У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗

Дік Френсіз

У ПАСТЦІ

_{Перекладено за виданнями: Dick Francis. In the Frame, Pan Books, London, 1981}

Розділ перший

Я стояв біля місця трагедії, ще нічого не знаючи про неї, і силкувався збагнути, що тут діється.

Біля будинку мого кузена стояли три поліційні машини і карета «швидкої допомоги» із сигнальною башточкою, де зловісно блимало блакитне світло; люди із зосередженими обличчями метушливо снували крізь відчинені парадні двері. Холодний вітер ранньої осені сумно гнав уздовж вулиці пожухле брунатне листя, проносилися свинцеві хмари, нагнітаючи передчуття лиха. Шоста година вечора, п'ятниця, графство Шропшір, Англія.

Яскраво-білі спалахи, які час від часу зблискували у вікнах, свідчили, що всередині будинку працювали фотографи. Я зняв з плеча сумку, поставив її разом з невеличкою валізою на траву і так, у небезпідставному передчутті чогось недоброго, закінчив подорож до свого кузена.

Я приїхав сюди поїздом, щоб провести уїкенд. Але кузен не зустрів мене з машиною, як пообіцяв, і я пройшов пішки півтори милі путівцем, сподіваючись, що він ось-ось примчить у своєму заляпаному «пежо», дужий, сповнений жартів, перепросин і планів.

Ніяких жартів не було.

Він стояв у холі блідий і немов очманілий… У своєму охайному робочому костюмі, здавалось, увесь обм'як, руки безвільно звисали вздовж тулуба, ніби він уже ними не володів. Голова його була злегка повернута до вітальні, де спалахували бліци фотографів, в очах застиг вираз шоку.

— Доне? — звернувся я і підійшов ближче. — Дональде!

Він не чув мене. Зате почув поліцейський. Він метнувся з вітальні, у своїй темно-голубій уніформі, схопив мене за руку, різко повернув і нецеремонно штовхнув до дверей.

— Вийдіть звідси, сер, — сказав він. — Прошу вас.

Дональд невпевнено перевів на нас свій напружений погляд.

— Чарлз… — його голос був хрипкий.

Поліцейський послабив стиск.

— Ви знаєте цього чоловіка? — спитав він Дональда.

— Я його кузен, — сказав я.

— O-o! — Він прийняв руку, наказав мені залишатися в кімнаті і потурбуватися про містера Стюарта, а сам повернувся до вітальні порадитися.

— Що сталося? — запитав я.

Дон не мав уже сили відповідати. Його голова знову повернулася до дверей вітальні. Пройнятий жахом, він ніяк не міг прийти до тями. Я не послухав порад поліцейського, ступив десять обережних кроків і зазирнув усередину.

Знайома кімната була незвично порожня. Ні картин, ні прикрас, ні східних килимів, якими була встелена аж до плінтусів підлога. Тільки голі сірі стіни, оббиті ситцем канапи, безладно відсунуті важкі меблі і великий простір запилених квадратів паркетної підлоги.

А на підлозі — закривавлений труп молодої дружини мого кузена.

У просторій кімнаті було повно людей з поліції, заклопотаних своїми справами: вони обмірювали, фотографували, знімали відбитки пальців. Я усвідомлював, що вони тут, але не бачив їх. Я бачив тільки Регіну, яка лежала навзнак з восковим обличчям.

Напіврозплющені очі з мертвотним відблиском, відвисла нижня щелепа, незграбна поза справляли гнітюче враження. Відкинута вбік рука із скарлюченими білими пальцями немов застигла у благанні. Тут пощади не було.

Я дивився на її розміжчену голову і відчував, як кров холоне мені у жилах.

Поліцейський, що випихав мене перед цим, повернувся після короткої консультації зі своїм начальством і, побачивши, як я похитуюсь на порозі, стурбовано поспішив до мене.

— Я ж велів вам чекати з того боку, сер, — кинув він роздратовано, даючи зрозуміти, що я сам винен у тому, що мені стало недобре.

Я тупо кивнув головою і вийшов у хол. Дональд сидів на східцях і, здавалося, нічого не бачив. Я сів на підлогу біля нього і схилив голову на коліна.

— Це я… з… знайшов її, — промовив він.

Що на це відповісти?

У мене перехопило горло. Мені самому було моторошно. А він же з нею жив, любив її. Кволість поволі проходила, хоч залишалося відчуття нудоти. Я зіперся на стіну, мені шкода було, що я нічим не міг йому допомогти.

— Вона… ніколи… вдома… п… п'ятницями, — пробелькотів він.

— Знаю.

— О ш… шостій. О ш… шостій годині вона поверталася… додому. Завжди.

— Зараз принесу бренді, — сказав я.

— Вона не мала… бути тут…

Я насилу підвівся з підлоги і пішов до їдальні; тільки тут я збагнув нарешті, що означає ота порожня вітальня. У цій кімнаті теж були голі стіни, голі полиці, повисовувані й поскидувані на підлогу порожні шухляди. Ні срібних оздоб, ні срібних ложок, ані виделок. Зникла колекція старовинної порцеляни. Натомість — купа стягнутих зі столу скатертин, серветок і бите скло.

Дім мого кузена пограбовано. І Регіна… Регіна, яка ніколи п'ятницями не бувала вдома… чомусь прийшла…

Я підійшов до розграбованого буфета переповнений гнівом, ладен порозбивати голови всім отим пожадливим і немилосердним негідникам, що так цинічно і жорстоко знищують зовсім незнайомих людей. Співчуття — це заняття святих. Я ж відчував лише зненависть, люту і нещадну.

Мені пощастило знайти дві вцілілі склянки, але жодного трунку. Обурений, я вийшов через двері-млинок на кухню і налив води в електричний чайник.

І в цій кімнаті повсюди видніли сліди грабунку. З полиць геть-чисто все було зметено. Які ж скарби, — дивувався я, — сподівалися знайти злочинці на кухні? Я нашвидкуруч заварив дві чашки чаю, порився у шафочці, де Регіна тримала прянощі, і, знайшовши бренді, відчув безглузду радість, що воно ще залишилося. Тут принаймні негідники дали маху.

Дональд все ще нерухомо сидів на східцях. Я втиснув. Йому в руку чашку з міцним солодким напоєм, наказав випити, і він випив.

— Вона ніколи не бувала вдома… п'ятницями, — вже вкотре повторив він.

— Авжеж, — погодивсь я та й замислився: скільки ж людей знали про те, що її п'ятницями не було вдома?

Ми повільно допили чай. Я забрав у Дональда чашку, поставив разом зі своєю на підлогу і знову сів біля нього. Переважна більшість меблів, що стояли у холі, — пропала. Невеличкий шератоновий письмовий стіл… оббитий шкірою стілець… годинник дев'ятнадцятого століття у масивній оправі…

— Боже мій, Чарлзе, — сказав він.

Я глянув на нього. В його очах стояли сльози, на обличчі застиг невимовний біль. А я нічим, нічим не міг зарадити його горю.

Цей жахливий вечір, здавалось, ніколи не скінчиться. Уже звернуло за північ. Поліцейські, — подумав я, — люди чемні, добре знають свою справу і не такі вже й черстві. Та нібито головне для них — лише схопити, злочинців, а не втішати потерпілих. Мені здалося також, що в багатьох їхніх запитаннях вчувалися нотки сумніву: мовляв, а чи не самі домовласники зумисне влаштували пограбування, аби лише дістати добру страховку і замести всі сліди?