пані Баччокі (Еліза Бонапарт) на прохання пана де Фонтана добилася мого виключення з числа емігрантів. Пані де Сталь також клопотала за мене, і я пішов до неї, щоб висловити свою вдячність. Не пам’ятаю вже, хто рекомендував мене пані Рекам’є, котра жила в той час у власному будинку на вулиці Монблан, – сама авторка «Корінни», її подруга чи Крістіан де Ламуаньон. Недавно покинувши ліси й попрощавшись з невідомістю, я був ще зовсім дикуном і ледве наважився поглянути на жінку, оточену натовпом поклонників.

Минуло близько місяця; якось вранці я сидів у пані де Сталь; приймаючи мене, вона робила ранковий туалет з допомогою мадемуазель Олів і розмовляла, граючись маленькою зеленою гілочкою. Несподівано увійшла пані Рекам’є в білій сукні й сіла на софу, обтягнуту блакитним шовком. Пані де Сталь, стоячи перед дзеркалом, із захопленням вела свою мову й далі; я відповідав не до ладу: погляд мій був прикутий до пані Рекам’є. Ніколи я не міг уявити нічого подібного і ніяковів більше, ніж зазвичай: захоплення моє змінилося злістю на самого себе. Пані Рекам’є вийшла; наступного разу я побачив її тільки дванадцять років по тому.

Дванадцять років! Що за ворожа сила шматує і тринькає наші дні, марнує їх, немов на посміх, на байдужі стосунки, названі прихильностями, на жалюгідні тріумфи, названі блаженством! А потім, коли кращу частину життя змарновано, сила ця, ніби ще не насміявшись досхочу, повертає нас на початок шляху. Повертає – але яким? у владі сторонніх думок і надокучливих привидів, обманутих надій і недосконалих почуттів, – спадку світу, що не дав вам ні краплі щастя. Ці думки і привиди, надії і почуття стають між вами й блаженством, якого ви ще могли б зазнати. Ви повертаєтесь назад, гірко шкодуючи в серці своєму про помилки молодості, такі непростимі на думку цнотливої старості. Ось що за почуття посіли мене після того, як я побував у Римі та Сирії, пережив падіння Імперії, попрощався з невідомістю й пізнав славу. А що робила в цей час пані Рекам’є? як проходило її життя?

Більша частина блискучого, але разом з тим і самотнього існування тієї, про кого я веду мову, пройшла далеко від мене: тому мені доведеться вдаватися до свідчень сторонніх, але які заслуговують цілковитої довіри. Перш за все, пані Рекам’є сама розповіла мені про те, що бачила, і надіслала мені дорогоцінні листи. Крім того, вона вела записки, куди мені дозволено було заглянути, хоча цитувати їх вона дозволила тільки в дуже окремих випадках. Нарешті, я багато черпав відомостей із листів пані де Сталь, опублікованих і неопублікованих спогадів Бенжамена Констана, із замітки, яку присвятив нашій спільній приятельці пан Балланш, із зарисовок герцогині д’Абрантес і пані де Жанліс; я звів воєдино свідчення всіх цих славних авторів, додавши дещо від себе лише в тих випадках, коли потрібно було заповнити відсутню ланку в ланцюзі подій.

Монтень сказав, що люди вічно задивляються на майбутнє; я створений інакше: я задивляюся на минуле. Там усе для мене – насолода, але понад усе блаженствую я, звертаючись думками до перших років життя коханої істоти: я ніби продовжую дорогоцінне для мене буття; почуття, що володіє мною зараз, поширюється і на ті дні, що минули без мене і воскресають у моїй уяві; те, що було, животвориться тим, що стало: молодість твориться знову.

