Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
13
Лист генерала Себастіані
Мої останні статті надихнули всіх, аж до пана де Лафаєта, який на знак схвалення прислав мені листок лавра. Переконання мої, на великий подив тих, хто не вмів цього передбачати, вплинули на дуже різних людей, від книгопродавців, що прислали до мене депутацію, до членів палати, спочатку вкрай чужих моїм поглядам. Доказом може бути наведений нижче лист, у якому найдивнішим є підпис. Гідні уваги лише загальний зміст цього листа і зміни, що сталися з поглядами і становищем автора та адресата; інша річ – порівняння мене з Боссюе і Монтеск’є; такі компліменти наш брат письменник чує часто й густо, і означають вони рівно стільки ж, скільки уподібнення того чи іншого міністра Сюллі або Кольберу.
«Пане віконт,
Дозвольте мені долучитися до хору голосів, що висловлюють вам щире захоплення: я дуже давно переживаю це почуття, щоб утриматися від бажання поділитися ним з вами.
Велич Боссюе поєднується у вас із глибиною Монтеск’є: ви успадкували їх перо і їх геній. Статті ваші містять важливі уроки, необхідні будь-якому державному діячеві.
Ви ведете небувалу війну, і подвиги ваші нагадують могутнього полководця, прославленого в усьому світі. Хай будуть ваші перемоги довговічніші, ніж його: від них залежать долі батьківщини і людства.
Всі, хто, подібно до мене, сповідують принципи конституційної монархії, горді тим, що знайшли у вас великодушного провісника своїх переконань.
Прийміть, пане віконт, нові запевнення у моїй глибокій пошані.
Орас Себастіані.
Неділя, 30 жовтня».
Так у мить тріумфу схиляли переді мною голову друзі, вороги і суперники. Всі боягузи і честолюбці, котрі гадали, що зі мною покінчено, побачили, що з вихору сутички я виходжу осяяний світлом перемоги; то була моя друга війна в Іспанії; я узяв гору над усіма партіями всередині країни, як запанував над зовнішніми ворогами Франції. Тоді я обеззброїв пана фон Меттерніха і пана Каннінґа своїми донесеннями; тепер мені довелося ризикнути власною персоною.
‹Завдяки виступам Шатобріана уряду не вдається ухвалити закон про переслідування преси; у зв’язку з цим відбуваються маніфестації, в яких Шатобріан вбачає поганий знак для монархії; Віллель, голова міністерства, поводиться все більш деспотично і викликає в народі й парламентській опозиції все більшу ненависть; у зв’язку з наміром короля бути на параді Національної гвардії в квітні 1827 року Шатобріан пише йому листа, попереджаючи про те, що коли кабінет міністрів не піде у відставку, парад може закінчитися народними заворушеннями; Віллеля зустрічають на параді вигуками: «Геть!», у відповідь він пропонує розпустити паризьку національну гвардію, і король затверджує це рішення своїм ордонансом; загальне обурення приводить до падіння міністерства Віллеля 2 грудня 1827 року; формуючи нове міністерство, король висуває Шатобріана на посаду міністра флоту; сам Шатобріан, мріючи стерти завдану йому образу, згоден лише на посаду міністра закордонних справ, якої його колись незаслужено позбавили, але це місце вже зайняте, і Шатобріана з його згоди призначають послом до Рима›
17
Розгляд одного докору
Перш ніж змінити тему, я прошу дозволу повернутися назад і зняти з моєї душі тяжку ношу. Мені нелегко далася докладна розповідь про мій багаторічний розбрат з паном де Віллелем. Мене звинувачували в тому, що я сприяв краху законної монархії; мені слід розглянути цей докір і вирішити, наскільки він справедливий.
Події, що відбулися в той період, коли я був міністром, небайдужі для долі Франції: добро, яке я, можливо, зробив, зло, яке учинили мені, позначилися на долі всіх французів. За дивним і непоясненним збігом, за одним з тих таємних законів, які переплітають іноді великі долі з долями пересічними, Бурбони благоденствували, поки ставилися поблажливо до мене і прислухалися до моїх порад, що, втім, нітрохи не означає, ніби я услід за поетом бачу в своєму красномовстві «подаяння короні». Як тільки комусь треба було зламати очерет, що ріс біля підніжжя трону, царський вінець захитався, а незабаром упав з коронованої голови: часто, зірвавши травинку, ми завалюємо цілий будинок.
Хай кожен пояснює як хоче ці беззаперечні факти; якщо вони надають моїй політичній кар’єрі відносної цінності, якої вона сама по собі зовсім не має, то це зовсім не сповнює мене гордістю; я не почуваю мстивої радості тому, що випадок вписав моє короткоденне ім’я в літопис століть. Якою б строкатою вервечкою не змінювались події в моєму багатому на пригоди житті, куди б не закидала мене доля і з ким би не зводила, вдалині завжди маячив грізний і сумний фінал.
Мене запевняють, що коли над головою моєю згустилися хмари, то винен у цьому тільки я сам: аби помститись за те, що здавалось мені образою, я вніс усюди розлад, і розлад цей врешті-решт спричинився до краху монархії. Подивімося, чи правда це.
Пан де Віллель заявив, що не може керувати країною ні зі мною, ні без мене. У першому він помилявся, у другому мав рацію, бо в той час, коли він промовив ці слова, люди різних переконань підтримували мене.
Пан голова ради ніколи до ладу не розумів мене. Я був щиро прихильний до нього; я допоміг йому вперше увійти до складу міністерства, що доводять подячна записка пана герцога де Рішельє та інші наведені мною листи. Коли я був повноважним послом у Берліні, я подав у відставку негайно, як дізнався про відставку пана де Віллеля. Коли він повторно став міністром, його переконали, що я претендую на його місце. У мене цього і в думках не було. Я не належу до породи зухвалих сміливців, глухих до голосу обов’язку й розуму. Щиро кажучи, я зовсім не честолюбний; я вільний від цієї пристрасті, бо мною володіє пристрасть зовсім інша. Мені траплялося попросити пана де Віллеля подати королю яке-небудь важливе донесення, бо мені було приємніше побувати в готичній каплиці на вулиці Святого Юліана Ніщеброда, ніж сновигати палацовими коридорами; зумій пан де Віллель зрозуміти моє дитяче щиросердя і гордовите презирство до влади, він цілком заспокоївся б щодо моїх честолюбних помислів.
У сенсі позитивному ніщо не радувало мене, окрім, мабуть, посади міністра закордонних справ. Думка про те, що вітчизна буде зобов’язана мені зовнішньою незалежністю і внутрішньою свободою, не могла залишити мене байдужим. Я не тільки не прагнув скинути пана де Віллеля, але, навпаки, сказав королю: «Володарю, пан де Віллель – надзвичайно освічений голова ради; Вашій Величності слід навіки закріпити за ним цю посаду».
Ось чого пан де Віллель не помітив: розум мій міг прагнути влади, але він підкорявся моєму характеру; покора вабила мене, бо звільняла від потреби виявляти волю. Головний мій недолік – у тому, що я знемагаю від нудьги, почуваю відразливість до всього на світі, завжди сумніваюся. Якби мені зустрівся монарх, який, зрозумівши мій характер, силою змусив мене до праці, я, можливо, дав би яку-небудь користь, але з волі небес людина, яка хоче, і людина, яка може, рідко з’являються на світ одночасно. Врешті-решт, чи існує сьогодні в світі така річ, ради якої варто вилазити з ліжка? Ми засинаємо під гуркіт зруйнованих монархій і прокидаємось, коли рештки їх вимітають з-під наших дверей.
До того ж, відколи пан де Віллель розлучився зі мною, політичне життя пішло безладно: ультрароялізм, якому голова ради в мудрості своїй спочатку намагався протистояти, підкорив його. Опір, який пан де Віллель зустрічав усередині країни і за її межами, привів його у стан крайнього роздратування: звідси гоніння на пресу, розпуск паризької національної гвардії та інші заходи. Чи личило мені спокійно чекати загибелі монархії, щоб здобути славу двоєдушного вартового помірності? Я щиро вважав, що виконую свій обов’язок, б’ючись на чолі опозиції, і, усвідомлюючи серйозність небезпеки, що загрожує з одного боку, не помітив небезпеки, що загрожує з іншого. Коли уряд пана де Віллеля упав, зі мною радилися щодо складу нового кабінету. Якби до нього увійшли, як пропонував я, пан Казимир Пер’є, генерал Себастіані та пан Руає-Коллар, справи ще могли б піти добре. Я не захотів прийняти портфель морського міністра і поступився ним своєму другу панові Іду де Невілю; двічі відхиляв я і портфель міністра освіти; я нізащо не повернувся б у міністерство на других ролях. Я вирушив до Рима шукати серед руїн моє друге «я», бо в душі моїй живуть дві різні людини; які не підтримують стосунків між собою.
74
Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути, // Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині (лат.; Верґілій. Енеїда, VI, 256–257; пер. М. Білика).
