У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
За дві секунди після того, як зачинилися двері мого номера, пролунав стукіт.
Я відчинив двері. На порозі стояв Джік.
— Не завадило б мені знати, — сказав він, — хто виграв Кубок?
Розділ дванадцятий
Коли Джік пішов, я ретельніше, розглянув нашу здобич.
Чим більше я бачив, тим ставав певніший, що ми з ним загорнули увесь банк. Я дедалі більше шкодував, що ми згаяли силу часу на підготовку позірного перебування Джіка й Сери на перегонах. Не вистачало нервів чекати на них у «Гілтоні», тримаючи стільки динаміту в руках. Інстинкт підказував, що треба негайно їхати звідси.
Для стороннього ока список чужоземних покупців — найбезневинніший документ. Найбезпечніше Уексфордові тримати його саме в замкненій картотечній шафці, бо в звичайних умовах тільки в одному випадку на мільйон хтось зрозумів би значення документа.
Дональд Стюарт, Ренстоун Гауз, Шропшір.
Викреслено.
На кожній сторінці по три колонки: широка — посередині й дві вузькі — обабіч. У лівій вузькій колонці стояли дати, у центрі — прізвища та адресу У вузькій правій колонці проти кожного прізвища — коротенький набір явно випадкових літер і цифр. Наприклад, проти запису про Дональда стояла ММЗІ09Т: позначок цих, на відміну від його прізвища, не викреслено. Можливо, — подумав я, — це своєрідний реєстр куплених картин.
Я швиденько проглянув решту викреслених прізвищ в англійському секторі. Прізвища Мейзі Метьюз там не було.
Хай йому всячина, — подумав я. — Чому?
Я квапливо перегорнув усі папери. Наскільки було видно, всі чужоземні покупці походили здебільшого з англомовних країн, а пропорція викреслених прізвищ становила близько одного до трьох. Якщо кожне викреслення означало пограбування, то їх від початку змови відбулося сотні.
Наприкінці течки я побачив ще один, окремий розділ, де знов застосовувався посторінковий поділ на країни. Списки у цьому розділі були набагато коротші.
Великобританія.
Посеред сторінки. Я пожирав цей запис очима.
Місіс М. Метьюз, Трежер, Голм, Вортінг, Сассекс.
Викреслено.
Я ледь не затремтів. Дата у лівій колонці була схожа на дату придбання нею картини. Невикреслений шифр у правій колонці — СМК29.
Я поклав течку й хвилин п'ять сидів і думав, сліпо втупившись у стіну.
Чим почав, тим і скінчив: мені ще багато треба зробити до повернення Джіка й Сери з перегонів, а інстинкти не завжди підказують правильно.
На ліжку лежала велика тека для графіки, що так схвилювала Джіка. Я розгорнув її й заходився переглядати вміст.
Далебі, я був схожий на причинкуватого, з відваленою щелепою. У теці була низка спрощених контурних малюнків на зразок тих, які хлопець-художник розфарбовував у Художньому центрі. Контурні малюнки в натуру, на не-фактурному білому полотні, ретельні, й точні, ніби кальковані.
Їх було сім штук, в основі своїй — коні. Оскільки то все були тільки чорно-білі контурні малюнки, я не міг мати остаточної певності, але здогадувався, що три — це Маннінгз, два — Раул Мілле, а решта два… Я роздивлявся старомодні обриси коней. Не може бути, щоб Стаббз — надто добре він документований… Може, Херрінг? Авжеж — Херрінг, — похитав я головою. Останні два були схожі на Херрінга.
До одного з двох полотен звичайним скріплювачем був пришпиленій клаптик паперу з рукописною нотаткою:
«Не забудь переслати оригінал. Довідайся, яка саме була в нього палітра, якщо вона чимось відрізнялася від звичайної».
Я знову поглянув на три ідентичні завершені картини, які ми забрали з собою. Полотна на дерев'яних підрамниках — з усього видно, одне породжувало інше. Використане полотно мало однаковий візерунок і апретуру.
В жодному разі не можна порушувати технічних стандартів твору. Картини й справді були схожі на Маннінгзові, надто це впадатиме у вічі, коли вони підсохнуть і будуть покриті лаком. Різні суміші фарб сохли та швидше, та повільніше, час висихання фарб залежав також від кількості вжитих оливи й скипидару, але, грубо кажучи, всі три картини були завершені три — шість днів тому. Фарба на них була на одній стадії висихання. Напевно, подумав я, їх малювали разом, підряд, конвеєрним методом. Червоний капелюх, червоний капелюх, червоний капелюх… Це мало заощаджувати і час, і фарби.
Мазки скрізь були ретельні й стримані. Нічого не робилося нашвидку. Неохайно. Все робилося так само старанно, як копія Мілле в Аліс.
Я розумів: переді мною справжній Гарлі Ренбо.
Всі три картини були цілком легальні. Закон ніколи не забороняв копіювати; він тільки не дозволяв продавати копію як оригінал.
Я ще трохи поміркував над цим, а тоді швидко взявся до роботи.
Коли я за годину спустився вниз, обслуга «Гілтона» поставилася до мене дуже приязно й послужливо.
Звичайно, вони могли зробити те, про що я просив. Звичайно, я міг скористатися фотокопіювальною машиною, просимо, будь ласка. Звичайно, я міг сплатити рахунок зараз, а виїхати згодом.
Я подякував їм за їхні послуги.
— Ласкаво просимо, — відповів мені портьє, і схоже, що їм справді було приємно виконувати мої побажання.
Опинившись знов у номері й чекаючи на Джіка й Серу, я спакував свої речі. Упоравшись із цим, я зняв піджак та сорочку і, використовуючи запасні бинти й затискачі, знов зробив щось схоже на шпитальну пов'язку, приклавши руку назад до грудей. Звичайно, так було набагато зручніше, ніж коли рука теліпалася і мене проймав тупий біль. Згори я застебнув сорочку й прикинув, що при напруженому вуличному русі Джік міг ще тільки їхати з іподрому.
Почуваючи себе ослабленим, я наготувався чекати.
Чекав я точнісінько п'ять хвилин. Тоді раптом озвався телефон біля ліжка, і я взяв трубку.
Тон голосу в Джіка був важкий, диктаторський.
— Чарлзе, негайно зійди до нашого номера.
— Ну… — почав я вагаючись. — Це дуже важливо?
— Проклятий окис хрому! — вибухнув він. — Ти здатний робити щось, не сперечаючись?
Боже, — подумав я.
Я зітхнув.
— Дай мені десять хвилин, — відповів я. — Мені треба десять хвилин. Я- е-е… щойно з-під дощу. Я в трусах.
— Дякую, Чарлзе, — сказав він. У мембрані клацнуло, коли він поклав трубку.
У голові пронеслася відразу ціла купа славнозвісних Джікових лайок, відбираючи дорогоцінний час. Як ніколи, нам потрібна була зараз божа допомога.
Тамуючи напад відвертого страху, який усе поперевертав мені всередині, я зняв трубку і подзвонив у кілька місць по внутрішньому.
— Будь ласка, пришліть негайно носильника до номера тисяча сімсот вісімнадцять, щоб забрати речі містера Касаветза.
— Це господарська служба?.. Будь ласка, пришліть когось негайно до номера тисяча сімсот вісімнадцять: треба прибрати, бо містерові Касаветзу було погано…
— Будь ласка, пришліть сестру до тисяча сімсот вісімнадцятого, бо у містера Касаветза страшенні болі…
— Будь ласка, пришліть чотири пляшки найкращого шампанського й десять склянок до тисяча сімсот вісімнадцятого, негайно…
— Будь ласка, принесіть якнайшвидше до тисяча сімсот вісімнадцятого кави на три особи…
— Електрик? У тисяча сімсот вісімнадцятому коротке замикання. — … вода переливається через вінця у ванні, будь ласка, пришліть негайно слюсаря.
Кого б ще викликати? Я перебіг очима список послуг. Видима річ, педикюрів, масажистів, секретарок, перукарів або прасувальників на ґвалт не викличеш… але чому б не викликати телевізійного майстра?
— … Будь ласка, подивіться телевізор у тисяча сімсот вісімнадцятому номері. Ззаду йде дим і смердить так, наче щось горить…
Вистачить, подумав я. Останнє замовлення я зробив для себе, попросивши носія забрати речі. Зараз, — відповіли мені. Я пообіцяв десять доларів чайових, якщо речі будуть у холі за п'ять хвилин. Не турбуйтеся, — радо запевнив мене голос з австралійським акцентам. — Іду цієї ж миті.