14

Рибалка з Альбано

У Ліоні пані Рекам’є допомагала іспанським полоненим; у Альбано її співчуття змушена була шукати інша жертва тієї влади, що вигнала мешканку Парижа з рідних теренів: якийсь рибалка, обвинувачений у змові з папською владою, був заарештований і засуджений до смерті. Мешканці Альбано благали чужоземку, що оселилася в їх містечку, заступитися за нещасного. Її провели у в’язницю; вона побачила полоненого і, приголомшена його відчаєм, заплакала. Нещасний благав прийти йому на допомогу, захистити його, врятувати: благання ці краяли серце пані Рекам’є, бо вона не могла вирвати юнака з рук смерті. Вже споночіло, а стратити його повинні були на світанку наступного дня.

Нітрохи не розраховуючи на успіх, пані Рекам’є, проте, не вагаючись почала діяти. Їй подали екіпаж, і вона рушила в дорогу, залишивши надію в серці засудженого, але не маючи її сама. Минувши рівнину, що кишіла розбійниками, вона прибула до Рима, але не застала начальника поліції на місці. Дві години вона чекала його в палаці Фіано; а тим часом хвилини чужого життя закінчувались. Як тільки пан де Норвінс з’явився в палаці, вона негайно пояснила йому мету свого візиту. Він відповів, що не має права відкласти виконання вироку.

Із засмученим серцем пані Рекам’є поїхала назад: полонений спустив дух, коли вона під’їжджала до Альбано. Місцеві мешканці чекали француженку на узбіччі дороги: угледівши екіпаж, вони кинулися до неї. Священик, що був під час страти, переказав пані Рекам’є останні слова нещасного юнака: він дякував пані, яку не переставав шукати очима аж до останньої хвилини; він просив молитися за нього, бо для християнина випробування не кінчаються і за домовиною. Священик провів пані Рекам’є до церкви; юрба вродливих альбанських селянок ішла за ними. Рибалку розстріляли в той час, коли промені сонця, що сходило над обрієм, освітили осиротілий човен, на якому юнак раніше краяв море, і береги, уздовж яких пролягав його шлях.

Аби перейнятися огидою до завойовників, треба було дізнатися правду про заподіяні ними лиха; треба було бачити, з якою байдужістю прислужники тирана навіть у тому куточку землі, куди не ступала його нога, приносили йому в жертву життя невинних створінь. Чим заважав Бонапарту нещасний рибар з Папської області? Без сумніву, імператор не знав про існування цього бідняка; поглинений своєю боротьбою з королями, він не знав навіть імені своєї простонародної жертви.

Світ пам’ятає лише про перемоги Наполеона; він забув про сльози, якими полито основу його тріумфальних колон. Що ж до мене, то я певен, що ці невидимі страждання, ці нещастя покірливих бідняків – таємна причина, через яку Провидіння скидає володаря з його трону. Шалька терезів, на якій скупчуються окремі несправедливості, перетягує іншу – ту, на якій лежить удача володаря. Є мовчазна кров і кров, яка волає: земля мовчки п’є кров, пролиту на полі бою, але коли ллється кров мирних мешканців, земля стогне. Бог чує цей стогін і помщається. Бонапарт убив рибалку з Альбано; кілька місяців по тому він вирушив у вигнання до рибалок з острова Ельба, а потім помер серед рибалок з острова Святої Єлени.

Чи доводилось пані Рекам’є згадувати мене на берегах Тибру й Аніо? Я відвідав раніше за неї ці сумні пустині, там залишилася могила, яку ушанували своїми сльозами друзі Жульєтти. Дочка пана де Монморена (пані де Бомон) померла в 1803 році; після її смерті пані де Сталь і пан Неккер написали мені сповнені жалю листи; листи ці вже відомі моїм читачам. Таким чином, у Римі, ще не знаючи як слід пані Рекам’є, я одержував листи з Коппе; ось перша призвістка нашої долі. Пізніше пані Рекам’є призналася мені, що мій лист 1803 року до пана де Фонтана став їй за путівник у 1814 році і що вона часто перечитувала в ньому одне місце: